Бджоли марно не гудуть...
Трапляється, що доки почуєш диспетчерську команду у фунікулері: «Верхній готовий, нижній готовий», спливає чимало хвилин. Інколи здається, що десять, хоча, можливо, й менше, а може, й більше. Поки чекаєш, час сваволить і плутає сприйняття. У цьому повітряному трамваї у людей ніби й душа навстіж. У метро панство їде мовчки стрічкою — про що думає, можна лише гадати, знаючи проблеми тих, у кого власні ноги та міський транспорт і є засобами пересування. У вагонах усі сидять, здається, майже тихо, оскільки розмови приглушає загальний шумкий фон, а мобільники з метро зв’язуватися не люблять. Ось так і пливуть мимо чиїсь хвилювання, радощі, побоювання, сумніви, тьмяність та яскравість — усього вдосталь. Та яке до цього діло, в усіх свої проблеми. Інша річ у фуніку — телефон постійно вривається в мовби спільне тихе життя. Усе на очах та у вухах. Ось де треба вивчати людські думки, причому про все й про всіх. До того ж, безкоштовно. Навіщо чергові дорогі аналітики, обридлі різні різнорівневі експерти, фахівці всіляких опитувань — тут усе вибовкують за власним бажанням.
Серед звичайної одноразової тріскотні трапляються й сюжети. Тоді встановлюю свою пам’ять на режим «добре фіксуй» і слухаю. Ось що за останній тиждень назбиралося. Ділюся.
«Я завжди дивилася на Олю знизу вгору й відкривши рота, — сміявся чийсь молодий голос із купе знизу. — Вона ж стоматолог, а я її рідкісний, на щастя, пацієнт. Їй уже 37, але виглядає як 25-річна. У такої яскравої жінки ніколи не було недоліку в залицяльниках, до того ж фахівець вона чудовий, працелюб пристрастний, закохана й у свою справу, й у музику, й літературу, в усе путнє. У життя, ти розумієш. Та от не зустріла вона того, кому довірилася б, закохавшись, з ким дітей хотілося б завести. Так і жила. В один із днів, захистивши кандидатську й повернувшись після бенкету із цього приводу додому, сказала собі: «Все, відпочиваю, нічого не робитиму дні три!» — й заснула щасливо. О третій ночі її розбудив дзвінок охоронця з автостоянки. Вона зрозуміла з розмови, що в її машину в’їхали й розбили бампер. Але ж не дуже, мляво опиралася Оля. «Я не приїду — сил немає». — «Треба, — наполягав охоронець, — або я знімаю з себе відповідальність, та й винуватець чекає, хоче вирішити все полюбовно». Жінка зрозуміла, що доведеться суворо поговорити з цим горе-водієм, який примудрився на спокійному майданчику нічної автостоянки створити проблему, та й, мабуть, хвилювань інакше не позбавишся. 40-річний незнайомець чекав на неї і, побачивши сонну, розтріпану, з очима, сповненими обурення, відразу почав щось обіцяти, просив не турбуватися, що він усе вирішить. І вирішив. Тепер на дверях кабінету Ольги прикріплена табличка з її новим прізвищем — вона, виявляється, в ту ніч зустріла своє кохання. Ми так давно не бачилися, що дізналася лише зараз — у неї вже росте 11-місячна дочка. Чоловік наполіг, аби назвали малу Олею. Навіщо, дивувалася дружина, хоч і приємно було, що на її честь. Адже я не дуже удачлива, в житті всього своєю працею добивалася. Жодної «шари» не було. А я, запитав чоловік і поглянув на неї щасливими очима».
Дорогою назад зіткнулася у вагончику з Володею, своїм давнішнім знайомим, бджолярем і пасічником із дивними завдатками дослідника, аналітика. Мед для нього — продукт філософський, робота з яким поступово стала й професією, й пристрастю. Він, як завжди, почав із жарту, на який усміхнулися й інші пасажири: пам’ятаєш, як мультяшний Віні-Пух глибокодумно прорікав — бджоли марно не гудуть. Ось і задумав створити декілька серйозних сайтів, присвячених меду. Розраховучи на людей думаючих, тих, хто прагне вчитися постійно, захотів поділитися знаннями, які накопичив сам. Адже ось що виходить — не озброєний знаннями покупець сам постійно спокушає нечесних пасічників, продавців. Кмітливцям так і хочеться обдурити їх, і фізично, впхавши неформат, і немовби морально — фальсифікуючи. Адже кривда неабияк принижує. «Хочу розповісти про всі їхні хитрощі, підніжки, секрети, а їх у медових шахраїв безліч. Вони вже почали хвилюватися, дізнавшись, над чим працюю. Хай зіщулиться, заметушиться це частенько брехливе братерство. Дивись, колись і зникнуть з горизонту. Мед чистішим стане, а отже, й наше життя».
Хтось поруч по мобілці скаржився на проблеми з молодіжними кредитами (обіцяні дотації випали в осад в інших кишенях); хтось хвилювався, чи пообідав школяр, прийшовши додому. Життя й на ходу підтримувалося щохвилини.
У руках у мене був «День», у якому редакція цікавилася думкою кожного, — чи варто витрачати газетну площу на телепрограми. І так одразу захотілося відповісти, просто-таки тут, із фунікулера, зателефонувати, та не встигла. Приїхали.
Тому скажу зараз. Звісно, марнотратством є віддавати дуже корисну площу. Краще подарувати її, наприклад, під пристрасті з міського життя. І назвати одну зі шпальт, скажімо, «Городянин», адже скільки є тем!
Ось де можна буде погудіти молодим репортерам...
