Безкомпромісна Анна Валентинович

«Матір польської незалежності» — саме таку назву обрав журнал Time для Анни Валентинович, складаючи рейтинг сотні найвпливовіших жінок ХХ століття. Звільнення її з Ґданської корабельні стало приводом до страйку 14 серпня 1980 року. Як згадує сама легендарна постать: «Директор пояснив, що йому на корабельні не потрібні такі працівники, як Валентинович. Йому ж відповіли: «Ми з таким директором не розмовлятимемо». І багато тисяч працівників рушили до дирекції. Оскільки на корабельні працює 16 тисяч людей, то коли постала отака армія, директор уже не міг опанувати ситуацію... Коли я побачила ту юрбу людей — я очам своїм не повірила. Це не можна описати, це можна тільки пережити».

Той страйк був віховим етапом в історії Польщі, та й загалом став поштовхом до краху радянського режиму.

Водночас історія Анни Валентинович пов’язана не тільки з Польщею. Її також знають як «українську матір польської «Солідарності». Саме тому виставка, що нещодавно відкрилася Польським інститутом у Києві, має назву «Анна Валентинович — героїня двох народів» (виставка триватиме до 30 вересня на вуличному просторі біля Будинку профспілок).

«ЦЕ ІСТОРІЯ ЛЮДИНИ-ЛЕГЕНДИ»

«Виставка актуальна не лише для польського народу, але й для українців. Це історія Анни Валентинович, українки за походженням, людини-легенди, котра була співзасновницею польської незалежної профспілки «Солідарність», яка стояла біля витоків революції «Солідарності». Важливі її уроки, її досвід не лише в організації самого руху спротиву проти комунізму, за утвердження незалежності, але й утримання своєї громадянської позиції, принциповості навіть тоді, коли формально перемога була досягнута, — зазначає генеральний директор Музею Революції Гідності Ігор ПОШИВАЙЛО. — На жаль, історію пані Ганни не так багато знають в Україні, а це історія, яка має світову велич, яка має надзвичайно важливий урок і досвід для кожного українця, особливо сьогодні, коли ми стоїмо на широкій дорозі боротьби за нашу свободу, за права людей, за гідність і за збереження нашої державної незалежності».

Надзвичайний і Повноважний Посол Республіки Польща в Україні Бартош ЦІХОЦКІ додав: «Ми також відчуваємо вашу боротьбу як боротьбу і за наше майбутнє». А ще пан Посол закликав до діалогу про те, що нас об’єднує. У принципі таким діалогом можна вважати й виставку, присвячену Анні Валентинович.  

КРАХ ІЛЮЗІЙ

Ганна Любчик (після одруження у 1964 році — Валентинович) народилася на Рівненщині. Закінчила чотири класи, а потім, після націоналізації землі, родині довелося віддати на службу хоча б одну дитину (спершу працювати мала старша сестра Ольга, але вона не витримала умов, тоді Ганна вирішила піти замість неї). Так вона потрапила до польської родини Телесніцьких, разом із ними їй довелося виїхати до Польщі (за матеріалами виставки, дівчину могли свідомо ввести в оману, сказавши, що її батьки загинули, щоб вивести спочатку під Варшаву, а потім на околиці Ґданська; батьку ж сказали, що Ганна пішла з роботи).

Ставши повнолітньою, Анна Валентинович покинула родину й влаштувалася у місті зварювальницею на корабельню. «У моїй голові шуміло море, та я чула слова з плакатів: «Молодь будує судна... Я ходила на курси зварювальників. Я навчалася із запалом та була вдячна Народній Польщі за те, що вона дозволяє мені працювати», — згадує Анна Валентинович початок своєї роботи на корабельні. Через рік її фото вперше з’явилося в газеті «Наші передовики», і з того часу про неї згадували усе частіше й частіше. Та й не дивно: Анна Валентинович мала найвищі показники — 270% від норми.

Поворотним моментом стала поїздка на Фестиваль молоді в Берліні 1951 року. «Вісімнадцятого серпня у нас в Берліні були перші відвідини виставки, чеської. Ми ходили по ній по двоє, а при виході дивимося — немає нашого товариша з Ольштина... Влаштовуємо перекличку, рахуємося — немає. Йдемо до себе, де нас розмістили, нікому ні з ким розмовляти не можна, а з чужими і поготів... Ну і з того часу кожен день зменшувалося по одному, по два делегати, тільки вже без переклички і перераховування. Нам тільки строго-настрого заборонили розповідати, коли повернемося, що сталося, а якщо хто запитає, то говорити, що, мовляв, ворожа пропаганда... Це була важлива подія в моєму житті: вперше я сама зіткнулася з брехнею, і вперше моя організація веліла мені обманювати інших», — розповідає вона в інтерв’ю польській письменниці й журналістці Ханні Краль.

УТВОРЕННЯ «СОЛІДАРНОСТІ»

Ця подія також засвідчує, наскільки важливою була цінність чесності та справедливості для Анни Валентинович. Спочатку вона захищала права жінок і була обрана головою соціально-побутової секції «Ліги жінок», потім брала участь у страйку 1970 року...

Настав вирішальний 1980 рік. У країні тривала економічна криза, у липні влада підняла ціни на м’ясо та інші продукти харчування. Тож коли за п’ять місяців до пенсії та після 30 років праці на виробництві Анну Валентинович звільнили з роботи за опозиційну діяльність та її антикомуністичні настрої — це вже було занадто, робітники стали на її захист. Ось як вона згадує про це: «Я була краплею, яка переповнила келих гіркоти. Але не тільки я була нею, мій героїзм полягав у тому, що я витримала, не здалася без бою».

Влада не змогла залякати робітників, і страйк продовжився. Його підтримали робітники в інших містах, а гаслом став вислів «Нема свободи без солідарності». Коли вимоги працівників Ґданської корабельні виконали, люди потроху почали розходитися. «Мене зупинив морський офіцер Тадеуш Щудловський: «Ви свої справи владнали, а як же ті, хто вас підтримував? Адже їх тепер розчавлять». Тоді ми з Аліною Пеньковською побігли в зал техніки безпеки, щоб по радіо закликати людей залишитися, але воно було вже вимкнено, тож ми побігли до прохідної №3. Нам вдалося закрити цю прохідну, а потім ще дві», — згадує у книжці «Тінь майбутнього» Анна Валентинович. Зрештою, на території підприємства лишилося близько 1200 осіб.

«Цього ж дня на корабельні сформувався Міжзаводський страйковий комітет, що згодом оголосив список із 21 зарплатної та соціальної вимог, найважливішою з яких була вимога реєстрації незалежної від влади профспілки. Комуністи, змушені робити поступки, 31 серпня підписали з корабельниками угоду, в якій прийняли усі прохання комітету. Це була перша серйозна поступка «влади народу» після 1944 року», — зазначено у матеріалах виставки. У президії комітету була, звісно, й Анна Валентинович. Через два тижні робітничі комітети вирішили об’єднатися в рамках нової, загальнопольської профспілки — так виникла «Солідарність».

Утім її легальна діяльність протривала лише 16 місяців. Після того як 1981 року змінилося керівництво партії, у Польщі настали складні часи. Лідерів «Солідарності» інтернували. Анну Валентинович ув’язнили, проте за кілька місяців звільнили (через стан здоров’я). Є дані, що за нею стежило понад сто агентів.

...ЩОРОКУ ВІДВІДУВАЛА РІДНУ ВОЛИНЬ

Історія Анни Валентинович проливає світло на ще один період історії. Частину стендів виставки присвячено «Солідарності» та стану справ у незалежній Польщі. Зокрема, ідеться про дві фракції всередині «Солідарності»: «Перша фракція, на чолі з Лехом Валенсою, закликала до досягнення «історичного компромісу» з частиною партії, яка схилялася до трансформації. Друга фракція, котра вважала, що комунізм перетворюється на руїну, домагалася подальших поступок аж до повної перемоги, і допомогти, як і раніше, мали страйкові акції. Ці погляди поділяла Анна Валентинович та подружжя живих і нині Йоанни та Анджея Ґвязд... Демократичні комуністи, бачачи розклад диктатури, наважилися на політичні переговори з конструктивною опозицією, тобто з людьми, зосередженими навколо Леха Валенси».

Безкомпромісна Анна Валентинович потрактувала угоду з комуністами як капітуляцію і знову пішла проти течії, нагадуючи новій польській владі про основні права робочих, захищала робочі місця (коли закривалися чи продавалися за безцінь заводи), долаючи величезний опір. Водночас тоді (за деякими даними — у 1996 р.) вона дізналася, що її родичі живі, й відтоді Анна Валентинович до кінця життя майже щороку відвідувала рідну Волинь.

ЯК ПАМ’ЯТАЮТЬ УКРАЇНЦІ?

Оскільки Анна Валентинович фактично не розповідала про своє дитинство, українське коріння стало для багатьох несподіванкою. Зокрема, і для самих українців, адже ця інформація прозвучала у медіапросторі тільки після трагічної загибелі Анни Валентинович у Смоленській катастрофі. Як зазначає історик, професор відділу новітньої історії Польщі Ґданського університету Ігор ГАЛАГІДА, який досліджує дитинство Анни Валентинович, першою написала про це регіональна газета в Гощі (селище міського типу на Рівненщині) «Рідний Край», а згодом і загальнонаціональні медіа. Земляки зберігають пам’ять про Анну Валентинович: у Рівному відбуваються виставки та інші заходи, присвячені «матері польської незалежності», а 2019 року на фасаді школи села Садове на Рівненщині встановили меморіальну дошку на її честь.

З 2010 року українське коріння Анни Валентинович досліджує журналістка Валентина Романюк, а у квітні цього року надруковано її переклад українською мовою автобіографічної книги Анни Валентинович «Тінь майбутнього». Повідомляючи цю новину на «Фейсбук», Валентина Романюк зазначила: «Особлива подяка двом людям. Це племінник авторки книги Анни ВАЛЕНТИНОВИЧ — Анатолій ВЕРТЕЛЕЦЬКИЙ — та керівник українсько-польського культурно-просвітницького центру імені Томаша-Оскара Сосновського — Ярослав КОВАЛЬЧУК. Перший доклав найбільших матеріальних зусиль до виходу в світ українського перекладу «Тіні майбутнього». Другий був, власне, першим, хто домігся належного вшанування пам’яті Анни ВАЛЕНТИНОВИЧ на її Малій Батьківщині. Свідомо пишу ці слова з великої літери».

Утім, усі ці заходи — ініціативи окремих людей. У Польщі ж 2019-й за рішенням Сейму пройшов як рік Анни Валентинович, є пам’ятники, її іменем названо вулиці, сквери та провулки.

Ще один штрих до портрету мужньої жінки. В інтерв’ю Ханні Краль на запитання, чи вважає вона, що люди злі, Анна Валентинович, попри всі гоніння і страждання, які вона зазнала за свою позицію, сказала: «Я думаю, зла в людях, може, і немає — тільки от дуже вони бояться».