Чорнижівські «татари»

СОКИРКОЮ ПО ДЕРЕВУ, ОБУШКОМ — ПО ЛОБІ...

Хочеш знати, як почувався Штірліц у тилу ворога —їдь у Чорниж. Недовірливі і неприязні погляди просочувалися, здавалося, навіть крізь малесенькі віконця на таких же невеличких і древніх хатах. Одне з найбільших у Маневицькому районі сіл, яке, мабуть, навіки обійшла цивілізація, сьогодні почувається у своєрідній облозі. Ще недавно тут було лише шість легальних пилорам, і майже всі вже закриті. Але, незважаючи на це, Чорниж продовжують називати «столицею лісокрадів». З цього приводу головний лісничий Колківського держлісгоспу Віталій Котеленець дипломатично каже, що не хоче «ображати все село, але й поверхові історичні дослідження свідчать, що у Чорнижі крали ліс і за царя, і за Польщі, і за совєтів — в усі часи».

Бухгалтер сільської ради Марія Оніщук (корінна чорнижчанка) підтверджує:

— Вкрасти дерево у Чорнижі ніколи не було гріхом. Колись не так крали, бо була робота. А тепер... якби хоч крали ті, кому треба, хто будується... А то — зрізав, здав, пропив... І ліс вже не той: сьогодні в селі хат більше, ніж у ньому дерев.

З переказів відомо, що назву селу, одному з найстаріших не лише у Маневицькому районі, а й на Волині, дали... татаро-монголи. Начебто їхня орда спалила дотла існуюче на цих землях поселення. І місцевість почали називати «Чорний низ», що трансформувалося згодом у Чорниж. Нинішній розмах лісокрадства інколи нагадує руйнівні часи орди. Крадуть ліс не лише мешканці Чорнижа, а й сусідніх Матейок, Гораймівки й Старого Чорторийська. Останні навесні, коли розливаються річки, додумалися організувати бригади, які ліс сплавляли... Проте працівники державної лісової охорони особливо відзначають агресивність чорнижівських лісокрадів. Хтозна, може, завойовники з монгольських степів залишили свої гени у крові місцевих мешканців. Якщо в районі села Граддя ростуть чудесні дубові насадження, які таки спокушають селян, то і за них лісівники спокійніші, ніж за чорнижівські соснячки. Мешканці Граддя і сусідніх з ним сіл, попавшись з сокирою чи бензопилою у лісі, каються і просяться. Чорнижівчани ж найперше беруться за сокиру («Заріжу, зарубаю!») і хватають за петельки лісівників.

— Ось недавно затримали ми у лісі таку бригаду. Дві підводи з краденим лісом, їх п’ятеро, нас — троє... Ну, пообривали один одному ґудзики, викликали ми міліцію, лісопродукцію конфіскували. Ніби вже з чоловіками і порозумілися. Сидимо на лавочці біля хати одного. Вони погоджуються, що красти — негарно, треба ліс, приїдь, кажу, випишемо... А поруч на лавці сидить древній дідок. Усе це слухає, мовчить. Ми вже й просто про життя говоримо... А він: «Та що ти його слухаєш? Бери обуха, бий сокирою у лоб і гріха не буде!» Іншого разу забирали ми крадений ліс на пилорамі. Проходить жінка, теж старшого віку. «Чого ви, — каже, — людей мордуєте? Чого хочете з нас? Ліс ріс і рости буде, а ви дайте людям жити!». «Оце таке село», — констатує Віталій Котеленець.

Якщо ще кілька років тому (коли й не було таких масових набігів) у Чорнижі знаходилися небайдужі люди, які повідомлювали, що хтось зібрався красти ліс, а якщо його вже вкрали, то куди завезли, то нині, визнають лісівники, «село лісокрадами вкрай залякане».

— Питаєш: бачив, як різали? Бачив. Знаєш, хто? Знаю, але не скажу, бо мені завтра хату спалять... І в Чорнижу, і в тому ж Старому Чорторийську були випадки, коли ловили крадіїв на гарячому, за ніч, бувало, складали по шість актів. Доводимо діло до суду, люди платили штрафи, а потім у нас гектарами горів підпалений ліс...

Проїхавшись уздовж і впоперек Чорнижем, надивувавшись великій території села (з півтисячі хат і до двох тисяч населення!), ми не раз натикалися на, образно кажучи, копію картини «Три богатирі». То тут, то там, на якихось із бічних вуличок, стояла порожня підвода з трьома (рідше двома) похмурими чоловіками чи молодими хлопцями. Вони з відкритою неприязню дивилися на чужаків, хоча ми, бачив Бог, ні сном, ні духом не були перед ними у чомусь винні. Але й ми розуміли, що хлопці «на стрьомі», уже десь здали ліс і лише гадають, куди ж ми повернемо?..

ГАРБУЗИ ДЛЯ РЕВІЗОРІВ

З шести недавніх власників приватних пилорам у Чорнижі п’ятеро належали до церкви п’ятидесятників. Віра забороняє їм пити й палити, а тверезі, позбавлені багатьох спокус люди, і роздумують більш тверезо, ніж їхні односельчани, які зароблені на крадіжці кількох сосен гроші, часто доносять лише до «генделика»... Проте, факт, що часто ці «генделики» непитущі лісопильники влаштовують за кількасот метрів від пилорами...

І все ж «лісові» гроші складають сьогодні основу фінансового благополуччя багатьох сімей у Чорнижі. За старою радянською звичкою їх мало хто вкладає у діло. Майже нема в селі новобудов. Розказують, що гроші банально складають в «банк у банці», причому всі знають, що у кого в тій «банці» є, і собі прагнуть зібрати більше, ніж у сусіда... Але найчастіше початок лісокрадству дають злидні.

По дорозі на обійстя одного з власників пилорами Леоніда Мохнара, інженер з охорони і захисту лісу Колківського держлісгоспу Вадим Михальчук розказує, як взимку їхня рейдова бригада зловила на його подвір’ї недавно демобілізованого з армії хлопця.

— Він... падає на коліна. Благає: відпустіть, бо треба женитися, хотів купити обручки собі й нареченій... Та тут вже й гараж новий стоїть! — показує Вадим, доки господар розглядає нас з-за фіранок. — Він кіньми рвонув за будинок, але возом зачепився за дерево...

— А власник пилорами що?

— А що власник пилорами?! З хати не вийшов. У них порядок такий, що розраховується за ліс лише тоді, коли той вже порізаний, — Вадим здивовано розглядає обійстя Мохнара. Одна половина хати з цегли, іншу обшив вагонкою... Гараж відгрохав, біля нього, хай не найкрутіша, але іномарка. Скоро подвір’я покриє плиткою, її теж ціла гора. А пилорама у чоловіка не більше півтора року... Ще недавно вона мала офіційний статус, а батько семи дітей вважався підприємцем. Пилораму Мохнара кілька разів закривали і лісівники, й енергетики, тож нині він її використовує «для домашніх потреб».

— Нащо вам ті пилорами, нема іншого питання? Мені її дядько з Америки купив. Сам помер, то ще лишив борг у $500... У Луцьку люстри чіпляють такі, що мільйони коштують, там пишіть, там інтересно! А мені ж робити не дають. Ось і вас та банда прислала, бо той самий з вами, — показує Мохнар на Вадима. — Їздять, їздять... Було, що 22 чоловіки одразу приїхали мене перевіряти! Бачите, скільки у мене гарбузів вродило? — киває на велику купу у кутку двору. — Ото всім перевіряльникам, — іронізує, — почну по гарбузу давати! Чавлять все дядька! За те, щоб користуватися електроенергією на пилорамі, заплатив понад 2000 гривень. Тепер кажуть тягнути окрему лінію чи, може, навіть купувати свою електростанцію. А це вже понад 30 000 гривень. Продам я її! А семеро дітей? А Господь, може, ще пошле?! Мені будуватися треба, бо сьогодні добре у Луцьку чи в Америці, а завтра, може, краще буде у Чорнижі... Хочу, щоб діти знали, що мають батьківську хату, — пояснює наявність на подвір’ї куп тирси і обрізаних дощок. І дощок, уже готових до використання, порізаних за класичною схемою: чотириметрові «п’ятдесятки»... Їх набереться до 20 кубометрів.

Довести, що на пилорамі переробляються не «одна-дві колодки» для сусіда, як без особливого страху намагається переконати нас Мохнар, не так просто.

— Приїдемо на пилораму — працюють чужі люди. Але ніхто й ніколи не признається, що працює на господаря. Кажуть: кум, сват, брат... А грошей хазяїн не платить — попросив допомогти... Все, податкова вже відклеїлася! Було, що ми викликали на приватну пилораму й інспектора з охорони праці. А він каже: «Нема в державі закону, за яким міг би покарати приватну особу, якщо навіть на цій пилорамі комусь голову відріже!» Скажуть: нещасний випадок, і все... — з гіркотою констатував Віталій Котеленець.

Згадавши ці слова, ми, аби не отримати від Мохнара найбільший гарбуз у руки, покидаємо його подвір’я.

МОЛОДИЙ, ДІЛОВИЙ, НЕЖОНАТИЙ...

Люди не винні, що сьогодні в селі нема роботи. Якщо у районі Граддя, де й ростуть такі спокусливі для лісокрада дуби, менше населення і воно переважно більш зайняте на роботах (близько й райцентр), то й самовільних порубок у лісі значно менше. У чотирьох селах чорнижівської зони (Матейки, Рудники, Гораймівка і, власне, Чорниж) — понад 10 тисяч населення. А працюють лише школи, медичні пункти, кілька магазинів, сільрада...

У селі роботою зайняті чоловік сто. Тисячі ж — без роботи.

— Приходить хлопець з армії — у чоботях і солдатській формі... Де може заробити, якщо вкрасти ліс у селі не є гріхом? — розмірковує Віталій Котеленець.

Подібний шлях міг пройти і Павло Романець, якого навіть лісівники називають «найсовіснішим» власником приватної пилорами. Або — найхитрішим...

— Застаємо на його подвір’ї зрізані сосни. Документів у нього немає. «Откуда дровишки?» А він: «Вранці встав, вийшов, дивлюся — колоди лежать. Чиї, хто привіз?.. Не знаю. Хочете — забирайте!» — пригадує Вадим Михальчук.

Наразі Романець єдиний у Чорнижі власник приватної пилорами, який її діяльність веде не підпільно. На подвір’ї старенької хати, в якій Павло мешкає сам (батьки побудувалися через дорогу), якраз завантажується товаром машина. Дошки такі, як треба: чотириметрові, п’ятдесятки... Напиляно їх чимало. Без сумніву, що на всі оформлені папери?.. Але Павло зустрічає нас без особливої радості. Перевіряє в мене посвідчення (за три десятиліття журналістської практики, здається, пред’являю його вдруге). Жаліється, що односельчани... заявляють на нього в райцентр. Мовляв, ріже і крадений ліс.

— Та у вас усі тут такі партизани, що залізом гарячим печи — не видадуть! — зупиняє його красномовство Вадим.

На пилораму 25-річний Романець заробив, каже, у Польщі. Працював на будівництві. Але... буде її продавати. Так само, як і інших, чавлять наразі енергетики. То виставляли одні вимоги, то вже виставили інші. Платити ж з 30000 гривень, аби продовжувати бізнес, він не може.

Мабуть, і надалі Чорниж та іже з ним будуть залишатися «гарячою» точкою для державної лісової охорони. Павло Романець — молодий, діловий, нежонатий — намагатиметься шукати застосування своїм здібностям у місті. А інші?! Таки підуть з сокирою й бензопилою знову до лісу. Оскільки ж обходи для майстрів лісу непомірно зросли у розмірах (з благородною метою — аби чоловік міг більше зробити і більше заробити), то встежити, хто й коли «зрізав дуба, аби вставити зуба», мабуть, нереально. І хоч місцевим майстрам лісу обходи трохи зменшили, проте вовк, який хоче їсти, завжди обдурить пастуха...

— Не ми слідкуємо за лісокрадами, а вони — за нами, — визнає й Віталій Котеленець.

У чорнижівських лісокрадів лісівники конфісковували бензопили, ставили вантажівки, які використовували під час злочину, на штрафмайданчик, і це не одного разу. За що й страждали теж не раз. То їхню легкову машину з людьми в салоні намагався скинути з дороги вантажівкою власник приватної пилорами. То інший не пускав за ворота велику комісію з представників контролюючих органів, мотивуючи, що далі — його приватна власність.

— Доки почнемо качати права, розбиратися, де господар, вкрадену деревину можуть і вивезти. Тому я своїх працівників настроюю на інше: ліс треба охороняти у лісі! — каже Віталій Котеленець.

Було б, як кажуть, що охороняти...