Дачі без віддачі
Поділившись двома сотнями гектарів родючої землі під сади і городи для лучан, мешканці села Лаврів нині почуваються персонажами з байки Павла Глазового: замість обіцяної взамін газифікації — дуля в кишені...
Чи ліворуч підеш, чи праворуч підеш — все одно у Лаврів попадеш... Вулички, які виринають між горбами і долинами то тут, то там, схожі швидше на невеличкі хутірки, як пам’ять про столипінську реформу. І хай мають вони вже сучасні назви Ранкова, Жовтнева чи Молодіжна, але самі лаврівці частіше звуть їх так як предки звали. Ось і ми нині попадаємо аж на Гикавку — довжелезну вулицю з нехарактерною, власне для Лаврова, великою кількістю обійсть в одному місці. На Гикавці (мабуть, від слова «ікати» або лаврівською говіркою — «гикати»: доки дійдеш, ікавка нападе) 52 хати, у 15-ти живуть молоді сім’ї. І старі, і молоді господині не хочуть бути «попелюшками», а хочуть стати «газовими принцесами».
Кілька добротних обійсть після смерті старих господарів стоять пустками. Але родючі лаврівські ґрунти й можливість господарювати біля власного обійстя на широку ногу (бо чи не біля кожного обійстя по кілька гектарів земельних паїв), привабили на Гикавку вже й немало покупців: кілька хат купили добрі хазяї.
— Та якби нам провели газ, тут би ні однієї пустки не осталося! — переконана Зоя Миколаївна Гнатюк, член ініціативної групи з відновлення історичної, так би мовити, справедливості щодо обіцяного «раю» для лаврівчан. Сотні лаврівців уже відійшли в інший світ, так і не дочекавшись в оселях газу... Кучмі і Ющенку, Медведчуку й Мартинюку, і навіть олігарху Пінчуку не один раз писали лаврівці, добиваючись справедливості. Усі, хто дав відповідь, роз’яснювали: гроші з Києва на газифікацію Лаврова можуть пройти лише через область. Та на Волині знаходяться кошти навіть на євроремонт у школі, в якій лише 15 учнів, але не на обдурене село...
Мабуть Лаврів чи не єдине село у світі, яке будувало комунізм два рази. Вперше — у 60-ті роки минулого століття разом з усім радянським народом, а вдруге — на зорі української незалежності. Саме тоді, 1991 року, й було укладено «двосторонній договір з надання взаємних послуг між виконкомом Луцької міської Ради народних депутатів і правлінням колгоспу «Батьківщина» Луцького району». Взамін за виділення двох сотень гектарів лаврівського чорнозему (який дуже швидко перевели з колективної власності у землі запасу), місто і область обіцяли селу справжній рай. Адже жодне з прилуцьких сіл не пішло на те, аби, як виявилося, розбазарити свою земельку на «дачників».
— Я сам бачив сюжет по волинському телебаченню, коли тодішній керівник області Володимир Блаженчук описував райдужні перспективи для лаврівців. Мовляв, і газ проведуть, і воду подадуть у кожну хату, будуть і дороги з твердим покриттям, і навіть планувалося збудувати у селі цегельний завод, що мало на меті забезпечити селян робочими місцями. Три найбільші на той час заводи Луцька мали надати для цього первинний капітал, — пригадує Арсен Сидорчук, нині заступник голови Луцької райдержадміністрації і лаврівський сільський голова протягом трьох скликань.
Коли складалася «джентльменська» угода між Луцькою міською радою і лаврівським колгоспом (які очолювали, відповідно, Антон Кривицький та Володимир Солоненко), Арсен Арсенович був заступником лаврівського сільського голови. Проте учасником «переговорного процесу» не був (тоді у селах все вирішували керівники колгоспів) та й, як решта лаврівців, мало що знав про деталі.
Більше того, навіть ставши першим демократично обраним сільським головою і зайнявшись перспективами газифікації впритул, він так і... не побачив проектної документації. Як мешканець Лаврова знав, що у штат колгоспу була введена посада інженера з газифікації, що за кошти не міста, а колективного господарства було газифіковано одну з вулиць села. І хоча, як стверджують, газифікація мала починатися з боку Коршева затим через все село — до боремельської траси, то газифікована була лише одна вулиця — з боку Променя. Це та вулиця (у Лаврові кажуть на неї «Шлях»), на якій за ті ж колгоспні кошти споруджено немало будинків для колгоспної еліти. На ній мешкає і Володимир Петрович Солоненко... Такою ж «елітною» вулиця залишається і тепер: особнячки як у «царському селі» за Луцьком. Від «столиці» — Луцька — п’ять хвилин їхати і газ є...
— Не все було прораховано навіть у той час. Досить було прийняти рішення про виділення землі без права забудови, і нинішніх проблем могло не бути, — Сидорчук має на увазі своєрідний абсурд, яким нині лаврівці дуже незадоволені.
Адже «дачники» дружними рядами ідуть у сільську раду із заявами про... приватизацію землі. І депутати не мають юридичного права їм у цьому відмовити, хоч усі розуміють, що таким чином з діда- прадіда лаврівські ґрунти безповоротно й безкоштовно переходять у чужі руки.
Зоя Миколаївна Гнатюк пригадує, що долю двохсот гектарів землі (а, виходить, і села) вирішували збори зі... ста чоловік. І хай були це члени правління колгоспу, депутати і делегати партійних з’їздів та інші представники «передового колгоспного селянства», але хто з них, засліплений у мріях виглядом маленького газового факела у власній хаті, вникав у деталі? І хто б їм ці деталі тоді розкрив...
— Кажуть: ми за газ, як подорожчає, будемо платити по 500 гривень! — передає вона скарги «газифікованих» односельчан. — А нам вугілля, брикет і дрова вже обходяться у рік у дві з половиною тисячі! І ще при цьому я по кухні ходжу як Попелюшка... Балон газу — 70 гривень, вистачає на два тижні...
Якось один з районних начальників на зауваження Зої Миколаївни, що на карті району у вестибюлі райради навпроти Лаврова треба зняти мініатюрний газовий факел (ними позначені газифіковані села), бо газифікована (за кошти людей!) лише третина Лаврова, видав:
— Та ж у вас там ліс близько!
Ліс-то близько, тільки хто ж пенсіонерам дров нарубає...
— Газифіковані вже усі навколишні села. Навіть маленькі Романівка та Рекані (останні належать до Рівненщини й з Лавровом межують). Вони ж в очі нам сміються! Перед передостанніми виборами у Верховну Раду з Баківців у Радомишль за вісім днів чотири кілометри газопроводу протягнули. Ми про те, що тут запалюватимуть голубий вогник, дізналися випадково. Я зібрала у селі кого могла, і поїхали на чуже свято... Поїхали, щоб запитати кандидата у депутати: чому ж у Лаврові не закінчуєте газифікацію?.. Казав, як виберемо його, то поможе... — пригадує Зоя Миколаївна.
Ставши лаврівським сільським головою, Арсен Cидорчук їздив на прийом до луцького міського голови Антона Кривицького так часто, як діти до школи... Спочатку сам, потім возив членів виконкому, потім зібрав авторитетних і на високих посадах вихідців з Лаврова... Розумів, що то марна справа, бо чули люди, як кажуть поляки, лише «почекай, почекай...»
— Один раз Антон Федорович прийняв нас вже при виході з кабінету, у пальто і шапці. А другого разу пожартував, що дасть нам 500 гривень, і щоб більше до нього не ходили, — пригадує і Зоя Миколаївна.
Тодішня луцька влада, як свідчать відповіді з міської ради, мотивує свій стиль поведінки тим, що, мовляв, «мали намір допомогти селу, але нема фінансів». Ходила лаврівська делегація і до теперішнього луцького міського голови Богдана Шиби, коли той ще в облдержадміністрації працював.
— Сказав, що місто повинне селу борги віддати, адже 200 гектарів землі — не жарт...
Як зреагує Богдан Павлович, котрий лише нещодавно вийшов на роботу після тривалої хвороби, уже у новій іпостасі на претензії лаврівчан?..
— Ось він, Лаврів-2! — показує Зоя Миколаївна (яку ми взяли у редакційну машину за екскурсовода селом) на дачне містечко на лаврівських пагорбах.
«Дачники» не стали друзями села ще й тому, що вони — «пани», на яких лаврівці роблять. Лаврівські господарі кидають і свої поля, якщо наймає зорати город «дачник». Деруть з них гроші за оранку чи за інші послуги безбожно (бо часто це єдиний сімейний заробіток), але ні одним, ні іншим нема куди один від одного подітися. Не так давно у селі перестали було заготовляти молоко від приватних корівок, бо зайнятий цим ділом чоловік знайшов кращий підробіток на дачах...
Особливо потерпають від «мічурінців» мешканці хуторів на лаврівських околицях. Вулиця, названа Дібровою, взята ними «в тиски». Дороги до ділянок прокладали, абсолютно ігноруючи потреби селян. От і вийшло, що на одному подвір’ї — і дача, і селянська хата. Та й, дорогами рухаючись, не зважають на «аборигенів»!
— Їдуть машинами з причепами через наш двір, під вікнами, дітей і худобу полохають... Зауважиш — ще й лякати починають! Яблука у садках гребуть, не оглядаючись... Сусідка жаліється, що грушки з’їсти не може, бо «дачники» раніше неї обривають, — каже господиня одного з «дібровських» обійсть Жанна Ярмолюк.
Селяни і досі крутять воду з криниць, а в «дачників» давно водонапірні башти...
Якби «дачні» землі залишилися у розпорядженні села, їх би могли, принаймні, здавати в оренду. Навіть при ціні 200 гривень за оренду одного гектара Лаврів мав би до півмільйона гривень...
