ДЕРЖАВНИЙ КОРДОН:

ВСТУП ДО «КУЛЬТУРИ КУЛЬТІВ»

Українське суспільство кілька років тому впритул зіткнулося з проблемою інтенсивного й масового використання новітніх психологічних розробок зі злочинною метою. Відбувається це у формі організації різного роду груп, які обіцяють своїм прихильникам найжаданніші й найцінніші для них блага — як духовні, так і матеріальні — за умови повного підкорення і поклоніння лідерові, ідеології й дисципліні такої групи.

У зарубіжній літературі це явище позначили терміном «деструктивні культи» (тут виділено головний принцип їхньої діяльності — руйнування особистості, а поняття «культ» підкреслює, що некритичне поклоніння ідеї, лідерові або якійсь жорсткій формі практики є найбільш істотною умовою маніпулювання та духовно-психологічного насильства). Такі групи нерідко діють під виглядом релігійних організацій; у нас їх заведено називати «сектами». Однак досі серед фахівців- релігієзнавців немає єдиної думки щодотого, як називати ці організації. На мій погляд, правильніше й коректніше назвати їх «культами тоталітарного типу», акцентуючи увагу на структурі та методах діяння таких організацій, а не на зовнішній «релігійній» формі.

Власне кажучи, культи — явище не нове. Скільки існувало людство, стільки існували й групи фанатиків, які наслідували харизматичного лідера. Проте у XX столітті у цих груп з’явилася нова особливість — систематичне використання сучасних психологічних напрацювань, спрямованих на придушення волі людини та на контролювання його думок, почуттів і поведінки. Ті організації, які зазвичай називають сектами, являють собою лише частину від загалу культів тоталітарного типу, оскільки існує ще безліч комерційних культів типу відомого братства розповсюджувачів «диво- продукту Гербалайфу», культів псевдотерапевтичних, політичних тощо.

НЕВАЖКО БУТИ БОГОМ «Релігійні» культи намагаються ідентифікувати себе як християнські церкви, конфесії, деномінації; для цього вони використовують християнську символіку й термінологію. Чи завжди можна відрізнити культ від християнської організації? Це дуже складне питання. Без огляду на проблему відмінностей у віровченнях між християнськими організаціями та культами, я назву лише ті характерні риси, які дозволяють говорити про корінну відмінність між християнськими організаціями будь-якого напрямку та тоталітарними культами. У своїй діяльності культи широко використовують контроль свідомості (mind control), реформування мислення (thought reform), обман і гіпноз; повне підкорення та поклоніння лідеру, ідеології та дисципліні групи; неетична техніка для вербування та утримання своїх членів і формування неприродної, протизаконної залежності; нав’язування вірувань, стосовно яких новонаверненим кажуть, що вони — вищі за істину, мирський закон, загальноприйнятні норми моралі, і здійснення тотального контролю думок, почуттів і поведінки своїх прибічників з метою задоволення інтересів лідерів груп; маніпуляції задля насильницького навернення у віру та техніку модифікації поведінки без інформованої (усвідомленої) згоди тієї людини, до якої цю техніку застосовують.

Лідери таких організацій, як правило, претендують на божественність чи надлюдські сили. При цьому вони вимагають від своїх послідовників цілковитої покори, разом з тим заохочуючи в них надмірну залежність від керівництва не тільки в питаннях духовних, а практично в усіх сферах життя людини — від незначних рішень (типу «яку зубну щітку мені купувати?») до особистого й інтимного вибору («Із ким мені одружуватися?»), від кодексу моралі ( «Чи добре це — красти для Бога?») до політичного вибору («За кого мені голосувати?»).

Ризикну ствердити, що таких методів і техніки уникають усі християнські організації, до якої б конфесії вони не належали (протестантство, православ’я, католицизм). Отже, є очевидним, що ставити знак рівності між християнськими конфесіями, церквами, деномінаціями та тоталітарними культами не можна.

КУЛЬТИ ТА ДЕРЖАВА. НА ЗАХОДІ...

Той факт, що діяльність культів нерідко прямо порушує права громадян, досить добре закарбували на Заході. Виходячи з того, що обов’язок держави та її інституцій — захищати суспільство від суб’єктів, здатних завдати шкоди суспільству, там уже декілька десятиріч державні органи дуже серйозно вивчають проблеми, пов’язані з такими організаціями. Певна річ, для цього потрібно навчитися відразу розпізнавати носіїв тоталітарної ідеології і відкритою критикою звертати на них увагу громадськості.

Наведу лише кілька прикладів. Так, Конгрес США провів розслідування та розкрив для всього світу діяльність Церкви Єднання (муніти) в т. н. звіті Фрезера. Подібні звіти готує іта федеральний уряд Німеччини; в них він інформує та попереджає громадськість про нові релігійні й ідеологічні рухи. Верховний федеральний суд ФРН підтвердив правочинність дій уряду і зазначив, що в коло обов’язків уряду має входити спостереження за розвитком нових релігійних рухів у суспільстві та «рання діагностика» небезпечних релігійних рухів, які спираються на брехню та обман, а також вживання всіх необхідних заходів для того, щоб зупинити ці рухи, в тому числі й за допомогою поліцейських заходів (рішення Верховного Федерального Суду від 23 травня 1989 року).

22 червня минулого року Парламентська Асамблея Ради Європи одноголосно порекомендувала всім країнам-учасницям (включно з Україною) провести грунтовну роботу для запобігання поширенню небезпечних сект. «Серйозні інциденти, що сталися за останні роки, змушують настійно вимагати, щоб діяльність груп, які традиційно називають сектами (точне визначення яких Асамблея не вважає за потрібне давати), проходила згідно з принципами демократичних суспільств», — зазначено в рішенні Асамблеї. ПАРЄ закликала уряди держав- членів створювати незалежні державні або регіональні інформаційні центри про секти; залучати інформацію про історію й філософію найважливіших шкіл думки та традиційні релігії до шкільної програми; використовувати нормальні процедури кримінального й цивільного права проти незаконної діяльності, здійснюваної цими групам; підтримувати створення неурядових організацій для захисту жертв сектантства.

...І В УКРАЇНІ

Для нашої країни ці рекомендації є особливо актуальними, оскільки тоталітарні культи успішно використовують наявні організаційні та структурні недогляди для поширення свого впливу. Уперше суспільство змогло побачити плоди їхньої діяльності в 1993 році, коли спалахнув скандал з «Білим братством». Тоді ми всі дізналися, що досить довго, вільно й геть безконтрольно діяла організація, яка застосовувала у своїй діяльності заборонені методи контролю свідомості та впливу на особистість. Держава визнала, що діяльність цієї організації є злочинною (причому зробили це тільки після всіх ексцесів, пов’язаних з «настанням кінця світу» в листопаді 1993 року). Керівники «Білого братства» отримали по кілька років в’язниці й вже досить давно перебувають на свободі. Навіть більше, «Біле братство» відновило активну діяльність і на 17 лютого цього року знову пророкувало кінець світу...

Переживши його, саме на часі задуматися: чи розроблено методики контролю діяльності тоталітарних культів? Чи відстежують їхню діяльність, зокрема й фінансову? Чи є у державних органів чіткий план дій, аби не допустити повторення кошмару листопада 1993? Чи проводять статистику злочинів, пов’язаних з діяльністю культів? Чому, зрештою, взагалі стала можливою діяльність «Білого братства» після визнання цієї організації злочинною? І хто ж таки відповідатиме, якщо знову повториться щось схоже з подіями 1993 року?

Відстоюючи свободу совісті, яка є неодмінним елементом демократичного суспільства, маємо пам’ятати й про інший бік проблеми, а саме: про стан релігійної інформованості суспільства. Яким є рівень релігійної обізнаності в нашій країні, чи коректно порівнювати його прямо з рівнем західних країн? Можна стверджувати, що цей рівень є катастрофічно низьким. Тому позиція української держави, яка перебуває осторонь від взаємин тоталітарних культів і власних громадян, виглядає, м’яко кажучи, неадекватною.

Після випадку з «Білим братством» не було зроблено, на мій погляд, найголовнішого — ні чиновники, ні суспільство в цілому не усвідомили, що ми маємо справу з якісно новим явищем, яке не можна ставити в один ряд з традиційними християнськими церквами, конфесіями та деномінаціями. Це було перше знайомство суспільства з наслідками діяльності ТОТАЛІТАРНОЇ ПСЕВДОРЕЛІГІЙНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ.

КУЛЬТ «СВОБОДИ» — СВОБОДА КУЛЬТІВ — ТРАНЗИТ...

Після 1993 року в законодавчому плані практично нічого не змінилося. З незначними змінами по-колишньому діє «Закон УРСР про свободу совісті та релігійні організації» 1991 року. Маємо зазначити, що в період з 1990 до 1992 року чітко оформленої стратегії розвитку відносин держави і релігійних організацій не було — після загальних заборон і переслідування настала така собі розгубленість. Саме тоді й ухвалено зазначений закон.

На перший погляд, він видається дуже прогресивним і ліберальним. Однак у цьому законі практично відсутні механізми, які мали б реально забезпечити свободу совісті і не допустити зловживань у цій сфері. Недосконалість законодавчого забезпечення взаємовідносин держави і релігійних організацій визнають уже й самі посадові особи. Так, голова Держкомітету у справах релігій Віктор Бондаренко серед причин, які гальмують розвиток церковно-державних відносин і розвиток громадянського суспільства, назвав «повну зупинку законодавчого процесу в цій сфері» (круглий стіл «Влада і релігія: церква в контексті побудови громадянського суспільства в Україні», грудень 1999 р.).

Напевно, можна стверджувати. що розробці продуманої державної стратегії стосовно релігійних організацій на заваді серйозна психологічна проблема — подолання радянського «синдрому заборони». Адже говорити про контроль за діяльністю релігійних організацій і про можливість заборони їх на Заході та в нас — це зовсім різні речі: сама постановка питання про необхідність втручання держави у релігійне життя для нашого суспільства є дуже болючою (мабуть, це одна з причин того, що держава не вживала жодних заходів щодо «Білого братства» до самого листопада 1993). Проте це питання все- таки потребує вирішення.

До речі, самі культи займають досить активну позицію у відносинах з державою. Їхня стратегія — це прихід до влади. І якщо хтось гадає, що «сектанти» — це милі сумирні люди, які тільки те й роблять, що чіпляються до перехожих на вулицях зі своїми книжками, брошурками і запитаннями, то вони помиляються. Щонайсерйознішу і щонайохопнішу роботу проводять тоталітарні культи задля проникнення у владні структури — на підприємства, до державних органів влади, в освітні установи. При цьому головну увагу вони приділяють вербуванню керівних кадрів, які потім уже самі впливають на підлеглих. Цю стратегію чітко сформульовано лідером «Церкви Єднання» Муном у 1990 році: « Під час падіння римської імперії християни успадковували різноманітні державні посади... Ясно бачу, що, якщо наші члени, крім етичної досконалості, досягнуть ще й професійного розвитку, наші можливості у Східній Європі будуть безмежними. Хтось повинен успадкувати державні посади у руйнованій комуністичній імперії. А істинних лідерів там дуже не вистачає. Так що ми маємо дивитися з надією на 90-ті роки».

DURA LEX? АВЖЕЖ, ДУРА.

Діяльність культів розглядають на Заході (і, на мій погляд, потрібно розглядати в нас) передусім саме в контексті дотримання прав людини. І якщо якусь організацію, що називає себе релігійною, забороняють у демократичній державі, то лише з причини порушення нею прав громадян. Врешті-решт і в Україні те саме «Біле братство» заборонили не тому, що те вчення являє собою важку для засвоєння еклектичну суміш теософської доктрини Реріхів — Блаватської з християнською термінологією. А через те, що така діяльність завдавала конкретної й очевидної шкоди душевному та фізичному здоров’ю «братчиків», наголошую, що заборонили цю організацію цілком відповідно до українського законодавства, зокрема, і до «Закону про свободу совісті». Однак до сих пір цей крок є винятком.

Відтоді такі організації діють значно обережніше й намагаються «не світитися». Утім вони ні на день не припиняють своєї «роботи». І якщо поцікавитися їхньою діяльністю, то можна виявити дуже цікаві речі. Наприклад, як розцінювати діяльність «Свідків Єгови», якщо члени цієї організації помирають від того, що з «релігійних міркувань» відмовляються від переливання крові? Цю відмову вони оформляють документально для того, щоб до них не було «претензій» з боку правоохоронних органів. А тим часом згаданий вчинок прямо підпадає під формулювання ст. 16 «Закону про свободу совісті і релігійні організації» як «посягання на життя, здоров’я і гідність громадян внаслідок обрядової та ритуальній діяльності». На мій погляд, фактично ми маємо справу з ритуальними вбивствами.

ВІДПОВІДЬ НА ВИКЛИК

Проблема взаємовідносин держави та культів є однією з найбільш заплутаних і складних для демократичних держав (це тільки в нас усе дуже просто й все дозволено). При її рішенні потрібно розглядати в комплексі правові, психологічні, медичні, моральні та інші аспекти діяльності таких культів. І тут потрібен дуже зважений і обережний підхід, оскільки серйозна законодавча ініціатива з метою заборони тоталітарних культів може суперечити свободі совісті та релігії. При виробленні державної стратегії щодо культів, необхідно неухильно дотримуватися найважливіших демократичних свобод — совісті та віросповідання. Крім того, не можна допустити дискримінації та маргіналізації нечисленних релігійних груп.

Певно, концепція, пропонована для країн — членів Ради Європи буде оптимальною програмою дій для нашої країни. Хоча європейці вже близько 30 років тому зіткнулися з цією проблемою, вони, проте, ще далеко від її цілковитого вирішення. Тому можна передбачити, що і нам буде ой як нелегко.

Ставши на шлях відкритості та свободи, наше суспільство змушене реагувати на нову небезпеку, на нові виклики. Злочинне використання сучасних психологічних напрацювань — це один з таких викликів. Від того, чи зуміємо ми гідно відповісти на нього, залежатиме дуже багато.