ДТП в небесах
Коли у вихідних даних якоїсь книжки надибуєте рядок «в авторській редакції» — будьте певні: це серйозніше, ніж «Мінздрав попереджує» на підакцизних трунках. Ризикуєте не дожити, як читач, до останньої сторінки.
Редактори — алхіміки літератури. Текстологи знають, скільки хрестоматійних імен вберегли від публічного провалу їхні надійно заховані в архівах правки. Справжній редактор — сенсей, що готує дитину (рукопис) до ініціації (видання). Учитель не примушує свого хрещеника, як то поспіхом чинить рідний батько, а розкриває перед ним суть алхімії: «Спробуй ще раз!» (П.Коельо).
Так, не всі редактори — з великої літери. А декого й взагалі слід позбавити цього сакрального звання в судовому порядку. Зіткнеться автор з таким — і перша шлюбна ніч стає екзистенційною травмою. Але ж чи вартує це відмови від сексу і приречення себе на пожиттєву мастурбацію «авторською редакцією»?
На жаль, йтиметься не про графоманські книжки-візитівки, друковані авторським коштом. Хоч як прикро, а мушу визнати: на цій «авторській редакції» погорів один з найперспективніших сучасних письменників Леонід Кононович. Його сьогорічна книжка «Тема для медитації» так і лишилася рукописом — не рятує навіть стильне оформлення в дусі нещодавно презентованого на Венеційському бієналє Миколи Бабака.
Йдеться, ясна річ, не про мовного редактора. Кононович — талановитий учень «барокової школи» Шевчука; преса вже помітила майстерність його «містичних візій» та «фактурну естетику ландшафту». Часом романний текст зблискує словом мало не трипільської автентики. Але ось ця перлинка з’являється й наступної сторінки, і ще, і ще… Тут би мовному редакторові й нагади автору про підступний перехід кількості в якість; пояснити, що жменя перлин — то вже ознака брокерська, а не мистецька.
Та це дрібниці. Справжня редактура починається з експертизи потенцій рукопису на літературному ринку. І тут, за всієї поваги й навіть любові до автора, слід пригадати німецького критика Райх-Раніцького : «Большинство писателей понимают в литературе не больше, чем птицы в орнитологии».
Отже, автор приніс рукопис про сорокарічного українця, викинутого на узбіччя життя байдужою державою. Через те став найманцем інших держав — воював у Карабасі та Югославії. Важке поранення, рік у шпиталі, думки про смерть і смерть роду. Спогади про винищених Тридцять Третім роком предків. Здогад, що нинішнє животіння нації вкорінюється у той жахливий комуністичний злочин. Висновок: «Ніхто ніколи не вмирає» , а тому — треба помститися.
Чудовий задум! — каже редактор. — В якому жанрі — політичний трилер, популярний і в читачів, і в глядачів? Як от недавня екранізація роману Брайана Мура «Вирок» — фактично про те саме: про окупантів, колаборантів, партійців, пам’ять і помсту? Такий жанр потребує динамічної фабули. А хто в Україні чи не найкраще розуміється на цьому? Кононович! Вам і карти в руки.
Ні, не політичний? То, може, це буде містичний трилер? У вашому тексті — розкішна баба Чакунка, уроджена відьма, що за допомоги потойбічного інструментарію зводить зі світу вершників Голодомору. Та й безпричинний жах перших сторінок навіяно читачеві майстерно — хіба варто трохи підчитати Стівена Кінга: такі пасажі мають свої закономірности, котрими письменникові не варто нехтувати.
А ось іще один блискучий гіпотетичний варіант: зробіть зі своєї теми блокбастер на кшталт «Чужих»! Ви ж кілька разів наголошуєте, що «комуністи — вони тільки зверху люди» . Так і пишіть про дезінфекцію мутантів-манкуртів-вурдалаків!
Знову ні? «Філософська проза» , кажете? Та ще й навмисно писана «так складно, що просто люди не тямились» (з інтерв’ю Л.Кононовича журналу «Книжник» два роки тому)? Катувати читача може дозволити собі лише той, хто здатен безальтернативно ухопити його за горлянку. Як Пашковський, наприклад. Більшого Майстра «прикайданювати слово до слова» в Україні немає. Й тому «читачі змушені, мов риба в ятері, битися в чорних сітях побаченого» ним — попри внутрішній спротив змушені спивати пропонований ним «алкоголь жаху».
«Щоденний жезл» Пашковського — це ідеологічний роман. Важкий випадок. Апріорі актуальним цей жанр був лише на початку 90-х. Тож, не треба спокушати долю. Успіх Пашковського — це виняток, що потверджує правило (до речі, і йому редактор потрібен був — аби вичистити жовч, субстанцію не літературну).
У недавньому інтерв’ю «Дзеркалу тижня» Кононович формулює суть «авторської редакції» своєї книжки: «Назвавши речі своїми іменами, можна апелювати до практичного вирішення». Просто тобі Корчинський! Логіка для літератури — і взагалі позашлюбна дитинка, а там, де йдеться про зґвалтування, — об’єкт ненависти. «Там, где к варварству и жестокости присоединяются случай и произвол, вопрос о смысле и логике становится оторванным от мира и излишним» (Райх- Раніцький). Та й Василь Барка, автор класичного роману про Голодомор, попереджав: «Автор у своєму творі — не суддя, але, як колись визначив Чехов, свідок для суду: розповідати, що сталося в житті».
Моруа застерігав колег: не жартуйте з жанрами, бо вони помстяться. Кононович, птах високого лету, обламався на незнанні орнітології. Тому, хоч як прикро, його сподівання, що масовий читач «пропустить крізь себе, переосмислить» цю книжку — примарні. Як казав незабутній Іван Степанович Плющ, «не можна увіпхнути невпихуєме».
Шкода, звичайно, кількох витрачених намарне літ справді талановитим письменником. Та, гадаю, свого «Хрещеного батька» Кононович таки напише.
Але!
Дружіть з алхіміками, панове письменники! Аби не навідала вас часом «примара ніким не прочитаної сторінки» (Є.Пашковський).
Співавтори:
Пауло КОЕЛЬО. Алхімік. — Л.: Класика, 2000.
Марсель РАЙХ-РАНИЦКИЙ. Моя жизнь. — Москва: Новое литературное обозрение, 2002.
Леонід КОНОНОВИЧ. Тема для медитації. — Л.: Кальварія, 2005.
Євген ПАШКОВСЬКИЙ. Щоденний жезл. — К.: Генеза, 1999.
Василь БАРКА. Жовтий князь. — К.: Дніпро, 1991.
