Дисгармонія «Гармонії»

Пояснювати творчість біографічними епізодами — заняття невдячне і нерідко просто заводить на хибний шлях. Проте в нашому випадку віддані на широкий розголос (мабуть, навіть дещо надмірно широкий розголос) обставини наводять на певні роздуми. Отже, місто Брянськ (згідно з енциклопедією — 400 тис. жителів, машинобудування, сталеливарний завод тощо; що насправді — Бог відає), сім’я художників, дитина, що вміє гарно малювати. З одного боку, все начебто цілком зрозуміло — яка дитина не вміє «гарно малювати»? Проте з 7 років маленька Наташа Саліста (так звуть нашу героїню — власне, вже давно не Наташу, а Наталю) вже не просто малює, а «займається творчістю». У 10 років їй влаштовують персональну виставку, про неї пише місцева преса. Чи варто було так поспішати? Питання старе і, ймовірно, нерозв’язне.

Так чи інакше, до Брянського художного училища вступає вже людинка, що стикнулася зі славою (місцевого масштабу), більше за те — скуштувала цієї самої слави (що куди гірше). Судити про її тогочасні малюнки складно, бо оцінювати дитячу, по суті, творчість за мірками творчості дорослих (хоч часом воно і «влито» — нарочито, іноді навіть занадто нарочито — у форми «дорослого») просто небезпечно. Буває стрімке духовне дорослішання, а буває, якщо так можна висловитися, «духовна акселерація». Буває іноді й щось куди страшніше — коли дитину штучно «виганяють у зростання», немов гіацинт. Так чи інакше, до 15 років проілюстровані вже не тільки казки, але і Леся Українка, і Оскар Уайльд, і (що вже там!) — Гете. Знову ж — персональна виставка, газетні статті... Що далі?

Дивно і сумно, але виникає враження, що далі нічого й не було. Фактів, зрозуміло, наводиться чимало, і картина, що вимальовується з них, видається ніби цілком благополучною — після Брянська вчилася в Санкт-Петербурзі, виставлялась, зіштовхнулася з петербурзькими психологами-експериментаторами (проблеми дітей, за їхньою методою, вирішувалися за допомогою «казки-терапії» — дитині пропонувалося «висловитися в заданих образах»), працювала художником-модельєром при хореографічній організації... Від цього всього на нинішній київській виставці (в галереї «Ярославна») немає нічого. Після ілюстрацій до «Фауста» — провал в півтора десятиріччя. Провал, ніде правди діти, чималий. Подивишся — голова закрутиться. Сама Наталя Саліста цього не усвідомлює — або, можливо, усвідомлювати не хоче. Свою виставку вона назвала «Гармонія».

Те, що художниця робить зараз, безперечно розпадається на два русла — або, якщо хочете, на дві манери. За словами самої Наталі Салістої, з одного (однієї) в інше (іншу) вона переходить абсолютно безболісно (тому й «Гармонія»?). Добре, якщо так, бо відмінність — разюча. З одного боку — до нудьги академічні реалістичні пейзажі і натюрморти. З іншого — розбілені «фантазії» з феями в широкополих капелюхах і з пишними букетами; художниця та її енергійне оточення називають ці «роботи другої манери» медитативним живописом. Передбачається, мабуть, велика кiлькiсть відповідної східної термінології, хоч на виставці обійшлося без цього — обмежилися «Мрією» і «Феєю на прогулянці».

Виставка в «Ярославні» багатьом до вподоби. Дорослі глядачі розчулюються. Діти бажають щастя Стійкому олов’яному солдатику. Я б побажала щастя Кентервільському привидові — до речі, він, як і Олов’яний солдатик, створений, без малого, 20 років тому.