Дитяче мислення на Хрещатику
Хабарі не дають. Доходи показувати соромно не те що податковій інспекції, а власній дружині. А от у міському транспорті... Обіцяю, що боротимусь із собою. Хоча б тиждень після зарплатні чесно купуватиму квитки. Хоч тиждень, поки є у кишені гроші. Ні, п’ять днів... Але треба ж з чогось починати! Адже я зовсім не такий поганий і жадібний, і якщо до мене по-хорошому, то я можу... Ух як я можу... От останньої суботи серпня, наприклад, заплатив за проїзд в 71-му автобусі. Дуже вже хороший у нього маршрут. Екскурсія містом з відвіданням Софійського собору, Золотих воріт і «блошиного» ринку. І всього за 30 копійок. З вдячності намагаюся платити. І доньці розповідаю про зарплатню водія. Вона, щоправда, єхидно відмовчується, але я списую це на традиційний конфлікт батьків і дітей. Згадую Тургенєва, Екклезіаста, Гомера і стараюся змиритися. Бо упокорення — доброчесність.
Якщо чесно, то за сплачені мною 30 копійок АТП 13030, якому належить право на 71-й маршрут, має дякувати міській владі, яка влаштувала шкільний базар на весь Хрещатик. І правильно, що базар. Для чогось же ці мільйони на реконструкцію головної вулиці країни були витрачені? Лікарям недоплатили, вчителям затримали, ліків недозакупили, шахтарям знову ж... Ні, шахтарів врахували. Побувавши на оновленому Хрещатику, відповідально заявляю, що один квадратний метр нового покриття повинен витримати не менше 21 728 каско-шахтаро-ударів. Так що, дорогі гірники, ласкаво просимо.
«Тату, — спитала мене дочка, коли ми їхали у меморіальному 71-му, — а навіщо потрібна шкільна форма?» А я якраз почав розказувати про зарплатню водія... Звідки в дітях стільки підступності? «Ну...», — чесно відповів я. І спитав: «А ти як гадаєш?» Паросток шляхетного роду задумався приблизно до блошиного ринку і, нарешті, сказав: «Щоб з неба (тут вона ще задумалася), ну, з літака, Україна здавалася зелено-коричневою». Потім, у районі Золотих воріт, спитала: «А чому форму не зробили жовто-блакитною?» Тепер задумався я і належну відповідь знайшов тільки недалеко від Софії. «Та от...», — відповів я. А подумки зауважив, що дитина мислить вірно, хоч і дещо образно. Чому знайшлося підтвердження буквально через десять хвилин.
Ось, площа перед Михайлівським Золотоверхим... Виявляється, пари пошлюблених молодят нині фотографуються не біля пам’ятника Невідомому солдату, і не біля Вічного вогню, а біля княгині Ольги і дзвіниці Михайлівського Золотоверхого. І все б добре, і прапор їм у руки, та мене все гнітять сумніви: може, варто можновладцям побудувати зайвий притулок для бездомних дітей, а не дзвіницю? І закупити зайвий вагон ліків, а не механічне піаніно (перепрошую, автомат дзвоновий)? Але я себе обсмикую: достоєвщина це все, дурості, сльозинка дитини... Цим дуростям ще Володимир Ілліч поклав край. Або от іще вплив цих місць: щось мені здається, що одна з наших православних церков опинилася на утриманні держави. Зовсім уже пасквільна думка. Прямо-таки толстовщина якась. Лев Толстой як дзеркало української... Знову намагаюся себе обсмикнути: і хлопці молоді, симпатичні, і фата у нареченої, і очі у молодої світяться... А моя квітка життя задає чергове запитання: «Тату, а чому вони всі такі серйозні, і ходять?» Орхідейка моя. Незабудка. Бамбуковий гай. Це що, мені тепер відповідати, що ми в їхні роки були іншими? Образне мислення...
А на Хрещатику я не полінувався потягнути мою трояндочку у підземний перехід. І не даремно, доповім я вам. Бо дитина озвучила те, що у мене тільки заворушилося: «Схоже на метро в Москві». І таки схоже. Виробництва року так 33—37-го. Лабрадорит і мармур. Чи не було там мармуру? Ударне будівництво було точно. А чи був мармур? Ні, лабрадорит. Треба б скоріше на поверхню, а то я якийсь розгублений...
На поверхні я не знайшов магазину «Ноти». А я-то, наївний, розраховував знайти двоголосі інвенції Баха. Невже, все-таки пересилили? Зате знайшов підручник зарубіжної літератури для шостого класу. Якраз для мого тюльпанчика. Повідомляю: А.М. Лісовський і С.О. Пультер розмістили три старозавітні оповідання якраз між міфами північноамериканських індіанців і вірменським епосом. І тут я розгубився остаточно. Якщо Старий Завіт — це іноземна література, то чим же гірший Коран, Новий Завіт, Тора, Махабхарата і Книга перемін, які до книги не потрапили, за міфи північноамериканських індіанців? Чи про похід євреїв у землю обітовану дітям знати треба, а про війну аріїв Паїдавів і Кауравів — ні? А якщо Старий Завіт — основа трьох великих релігій, то чи не є це предметом окремого учбового курсу? І, до речі, страшенно мені цікаво: Гоголь (і його «Тарас Бульба» зокрема) зараз вважається українською літературою чи іноземною? Так само як і давньоруські билини. Обіцяю довідатися і доповісти.
А загалом, звичайно, красиво. Діти катаються на роликових ковзанах. Діти їдять імпортне морозиво. Діти безкоштовно і навіть за призи збираIють «Лего». Як там у класика? «Чуден обновленный Крещатик при тихой погоде».
І нав’язливо допомагає закордон. Окрім безкоштовного збирання «Лего», головна вулиця країни пропонує безкоштовний дезодорант. Не скажу який, а то читачі запідозрять, що стаття замовна. Мила крихітна дівчина (зовсім без запаху) учепилася кліщем у нас з донькою, і не відпускала, поки ми не взяли безкоштовну упаковку дезодоранту. Висловлюю припущення. Українці (й українки) не повинні пахнути так само, як не пахнуть гроші.
І коли ми їхали додому, я знову заплатив 30 копійок у тролейбусі. Не тільки з вдячності, а з міркування: «Треба ж комусь платити».
№174 12.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
Хабарі не дають. Доходи показувати соромно не те що податковій інспекції, а власній дружині. А от у міському транспорті... Обіцяю, що боротимусь із собою. Хоча б тиждень після зарплатні чесно купуватиму квитки. Хоч тиждень, поки є у кишені гроші. Ні, п’ять днів... Але треба ж з чогось починати! Адже я зовсім не такий поганий і жадібний, і якщо до мене по-хорошому, то я можу... Ух як я можу... От останньої суботи серпня, наприклад, заплатив за проїзд в 71-му автобусі. Дуже вже хороший у нього маршрут. Екскурсія містом з відвіданням Софійського собору, Золотих воріт і «блошиного» ринку. І всього за 30 копійок. З вдячності намагаюся платити. І доньці розповідаю про зарплатню водія. Вона, щоправда, єхидно відмовчується, але я списую це на традиційний конфлікт батьків і дітей. Згадую Тургенєва, Екклезіаста, Гомера і стараюся змиритися. Бо упокорення — доброчесність.
Якщо чесно, то за сплачені мною 30 копійок АТП 13030, якому належить право на 71-й маршрут, має дякувати міській владі, яка влаштувала шкільний базар на весь Хрещатик. І правильно, що базар. Для чогось же ці мільйони на реконструкцію головної вулиці країни були витрачені? Лікарям недоплатили, вчителям затримали, ліків недозакупили, шахтарям знову ж... Ні, шахтарів врахували. Побувавши на оновленому Хрещатику, відповідально заявляю, що один квадратний метр нового покриття повинен витримати не менше 21 728 каско-шахтаро-ударів. Так що, дорогі гірники, ласкаво просимо.
«Тату, — спитала мене дочка, коли ми їхали у меморіальному 71-му, — а навіщо потрібна шкільна форма?» А я якраз почав розказувати про зарплатню водія... Звідки в дітях стільки підступності? «Ну...», — чесно відповів я. І спитав: «А ти як гадаєш?» Паросток шляхетного роду задумався приблизно до блошиного ринку і, нарешті, сказав: «Щоб з неба (тут вона ще задумалася), ну, з літака, Україна здавалася зелено-коричневою». Потім, у районі Золотих воріт, спитала: «А чому форму не зробили жовто-блакитною?» Тепер задумався я і належну відповідь знайшов тільки недалеко від Софії. «Та от...», — відповів я. А подумки зауважив, що дитина мислить вірно, хоч і дещо образно. Чому знайшлося підтвердження буквально через десять хвилин.
Ось, площа перед Михайлівським Золотоверхим... Виявляється, пари пошлюблених молодят нині фотографуються не біля пам’ятника Невідомому солдату, і не біля Вічного вогню, а біля княгині Ольги і дзвіниці Михайлівського Золотоверхого. І все б добре, і прапор їм у руки, та мене все гнітять сумніви: може, варто можновладцям побудувати зайвий притулок для бездомних дітей, а не дзвіницю? І закупити зайвий вагон ліків, а не механічне піаніно (перепрошую, автомат дзвоновий)? Але я себе обсмикую: достоєвщина це все, дурості, сльозинка дитини... Цим дуростям ще Володимир Ілліч поклав край. Або от іще вплив цих місць: щось мені здається, що одна з наших православних церков опинилася на утриманні держави. Зовсім уже пасквільна думка. Прямо-таки толстовщина якась. Лев Толстой як дзеркало української... Знову намагаюся себе обсмикнути: і хлопці молоді, симпатичні, і фата у нареченої, і очі у молодої світяться... А моя квітка життя задає чергове запитання: «Тату, а чому вони всі такі серйозні, і ходять?» Орхідейка моя. Незабудка. Бамбуковий гай. Це що, мені тепер відповідати, що ми в їхні роки були іншими? Образне мислення...
А на Хрещатику я не полінувався потягнути мою трояндочку у підземний перехід. І не даремно, доповім я вам. Бо дитина озвучила те, що у мене тільки заворушилося: «Схоже на метро в Москві». І таки схоже. Виробництва року так 33—37-го. Лабрадорит і мармур. Чи не було там мармуру? Ударне будівництво було точно. А чи був мармур? Ні, лабрадорит. Треба б скоріше на поверхню, а то я якийсь розгублений...
На поверхні я не знайшов магазину «Ноти». А я-то, наївний, розраховував знайти двоголосі інвенції Баха. Невже, все-таки пересилили? Зате знайшов підручник зарубіжної літератури для шостого класу. Якраз для мого тюльпанчика. Повідомляю: А.М. Лісовський і С.О. Пультер розмістили три старозавітні оповідання якраз між міфами північноамериканських індіанців і вірменським епосом. І тут я розгубився остаточно. Якщо Старий Завіт — це іноземна література, то чим же гірший Коран, Новий Завіт, Тора, Махабхарата і Книга перемін, які до книги не потрапили, за міфи північноамериканських індіанців? Чи про похід євреїв у землю обітовану дітям знати треба, а про війну аріїв Паїдавів і Кауравів — ні? А якщо Старий Завіт — основа трьох великих релігій, то чи не є це предметом окремого учбового курсу? І, до речі, страшенно мені цікаво: Гоголь (і його «Тарас Бульба» зокрема) зараз вважається українською літературою чи іноземною? Так само як і давньоруські билини. Обіцяю довідатися і доповісти.
А загалом, звичайно, красиво. Діти катаються на роликових ковзанах. Діти їдять імпортне морозиво. Діти безкоштовно і навіть за призи збираIють «Лего». Як там у класика? «Чуден обновленный Крещатик при тихой погоде».
І нав’язливо допомагає закордон. Окрім безкоштовного збирання «Лего», головна вулиця країни пропонує безкоштовний дезодорант. Не скажу який, а то читачі запідозрять, що стаття замовна. Мила крихітна дівчина (зовсім без запаху) учепилася кліщем у нас з донькою, і не відпускала, поки ми не взяли безкоштовну упаковку дезодоранту. Висловлюю припущення. Українці (й українки) не повинні пахнути так само, як не пахнуть гроші.
І коли ми їхали додому, я знову заплатив 30 копійок у тролейбусі. Не тільки з вдячності, а з міркування: «Треба ж комусь платити».
№174 12.09.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
