Джонні — руки-ножиці

Джонні Депп — цей хлопець із чорним волоссям, очима індіанця й буйною вдачею віднедавна став ідолом молоді. Йому, що не здобув спеціальної акторської освіти, пощастило ще в ранній юності знятися в одній із серій «Жаху на вулиці В’язів», потім з’явитися у «Взводі» Олівера Стоуна, а коли Джонні знявся в серіалі «Джамп-стріт, 21», його впізнавала вся Америка. І те, що ще школярем він вживав наркоту, пішов від батьків, грав у рок-групі «Дітки», а в період захоплення актрисою Вайноною Райдер зробив на руці татуїровку «Вайнона назавжди», — надавало висхідній зірці певного романтичного ореолу.

Доленосною виявилася для Деппа зустріч із постановником «Бетмана» Тімом Бертоном, який дав йому в жахливчику «Едвард — руки-ножиці» роль ліричного монстра з механічною ходою і величезними ножицями замість рук. По суті, це був художник, котрий вистригав із усього, що траплялося, контури нової реальності. Акторові припали до смаку дивні, загадкові персонажі, й переграв він їх потім немало. Це і психічно хворий юнак, що уявляє себе Дон Жуаном («Дон Жуан де Марко»), і знехтуваний суспільством режисер-трансвестит («Ед Вуд»), і юнак, який вирішив, що він — це і є відомий поет Вільям Блейк («Мрець»), і засланий у середовище гангстерів «козачок», якому жаль зраджувати того, хто відкрив йому душу мафіозо («Донні Браско»).

Джонні Депп ненавидить Голлівуд («Там за мною постійно стежать», — каже він), не любить виходити на сцену перед прем’єрою, нестерпно ставиться до своєї фізіономії на екрані (чого не скажеш про його прихильників). Цей меланхолік любить бути невпізнаваним. Так, на останній фестиваль у Сан-Себастьян він прибув інкогніто, у плямистій формі піхотинця, військовому береті, з вусиками і з маленькою борідкою. Звісно, його впізнали. І, звичайно, довелося дати декілька інтерв’ю.

— Ваша бабуся індіанка. Етнічне коріння важливе для вас, Джонні?

— Так, у мене небагато дiйсно американської крові: бабуся була з племені черооке. Крім того, в мені є ірландська кров, німецька. Вони всі в мені вживаються. Не можу сказати, що я борець за права індіанців, але мене обурює, що вбивць тисяч індіанців сьогодні, переписуючи історію, роблять героями.

— Про вас багато різного розповідають: мовляв, не вірите в любов, після кожної значної події в своєму житті робите надріз на руці... Який ви насправді?

— Нормальний. Трошки схиблений. Я не завсідник барів, не алкоголік, не наркоман. Якщо про мене так кажуть, це брехня. Проте це зачіпає. Тому що доводиться відповідати своїм маленьким небожам на запитання, які їм ставлять про мене.

— Нещодавно ви зняли фільм «Сміливець». Що привело вас у режисуру?

— «Сміливця» я захотів зняти не для того, щоб здивувати когось, а щоб просто нагадати, що ми кожного дня повинні щось робити для наших близьких людей. Бачачи, що в нього немає надії заробити, герой фільму продає своє життя.

— Як вам удалося залучити у ваш фільм Марлона Брандо?

— Я думав про нього давно, оскільки ми були з ним партнерами в «Дон Жуані де Марко», але не хотів своїм проханням ставити зірку такого рівня в ніякове становище. Щоб йому не довелося думати: «Господи, якийсь хлопчина просить мене допомогти йому, і я повинен...». Усе сталося дивно. У перший день зйомок пролунав дзвінок, і голос Брандо запитав: «У вас що, є для мене роль?». Я тремтячим голосом відповів, що так. Він сказав: «Пришліть сценарій, наприкінцi тижня я вам відповім». Це був понеділок, у п’ятницю він дав згоду. Це було для мене як подарунок небес.

— Нещодавно ви зблиснули в парі ще з однією зіркою — Аль Почино в «Донні Браско». Ваші враження від близького знайомства?

— Це великий актор. Але я не знав, що в нього таке приголомшливе почуття гумору. В усьому він бачить щось смішне. Ми веселилися, коли були разом, і постійно підколювали один одного.

— Що вас зацікавило в ролі «перевертня» — фебеерівця Браско?

— Внутрішня глибина: він живе подвійним життям. Здається, що він, як бездушна машина, але насправді — чутлива, прекрасна людина. Для мене, думаю, таке подвійне життя було б неможливим. Я провів багато часу в ФБР, спілкувався з агентами, коли працював над роллю.

— У фільмі ви брутальні, навіть жорстокі з дружиною. А в житті?

— Мого Браско життя примушує бути таким. Я ж так погано ніколи не поводжуся. Я виріс із двома сестрами, дуже близький з матір’ю, я звик розуміти жінок, бути уважним до них...

— Ви не схожі на людину, котра боїться невдачі.

— Тому що я вважаю невдачі невід’ємною частиною нашої професії. Треба робити свою роботу якнайкраще, але я ніколи до кінця не буваю задоволений результатом. Самому мені роль суперзірки не дуже подобається. Просто мені пощастило працювати з прекрасними партнерами, це була відмінна школа.