Гендер «зверху» та «знизу»

Ми часто любимо порівнювати себе із тими, якими були раніше, особливо з тими, якими були років 17—18 тому — до незалежності України. Очевидно, сенс у цьому є, тому що з тих пір наше суспільство поступово почало відкриватися. Тоді ж в Україні активно заговорили про гендер, фемінізм, у нас почали народжуватися жіночі громадські організації та рухи (хоча жіночий рух як такий в Україні виник набагато раніше). Саме тоді стало зрозуміло, що в питанні рівності жінок та чоловіків ми дуже відстали від Європи. 17 років — це замало для якихось змін у суспільній свідомості, але вони, хоча й незначні, вже відбуваються. Причому метаморфози сталися здебільшого в свідомості жінок. Чоловіки, як стверджують соціологи, важче змінюють своє ставлення до активності жінок, хоча теж уже готові бачити у Верховній Раді 30—50% представниць так званої слабкої статі. Детальніше про зміни у ставленні до гендерної рівності «Дню» розповіла кандидат соціологічних наук, декан факультету соціальних наук і технологій Національного університету «Києво-Могилянська академія» Світлана ОКСАМИТНА.

— Світлано Миколаївно, ви не один рік вивчаєте питання гендерної рівності в Україні, тож, чи можна вже говорити про якісь суттєві переміни в просуванні ідеї рівності?

— Ідея гендеру в нас з’явилася на початку 1990-х і за цей час в суспільстві відбулося досить багато змін. По-перше, є зміни «зверху» — з боку влади, тобто тих структур, які здійснюють управління суспільством на найвищому рівні: прийнято ряд законів, які мають забезпечувати рівні можливості чоловіків і жінок. Хоча вони й не працюють, але принаймні є. Керівництво країни змушене робити деякі зміни, я наголошую на слові «змушене», оскільки приєднується до певних міжнародних документів, відповідно, засад європейської політики, зокрема й регулювання гендерних відносин у суспільстві. Паралельно відбуваються більш масові, але поки що менш помітні зміни «знизу» — з боку самого суспільства. Я маю на увазі те, що, наприклад, потихеньку відбуваються зміни в галузі освіти — це та сфера, яка мені ближча: запроваджуються курси з гендерної тематики, і хоча це все — на добровільних засадах та ентузіазмі окремих викладачів, а не за підтримки Міносвіти, все ж таки процес іде. У нас є дослідження, присвячені гендерним питанням, тож наведу приклад змін. Так, двічі (з розривом у п’ять років) під час всеукраїнського опитування ставилося запитання «Чи повинна дружина підтримувати кар’єру чоловіка, а не робити свою власну?». Якщо наприкінці 1990-х — на початку 2000-х років чоловіки й жінки — понад 50% — погоджувалися з цим, то через п’ять років на це запитання дали вже суттєво інші відповіді: понад половина жінок не погоджується, хоча серед чоловіків таких змін, на жаль, не відбулося взагалі — навіть серед молодших поколінь. Це стосується насамперед жінок і говорить, що в їхній свідомості навіть за п’ять років відбулися суттєві зміни.

Крім того, в нас проявляють діяльність десятки і сотні жіночих громадських організацій, частина яких є профеміністичними, хоча вони себе такими не називають. Ці рухи виступають не за покращання становища жінок у суспільстві, а за зміну самого гендерного порядку. Робота є невидимою, тому що між жіночими організаціями поки що не склалася щільна взаємодія, як і не склалася взаємодія із академічним середовищем. Але процес приває. Минуло ще мало часу. В нинішній ситуації ми можемо чітко констатувати певний розрив цих двох рівнів — «зверху» і «знизу»: на рівні влади якщо й приймаються якісь рішення, то зазвичай вони є суто формальними і, як правило, не враховують ту громадську думку, яка склалася серед населення. Наприклад, вже тричі ставилося питання в загальноціональних дослідженнях КМІСу, чи підтримує населення запровадження гендерних квот під час виборів до парламенту. На превелику радість і моє здивування, 57% дорослого населення — жінок і чоловіків разом — підтримують їхнє запровадження. Це дуже значний показник, він є несподіваним, тому що насправді таких дискусій у нашому суспільстві немає. Але населення дозріває до думки, що влада не може бути одностатевою. Так само ми ставили питання щодо того, який відсоток жінок має бути серед депутатів Верховної Ради. Якщо додати відповіді «не менше половини» і «не менше 30%», то ми маємо ті ж 50% підтримки чи бажання дорослого населення України бачити серед депутатів значну кількість жінок.

— Які гендерні стереотипи заважають нам сприймати рівність між жінками й чоловіками як необхідність часу?

— У нас дуже їх багато. Не можна сказати, що є один-два, які слід подолати й тоді буде все добре. Все наше життя пронизане гендерними стереотипами, вся соціалізація дітей є дуже диференційованою — хлопчиків соціалізують і готують бути справжніми чоловіками, а жінок — справжніми жінками. Так само ними пронизана освіта, шкільні підручники. Поволі нам потрібно змінювати систему соціалізації: звертати увагу на наявність стереотипів. У освіті, на ринку праці потрібно звертати увагу на існуючі упередження та переваги, які створюються для чоловіків чи жінок. Нині вже відбувається гендерна експертиза законодавства України. До речі, в нас є багато норм, які дискримінують не тільки жінок, а й чоловіків.

— Чи є відмінність у ставленні до гендерної рівності в різних соціальних групах?

— Загалом сказати важко. Єдине, що можу сказати з мого досвіду аналізу громадської думки, якщо говорити про упередження та стереотипи, то від соціальної групи вони не залежать. Однаково вони виявляються серед найменш забезпечених, тих, хто належить до нижчих класів, і так само, ба навіть публічно, виявляються серед людей, які взяли на себе відповідальність управляти суспільством. Відмінності є у вікових групах. Молодші покоління, особливо це стосується жінок, або іноді виключно жінок — меншою мірою є гендерно стереотипізовані й упереджені порівняно із старшим поколінням. Це нормально, тому що молодші покоління мають більше можливостей у пізнанні... Всі ці зміни відбуваються не за один рік, не за десять років і навіть не за одне покоління. Отже, якщо говорити взагалі, то соціальний клас не впливає на сприйняття гендеру. Хіба в окремих випадках, коли більш високоосвічені громадяни можуть бути менш гендерно стереотипізованими. Але це не факт. У мене є багато колег такого ж рівня освіти й кваліфікації (можливо, й вище), яких я вважаю менш гендерно нейтрально орієнтованими, ніж я, тобто у них я бачу більше упереджених уявлень. Потрібно, щоб минув час, аби змінювалося те, що пов’язано з психологією, уявленнями про норми.

— Чи може гендер давати якийсь негатив? Хтось може сказати, що фемінізована жінка менше приділяє уваги дітям...

— Це одне з упереджень: якщо дати жінкам не формальні, а реальні рівні можливості, то від цього страждатиме їхня сім’я. Насправді сім’я страждає від того, що обоє батьків недостатньо приділяють уваги дітям чи не можуть їх забезпечити. Це не тільки моя думка, це досвід інших країн, які вже на 20—40 років випередили в цьому Україну. Там не фіксуються негативні явища, пов’язані з тим, що суспільство стало більш гендерно нейтральним чи гендерно рівним. Звісно, на якихось конкретних прикладах можна знайти свідчення, що дитина страждає, бо мати змушена тяжко працювати. Але, можливо, в цій сім’ї якраз немає батька.

— Якщо більшість наших чоловіків ще й досі не хочуть змінювати думки з того приводу, що жінка повинна сприяти їхній кар’єрі, а не будувати свою, то, очевидно, незалежність жінок боляче б’є по їхніх комплексах...

— У кожному конкретному випадку це може впливати, але все залежить від того, як соціалізуються чоловіки та жінки, яка у них формується гендерна ідентичність. Якщо, наприклад, у людини сформована стійка гендерна ідентичність, яка містить уявлення про те, що чоловік завжди повинен більше заробляти, ніж дружина, або що він не мусить виконувати домашньої роботи, бо це обов’язки дружини, то зрозуміло, що жінки можуть вважати себе упослідженими, страждати, й такі сім’ї можуть руйнуватися. Але ж паралельно змінюється самосвідомість тих же чоловіків і жінок. Наприклад, німецькі соціологи дослідили, що нині в Німеччині у 35% працюючих сімейних пар дружина заробляє більше за чоловіка. Ми ж не чуємо, що на цьому тлі відбувається зростання розлучень у Німеччині. Навпаки, люди адаптуються до ситуації, вважають, що це цілком нормально — дружині заробляти більше й мати вищий соціальний статус. До речі, в таких сім’ях і домашня робота більш рівномірно розподіляється — чоловік починає брати значно більшу участь у вихованні та догляді за дітьми.

— В Україні дві найвищі державні посади — посаду прем’єр-міністра та секретаря Ради національної безпеки — обіймають жінки. Чи можна сказати, що ці приклади стимулюють когось із молодшого покоління до самореалізації?

— Вони є дуже хорошим прикладом того, що жінка може конкурувати з чоловіками й для неї доступними є найвищі державні посади. Але з точки зору дослідників гендерних відносин, це часто свідчить про те, що жінка, яка досягає найвищих посад, далеко не завжди відстоює інтереси жінок. Проте як приклад для інших жінок чи дівчат це дуже добре. Значно гірше було б, якби їх узагалі не було. Дослідники, до речі, говорять, що в суспільстві можуть бути два найефективніші шляхи досягнення гендерної рівності. Перший — це просування жінок на посади, які в суспільстві традиційно вважалися чоловічими, другий шлях — це просвітницька робота. І тут, до речі, ЗМІ могли б зіграти свою видатну роль, хоча поки що вони її практично не виконують.