Гертруда i Льошик

Гертруда Олександрівна скидалася на святково виряджену, прикрашену гірляндами й намистом єгипетську піраміду, складену замість кам’яних плит із матраців. На її верхівку було зворушливо начеплено кокетливого капелюшка з паперовими братками. З Гертруди Олександрівни м’яко вивергалося спекотне, інфрачервоне випромінювання. Дев’ятирічний Льошик був мікропірамідкою, але вбраною поскромніше: у шорти й білу футболку, туго напнуту на його тіло, наче шкурка на сосиску. Він тямовито зморгував у такт бурхливим монологам бабусі.

– Ні, погляньте, Станіславе, — апелювала вона до Лікера. — Хіба це м’ясо? Я боюся його їсти. Боюся!

Гертруда, правда, переборола страх і майже знищила величезну відбивну зі свинини.

– Напевне пересмажена, — додала вона, дивлячись на недоїдений малесенький шматочок. — Ні, м’ясо — завжди небезпечне. Я пам’ятаю у нас у Верхньоперекопську, де Льошик ходить у спецмузичну школу і ще додатково з репетитором вивчає англійську... — Льошик цієї миті зробився байдужий, як і кожна людина, котру мимохіть похвалять. — Так от, його знайомий Едик із «Б» класу...

– Бабусю, з «А», — поправив її Льошик.

– Мені краще знати: з «Б».

– Бабусю, з «А», — твердо тримався онук.

– Ти хочеш мене образити? Хочеш сказати, що я вижила з розуму? І не пам’ятаю, з якого класу Едик? — у голосі Гертруди з’явилося зо два булижники.

– Я не хочу сказати, що ти вижила з розуму, — також твердішав Льошик. — Я хочу сказати, що Едик — із «А».

Гертруда зібралася було геть закам’яніти, а тоді несподівано опливла, наче перехняблена гора матраців.

– Нехай з «А». Так от, торік у червні...

– У серпні, — вставив Льошик.

Гертруда передгрозяно блиснула на нього очима, Льошик заходився посилено намащувати масло на хліб.

– Так от, улітку, — знайшла вона компроміс, — він із хлопцями з’їв пиріжок із м’ясом. Чи не пиріжок, а млинець, — вона злякано скоса глянула в бік онука, — точно не пам’ятаю. Уже вдома Едик став дуже блідий. Його пронесло. Викликали швидку. Та промивали-промивали, промивали-промивали... Ледве врятували.

Лікер громадянин стійкий, але кількість подробиць почала помалу витісняти в нього апетит.

– А в мене кишечник, — вела далі Гертруда, — тьху, тьху, тьху. Замолоду я солоні огірки запивала молоком. Та й тепер... лише вчора торт закушувала оселедцем. І нічого. Шлунок спрацював нормально. Тільки дуже здивувався... Але м’ясо — вічна загроза.

Вона значуще поглянула на той самий шматочок свинини. Здавалося, він іще більше зіщулився під потоком звинувачень. І був покараний — його проковтнули.

У двадцятисекундній мовчанці вони добралися до десерту. Подали чай із печивом. Гертруда, поглянувши на коржики, знову ввімкнулася:

– Нібито невинне тісто? Та не забувайте про яйця...

Стас зрозумів: слід терміново перебивати.

– Чудовий краєвид, — сказав він, — рожі навколо.

Гертруда здивовано округлилася.

– Як, як? — перепитала вона.

– Рожі навколо злачні, — уточнив він.

Після слова «злачні» її шия вкрилася трупними плямами, а Льошик навіть припинив їсти.

Лікер пальцем постукав у скло ілюмінатора, вказуючи на селянські лани.

– Злаки, розумієте? Рожі та пшениці.

– А-а! — Гертрудина шия знову набрала теплих тонів.

Хрумкаючи, бабуся потрощила чотири коржики, разом із підступними яйцями, котрі по-партизанськи причаїлись у них усередині.