Глас Африки

Минуло десять років з моменту виходу на екрани кінотеатрів СРСР фільму «Асса». Чим живе головний герой кінострічки Сергій Бугаєв сьогодні — в пропонованому вашій увазі інтерв’ю.

АФРИКА ПРИВІТАВ ІЗ КУХНІ

Набережна Фонтанки. Будинок, де в парадному широчезні сходи — залишки дореволюційної розкоші, а зліва, у напівтемряві червоним оком блимає кнопка ліфта. Ліфт, встановлений, очевидно, під час останнього капремонту, стулює, немов черепашка, свої стулки, і я їду в його нестандартно мікроскопічних обсягах на останній поверх... Ось залізні двері — символ часу. Я дзвоню — за дверми брязкіт замків, гачків, засувів. Двері відчиняються — бачу Сталіна... Він стоїть у світлому кітелі, скупо всіяному гудзиками та зірками, в руці люлька, погляд спрямований кудись праворуч від мене, в глибину квартири. Сталін гарний, немов породистий кінь — очей не відірвати. «Ну ти проходь, ще надивишся, — пролунало якраз звідти, куди дивився вождь. — Зараз «Новини» по телевізору, а я їх завжди дивлюся.

Голос долинав із кухні, і це був голос Африки. Не в тому, звісно, сенсі, що «Голос Азії», «Голос Америки» або, в найгіршому разі, совісті, а — що Сергія Бугаєва на прізвисько Африка. Замість того, аби його відрекомендувати, хочеться сказати просто: «Вся світова громадськість в особах і в петлицях знає його за неоціненний внесок у все, в що можна вкласти, але важко оцінити! А вкладено тут... Куди лишень не вкладено: це і кіно, і музика, і психіатрія, і дизайн, і постмодернізм, і навіть комунізм, у тому розумінні, що мистецтвознавство плюс виведення нової породи логіки.

Коли я вперше подивився фільм Сергія Соловйова «Асса», я ще не знав, що 19-річний Серьожа Бугаєв визначив суть того, яким ми фільм побачили. Участь у проекті Бориса Гребенщикова, Віктора Цоя, всі ці потойбічно-земні діалоги — ефект прямої участі Бугаєва. Сценарій був переписаний почасти самим Сергієм, який зіграв в «Ассі» головну роль. Хлопчик Бананан став легендою, а фільм культовим явищем епохи перебудови.

Здолавши деяке хвилювання, кажу урочисто: «Добридень!!! — і потім, уже по-свійськи. — Оце тобі від газети «День»!..», — вручаю сувенірні ручки, значки, запальнички і, що особливо цінно, теніску із символікою газети.

Якоїсь миті уявляю себе на його місці. Сиджу, спокійно розглядаю телевізор, і раптом до мене з’являються, щось дарують і чекають від мене заповітного слова для людства. Боже мій! Ну що ж їм сказати?!

ВІН СКАЗАВ: «О»

Він сказав:

— О! Класна майка, — і приміряв. А потім він говорив, а я, відкривши рота, слухав. Мова рясно була присмачена словами «парадигма», «пароксизм», «пантеїзм», «пантеон», «панталон» та іншими «олігархіями» і «олігофренами». Тобто страшенно незрозуміло, але все-таки дуже цікаво.

Я розглядаю кухню, де ми сидимо. Стеля обклеєна шматками різнокольорової фольги. На стінах фотографії і плакати, щоправда, мало. Зате на підвіконні і на імпровізованих полицях натовп чавунних і мармурових статуеток: шахтарі, доярки, якісь герої на конях і пішки, а серед усього цього пролетаріату різнокаліберні погруддячка різнокаліберних вождів. Одне слово, «народ і партія — єдині». Мене якось навіть зворушили два портрети, Леніна і Сталіна, написані 1935 року, у вигляді домотканих килимків. Портрети дуже віддалено нагадували тих, кого зображали, і якби не підписи, то можна було б сплутати. На одному килимку, просто навпроти сталінського носа, було виткано: «СТАЛNН», а на іншому, очевидно по-казахському: «Ленін киш, Ленін миш, Ленін тохтомиш». Африка переклав: «Ленін жив, Ленін живий і вмирати не збирається». Після чого додав: «Усе це тиражування образів вождя не завжди було тільки цинічною ідеологічною вовтузнею. Народ сталіних любив, і на прикладі такої народної творчості можна спостерігати типовий приклад сакрального ототожнення образу вождя зі світлими сподіваннями».

Розглядаючи типовий портрет, що висить замість люстерка над умивальником, я спитав: «А тебе що змусило збирати все це?»

— Справа в тому, — почав він здалеку, — що раніше в мене був сильний інтерес до культури Стародавнього Єгипту. Інтерес будувався на тому, що мене в принципі цікавив сам аспект співіснування міфу і реальності в живому людському суспільстві і мотиви підтримки такої парадигми як з боку держави, так і з боку маси. Якщо розглядати цей аспект відносно поняття несвідомого, систематизованого Зигмундом Фрейдом, якщо взяти до уваги той факт, що людський психотип значною мірою складається з того, що самою людиною не контролюється, то цей аспект, назвемо його «психологія мас», на мій погляд, найбільш яскраво виявляється саме в Стародавньому Єгипті, в суспільстві, не обтяженому ще культурними нашаруваннями майбутніх тисячоліть. На жаль, займатися колекціонуванням предметів давньоєгипетського мистецтва я не зміг. Усе це вимагає колосальних витрат. Але одного разу я дійшов висновку, що точнісінько такий самий, свого роду «Стародавній Єгипет», оточує нас. Радянська комуністична ідеологія, що виникла на початку 20-х років ХХ століття, грунтувалася на ідеї соціалізму, яка в радикальному своєму вияві відкинула людство на задвірки історичної самосвідомості. Адже метафізичне значення існування такого суспільства передбачало обожнювання вождів. Якщо з цих позицій розглядати радянське мистецтво, то можна провести аналогію з давньоєгипетським мистецтвом.

— Ти дуже вже якось негативно всю цю епоху описуєш. Тебе послухати, то навпаки — геть із очей всю цю пишноту. І в чому ж конкретно відчувається зв’язок із Єгиптом?

— Та ось! Усе це мавзолейство з Кремлівською стіною — ті самі піраміди, а гігантоманія під час спорудження пам’ятників, адміністративних радянських і партійних будівель? Що можна говорити про всі біломорканали, ГУЛАГи, і все ж, я не наполягаю саме на чіткій паралелі. Вся історія, що відноситься до так званого давньоєгипетського періоду, тривала десь тридцять століть, а радянська ситуація проіснувала якихось 70–80 років. Чому зазнала руйнації ця система, можна не говорити. Але можна в цьому зв’язку звернути пильну увагу на весь цей культурний пласт, що утворився в цей період, як на повноцінний ілюструючий матеріал.

АФРИКА ПРОДОВЖУВАВ:

— У ТІ роки вся ця компанія: Гребенщиков, Курьохін, Цой перебували під дуже пильною увагою КДБ, а саме «відділу з питань боротьби з ідеологічними диверсіями». Очевидно, відділ цей поганенько працював. Або вся система, граючи в лібералізм, завалила справу батьків-борців. У той же час діяльність цього відділу доводилося відчувати на собі. Скажімо, коли я грав у групі «Кіно» і пізніше, не прямо на сцені арештовували, електрику відключали тощо. Все це мало певне політичне забарвлення. Але діяльність так званого андеграунду не виливалася безпосередньо в політику. Не було прямої критики радянської ідеології, як це було у дисидентів. Нас радянська ідеологія в чистому вигляді не цікавила. Але для такої структури, як КДБ, необхідно було мати ворога, що постійно трансформується, тому з нами «проводилася ретельна робота».

— А як це було?

— Ну, наприклад, коли я приїхав до Ленінграда з Новоросійська, мені було 15 років. Я потрапив у таке середовище, яке перебувало під пильною увагою КДБ. Аби отримати прописку в Ленінграді, я змушений був зареєструвати фіктивний шлюб. Мене викликають до військкомату, а я там «випадково» зустрічаюся зі співробітником КДБ, який починає мене схиляти до того, щоб я інформував їх про діяльність Бориса Гребенщикова або Курьохіна. З Вітею Цоєм ми ще не були знайомі. І мою «дружину» теж «смикали». Навіть знали, скільки я їй заплатив. Але це все не дуже працювало. А ось, коли я почав «відкошувати» від «даху». Це був той період, коли наш призов закидали в Афганістан, а я не мав ніякого бажання воювати. Загалом, той світогляд, який у мене тоді був, у радянські роки вже було ілюстрацією моєї ненормальності. Тому мені не довелося зустрічатися з психіатрами і розповідати про кулі, що світилися, та літаючі тарілки. Мені просто доводилося розповідати такі нормальні речі, що не вписувалися в рамки тієї специфічної парадигми, яка дозволяла призивати або не призивати людину в армію. Тому, як кажуть, був такий суворий момент, що мені доводилося спілкуватися з психіатром районного військкомату, і на якійсь стадії з’явився співробітник КДБ, який висловив припущення, що всі мої спроби переконати психіатра, що мені не потрібно служити в армії, не увінчаються успіхом, оскільки їхнє слово відіграватиме головну роль у цій ситуації. Але мені пощастило в тому, що цей психіатр, який потім виявився ще й моїм лікарем у лікарні, але виявився людиною принциповою, і для нього робота була важливішою за чийсь там тиск. Але це, звісно, час такий. Скажімо, за десять років до цього, в період Солженіцина чи якогось Буковського, жодний психіатр не міг собі такого дозволити.

— Це, мабуть, і підштовхнуло потім тебе до того, що ти, по суті, став психіатром?

— Загалом, так. Пізніше мене прийняв у ряди Кримської асоціації психіатрів професор Самохвалов. Моя робота перед вступом була присвячена проблемі псевдоафазії і роботам великого російського вченого Романа Осиповича Якобсона, який об’єднував низку таких дисциплін, як лінгвістика, психоаналіз, що в результаті перетворилося на напрям постструктуралізм і на сучасні напрями світової філософії.

— ... в принципі, — продовжував Сергій, — про існування нової ідеології говорити не доводиться, а старої більше нема. Люди, які звикли існувати у звичній парадигмі «суспільство — мурашник», бідують. Звідси такий сплеск ультранаціоналістичних настроїв у всіх колишніх республіках СНД. Термін «комунофашизм» — дуже знаменне явище в цьому зв’язку. А молоді дуже важко розібратися в цій ситуації. Та й ніхто ніколи в юності не міг знайти чітких відповідей на запитання, що виникали. Такі стихії почуттів! Де там. Тому я намагаюся використати ті мови, якими спілкується і думає молодь. Ось. Діджейство. Це для мене можливість проводити екстраполяцію тієї ідеології, що її я вважаю життєстверджуючою, на ту частину молоді, яка виявилася немов у вакуумі. Тобто намагаюся брати активну участь. Адже всі ці примітиви — політики, вербувальники «рекрутів» для своїх дрімучих ідей, усі ці психотропні препарати, алкоголь — усе це реакція на розгубленість. Адже, загалом, зараз стільки реальної можливості для вільного розвитку людей...

АФРИКА ПРОЩАЄТЬСЯ

Розмова почала переходити в царину комп’ютерів, які, як вважає Африка, уможливлять вільне спілкування людей, але це питання окремої теми, як і питання про його політичну діяльність, художню тощо. Диктофон зупинився. Касети всі закінчилися. Слова закручуються в протуберанці. Африку можна слухати — не переслухати, але тим краще, що це все дуже цікаво:

— Коротше. Ночіє. Давай, приїжджай іще. Перцівку привозь вашу. Поговоримо ще...