Гори, гори ясно
Пальним для фантазії може стати і стійкий конструкт, який не передбачає жодного натяку на зниження в ціні. Так упродовж довгих років любила (і що особливо хвилююче — заочно) цирк світового рівня Cirque du Soleil, який раптом приїхав, здається, вперше, до Києва. Уявила собі ці чудові костюми, віртуозне різноманіття дійства, всілякі акробатичні делікатеси, і дуже захотілося побачити. Багатьом також. При найнижчій вартості квитка у 395 гривень (верхня межа, здається, близько тисячі) столичний Палац спорту був переповнений. Настільки, що з верхніх трибун спуститися в антракті можна було лише, скажімо так, з чверть-кроковою швидкістю. Краще вже залишатися на місці, — вирішила більшість, — особливо ті, хто прийшов з маленькими дітьми. Мабуть, у зв’язку з цим евакуаційним ступором, попереджаючи факт можливих ускладнень, і з’явився текст на вхідному квитку, набраний мікроскопічним шрифтом. Цей абзац прочитала абсолютно випадково, дня через три після вистави, просто звільняючи сумку від квитків, що випадково збереглися. Прочитала і здивувалася — невже відвідини цирку за досить немалі кошти, були пов’язані з ризиком, прирівняним мало не до стрибка з парашутом. Поміркуйте самі, цитую: «...власник квитка бере на себе всі ризики, відповідальність і зобов’язання за будь-які ушкодження, завдані у зв’язку з шоу через порушення або халатність, і відмовляється від права вимагати відшкодування збитків чи подавати позов проти CDS, його підлеглих структур. Обмін або повернення неможливі, лише у разі скасування або заміни виступу можна повернути гроші».
Оскільки шоу давно вже позаду (воно, до речі, виявилося хоч і яскравим, але набагато скромнішим за очікуване, все ж, гадаю, приїхав певний відрядний варіант), застереження показало дивну різницю між нами і світом, куди, хоч кульгаючи, але так демократично, прагнемо. Чомусь спало на думку твердження знавців, що хутро, красиво розтягнуте для лагідних європейських зим, не гріє далеко від шенгенської зони. Уточню — в умовах нашої звичайної зими, яка, щоправда, нині приходить десь ближче до лютого. Після відвідин небезпечно переобтяженого палацу так захотілося до нашого затишного рідного цирку, де квитки доступніші (і набагато) і артисти природніші, а часом і більш яскраві. Щоправда, наші беруть всю відповідальність на себе, ймовірно, тому й отримують винагороду, за яку артисти заморського цирку, напевно, і ногою б не поворушили. Така реальність. Вже давно укоренилася звичка купувати професіоналів пучками за копійки. Мабуть, процес лише прогресує. Найсмішніше, що майстри своєї справи і не чинять опір. Хто-небудь бачив, аби мітингували артисти, журналісти, музиканти? Не хочете — завтра витягнемо з товарних залишків інших, нехай не таких талановитих, але вони робитимуть те ж саме, глядач і читач навіть не помітить, — тихо-голосно, голосно-тихо звучить вирок сторони, яка купує.
Ось тут і промах. Все помітить читач і глядач. Навіть, можливо, порадить сам собі уважніше стежити за власним життям і не витрачати його на одне й те ж саме. Цю можливість якраз і дарувала талановита людина, забуваючи про свій полегшений гонорар.
Якби мене запитали, який факт останнього тижня запам’ятався, то (нехай і несолідно) відповіла б, мабуть, — кількість сміття, залишеного довкола Михайлівської площі, на алеях Володимирської гірки після мітингу опозиції, яка в черговий раз об’єдналася. Начебто не в їхніх інтересах економити на новій мітлі, а ось зі звуковим супроводом, зухвало гучним, можна було б і зекономити.
Ще одна цитата, взята з модного російського журналу, закарбувалася в пам’ять: «У Москві начальник жеку, за яким закріплено хоча б 30 учасників, кладе собі в кишеню 3,6 млн рублів за рік». Легко перевести по курсу суму не лише в гривні, але і в нашу реальність. Не думається, що каста начальників жеків, майстрів дільниць у нас сповідує інші цінності. Отже, вибираючи своїй дитині майбутню спеціальність, вчасно змініть орієнтацію. Знаю майже мільйонерів, які всього лише продають кондиціонери, а раніше в дипломати мітили. Дипломи і зараз при них, та гроші такі нашим дипломатам і не снилися.
Взагалі відчувається якийсь істеричний перегрів у всьому: у хутрі, яке «косить» під снігових барсів та горностаїв, накинутих у вигляді тужурок охоронців на куртки, пальто, светри аж надто декоративних дам. Всі старі підкладки, здається, влаштувалися на нову престижну роботу, а магазини тріщать від виробів із забитої звірини. Цікава деталь — хутро для жіночих шуб, переважно, знімається з самців. Скільки ж активних особин винищено даремно, продукція хоч і розкуповується, та явно заготовлено її набагато більше, ніж потрібно. Отже, те, що для Грінпісу — екстремально, для нашої вулиці — норма.
Перегрів і з унтами, валянками, угами або як там ще їх називають. Щоправда, у хороших виробників продукція хоч і дорога, проте зручна і затишна, і не слизька, і не промокає. В овчині, правда, в таку теплінь спекотно, але ж використовують... Модно. Дешеві ж уги відразу починають «виляти задом», присідати на один бік, даруючи своїй хазяйці ходу огрядної особи, що човгає ногами. Не комільфо, коротше кажучи.
Нехай диявол і носить свою Prada, а я йду на розпродаж конфіскату, — сказала приятелька. Її так надихнуло це кодове слово в рекламі, що в черговий раз яскраво спалахнуло віртуальне фантазійне пальне. Вранці вона попрямувала до колишнього дитячого кінотеатру, де й відбувалася реалізація. Точніше, вона могла б відбуватися, якби товар не був хоч і абсолютно новим, але абсолютно невиразним і тьмяним. Такого нудного чорного взуття в магазинах повно і, до речі, за такою ж самою ціною, а то й дешевше. Та все ж віддати належне рекламістам варто. Дібравши потрібне слово-двигун, цей загадковий «конфіскат», вони зібрали людей. Обдурити, щоправда, вдалося небагатьох.
Взаємне споживання не потребує побажання — гори, гори ясно. У цього процесу гострий, жвавий ритм, гучний звук, спокусливий погляд і, звичайно, загребущі ручки.
Споживання (погодьтеся, слово «поїдання» звучить грубо) один одного — в екстазі, а нам хоч би що. Ми всі дивимося у вікно, ніби спимо з розплющеними очима, все Європі хочемо помахати ручкою.
До зустрічі. See you soon
