Губить людей... вода

Попередження щодо покарання при недотриманні стандарту містилось у державних стандартах нашої колишньої країни. Включно зі стандартом на питну воду. А згідно з яким законом сьогодні в незалежній Україні має визначатись міра покарання за його порушення? Цілком слушно передбачити — згідно із законом про питну воду, який має визначити, на який стандарт чи показники опиратись. Але серед 9 законів України та понад 60 нормативних актів, які прямо або опосередковано визначають діяльність державних органів та підприємств з охорони джерел виробництва та використання питної води, визначають її якість, такого закону поки ще нема.

Визначальною рисою ХХ століття став конфлікт суспільства з довкіллям. Найбільшої шкоди в природі (а значить, і собі) людина завдала воді. Тисячоліттями Земля сама справлялась з її очищенням — діяли природні сили саморегуляції. В останні десятиріччя людство почало переглядати пріоритети розвитку і західні країни першими почали реалізовувати заходи, щоб зменшити забруднення всіх складових біосфери.

Значення води для людини важко переоцінити. Вона не лише тамує спрагу, а й дає необхідні мікроелементи, неорганічні сполуки, органічні речовини. В той же час вода є джерелом надходження в організм всього спектру забруднень. А кількість забруднюючих домішок у воді Дніпра, за даними Інституту колоїдної хімії та хімії води, сягає 500. Шлях надходження води до організму, на відміну від повітря, практично не має природних бар'єрів. А водно-харчовий шлях через порожнину рота практично відкритий для всіх агресивних агентів. І тому ознаки гострого отруєння водою виникають вже в перші хвилини після її вживання.

Спад економічної діяльності в останні роки дав значне скорочення викидів в атмосферу. Але зменшення обсягів викидів за збереження старої промислової структури не привели і не можуть привести до суттєвого зменшення скидів забруднюючих речовин у поверхневі води. Тому зараз центр уваги на найближчу й довготермінову перспективу зміщується від проблем атмосфери до проблеми водних ресурсів. Вода стає стратегічним ресурсом, від кількості та якості якого залежить національна безпека і можливість успішного розвитку будь-якої країни. Ще в перші роки незалежності стало зрозуміло, що фактичне використання водних ресурсів України з позицій пріоритетів питного постачання набагато перевищує допустимий рівень, і що йде процес якісного виснаження поверхневих вод.

Поверхневі води чинним законодавством поділені на 5 категорій водокористування, починаючи від води, придатної для рибогосподарських та господарсько-побутовик потреб, і до води, яка може використовуватись для технічних потреб. ГОСТ на питну воду, прийнятий у Радянському Союзі, визначав її органоліптичні, мікробіологічні та інші показники. На той час це був грунтовний, єдиний нормативно-розпорядчий документ. Йшов час, поверхневі води забруднювались новими й старими хімічними елементами та сполуками, потужності з підготовки води зношувались морально й фізично, стали відомі негативні наслідки хлорування води, а між річковими басейнами колись єдиної держави постали кордони.

Стан водних ресурсів будь-якої країни, наявність і ефективність законодавчої бази, державне регулювання якості питної води — сьогодні інтегральний показник стану суспільства, його пріоритетів та майбутнього.

І найбільш складною проблемою (це особливо підтвердилось в країнах колишнього Радянського Союзу) виявилась проблема охорони води від забруднення та її очищення для питних потреб. Досягнення показників якості питної води існуючих світових стандартів потребує вже сьогодні значних інвестицій в очистку побутових і промислових стічних вод. Не кажучи про необхідність перегляду вимог до питної води майже 20-річної давності державного стандарту.

Нині в Україні створюється та узгоджується чинна законодавча база в галузі використання та охорони води, відновлення водних ресурсів. У лютому 1994 року ВР України прийнято Закон «Про забезпечення санітарного і епідемічного благополуччя населення», в червні 1995 року — новий Водний Кодекс України. Цими документами встановлені вимоги до контролю якості води і необхідності інформування користувачів щодо її якості. Принципово переглянуті й розширені можливості місцевого самоврядування з прийняттям Закону «Про місцеве самоврядування в Україні».

У лютому 1997 року ВР України затверджено Національну програму екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води. Серед її суттєвих недоліків необхідно відзначити, що «термін остаточної реалізації програми визначається економічними спроможностями держави щодо її фінансування».

Вода для задоволення питних та господарсько-побутових потреб повинна відповідати ряду вимог, що фіксуються в державних стандартах, нормативах екологічної безпеки і санітарних нормах. Виходячи з цих показників, водокористувачі мають право вимагати від власника води чи водопостачальника інформації про її якість («Правила надання населенню послуг з водо-теплопостачання та водовідведення», затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 30 грудня 1997 року). Держава, як гарант здоров'я громадян, у своїх стандартах повинна зафіксувати, якої якості воду мають вживати її громадяни. На жаль, розширені можливості пляшкового водопостачання створюють у народних обранців ілюзію, що цієї проблеми для них не існує.

Сьогодні з усією гостротою постала проблема розробки і впровадження нових національних стандартів, наближення їх вимог до стандартів розвинених країн світу. На законодавчому рівні необхідно закріпити право громадянина України вживати нешкідливу для здоров'я питну воду, а за необхідності, спираючись на порушення затверджених показників, звертатись до суду з позовом. Законодавчі акти про забезпечення населення безпечною питною водою з успіхом діють у США, Франції та інших країнах.

Ще 1992 року розпорядженням Президента України Держжитлокомунгоспу доручалось підготувати Закон про питну воду. Проте його розробка розпочалась лише зараз. 24 лютого 2000 року в Науково-дослідному та конструкторсько-технологічному інституті міського господарства (НДКТІ МГ) Держбуду України відбувся семінар «Основні положення закону про питну воду». В його роботі взяли участь представники Коаліції неурядових організацій створеної на базі громадської організації «Мама-86».

Міністерство охорони здоров'я свого часу для розв'язання законодавчої проблеми пропонувало створити Український технічний комітет із залученням фахівців різних відомств та організацій для врахування досвіду світових стандартів. Можна лише здогадуватися, де гальмується вирішення цього питання і яка позиція Держстандарту України. Не дочекавшись вирішення питання на державному рівні, Міністерство охорони здоров'я України зі своїми науковими і практичними організаціями, не чекаючи Закону про питну воду, розробило СанПіН (санітарні правила і норми) «Вода питна. Гігієнічні вимоги до якості води централізованого господарсько- питного водопостачання». Із введенням цього СанПіНу з 1 січня 2000 вимоги до якості води значно розширюються й доповнюють вимоги чинного стандарту.

Стурбованість медиків та їхні вимоги щодо необхідності негайного запровадження СанПіНу зрозумілі. Україна посідає перше місце в Європі щодо захворювання вірусним гепатитом, який поширюється водним шляхом, а поверхневі води містять властиві людині ентеральні віруси. Параметри підготовки та контролю води розроблені й ввійшли у новий СанПіН.

Але сьогодні Управління водно- каналізаційного господарства Держбуду клопочеться про перенесення на невизначене майбутнє вимог СанПіНу. Постачальників питної води можна зрозуміти — без державного фінансування справа не піде.

Спочатку пропонується розробити й ухвалити Закон про питну воду. Одним з аргументів є відсутність технічної можливості не лише досягти вимог СанПіНу, а й створити лабораторно-методичну базу для контролю. Підраховано, що введення нових обов'язкових вимог до якості питної води потребує значних витрат, які можна співставити з річним бюджетом України. І в цих умовах питання щодо необхідності розробки єдиних державних гарантій якості питної води відходить на друге місце, і ставиться під сумнів необхідність розробки чіткого стандарту на питну воду. Хоча 19 березня 1997 року Кабінет Міністрів своєю постановою затвердив графік поетапного впровадження в Україні директив Європейського Союзу, санітарних екологічних, ветеринарних, міжнародних і європейських стандартів. У грудні 1998 року ми вже повині були мати акти законодавства і щодо харчових продуктів. Минув цей термін, без якісної питної води їх бути не може. Та, врешті, вода є основним харчовим продуктом.

Може вийти так, що закон будемо мати, а гарантій якісної питної води — ні. До такої думки приходиш після ознайомлення з проектом Закону «Про питну воду», внесеним у квітні. Закон після його прийняття повинен встановити правові гарантії задоволення потреб громадян і юридичних осіб у питній воді». А яким чином це відбудеться (особливо для юридичних осіб), коли в пояснювальній записці читаємо: «реалізація Закону України «Про питну воду» не вимагає залучення додаткових коштів з бюджету України»? Звідки передбачається залучення коштів? Чи не з місцевих бюджетів, бо йде процес передачі в комунальну власність водно-каналізаційного господарства? Виходячи з цього, на місцевий рівень необхідно перенести розгляд проблеми водопостачання. Закон «Про забезпечення санітарного і епідемічного благополуччя населення», Закон про місцеве самоврядування в Україні», Водний кодекс України та інші вимагають від органів місцевого самоврядування інформувати, якої якості водою спроможні забезпечити населення. І відповідно населенню дано права укладати договори на постачання питної води, обумовлюючи її якість.

Для розв'язання проблеми питної води в Нікополі 1993 року були прийняті пропозиції американсько- ізраїльскої фірми. Великі кошти витрачені практично на дослідно-конструкторські роботи та пошук варіантів очищення води на напівпромисловій установці.

Згадуючи про це, слід зазначити, що міська рада не брала участі в розробці та затвердженні цього не підтриманого планом фінансового забезпечення контракту в 20 мільйонів доларів. Цей проект продовжив традиції гігантоманії в умовах безвідповідальності й відстороненості представницького органу місцевого самоврядування і, як зараз все більше стає зрозуміло, повного відсторонення держави від питання водопостачання.

В умовах, коли ведеться пошук коштів навіть для розробки законодавчої бази питного водопостачання, коли термін реалізації Національної програми екологічного оздоровлення Дніпра та поліпшення якості питної води буде продиктований фінансовими можливостями України, важливе значення має діяльність органів місцевого самоврядування і розуміння населенням своїх прав.

У сьогоднішніх умовах системної кризи державного управління, що виявляється в енергетичній, продовольчій, фінансовій і інших галузях, про кризу питного водопостачання майже не чути. Але її наслідки проявляться невдовзі. Якщо, обдурюючи себе, ховаючи голову в пісок, будемо приймати закони і доводити, що для впровадження їх у життя не потрібне державне фінансування. І якщо буде продовжуватись практика розподілу питної води за відомчим принципом: атомникам — чисту підземну (як це робиться на Запорізькій АЕС), аборигенам — поверхневу. І якщо узаконимо майнову нерівність і безправ'я і при постачанні води для пиття, на що орієнтований згаданий законопроект.

Наприкінці хочеться нагадати вислів Бернарда Франка: «Історію цивілізації можна написати з точки зору ставлення людини до води». У нас щойно на наших очах зникла цивілізація — табір соціалізму. Що прийде на зміну, не в останню чергу буде залежати від того, як буде розв'язуватися водна проблема. Пам'ятки старовини свідчать, що ще на зорі людства витрачались великі зусилля і кошти для одержання та транспортування води. І коли спроба розв'язати проблему питної води у Верховній Раді без державного фінансування буде вдалою, ми повторимо долю попередніх цивілізацій.