Гуманітарна катастрофа під грифом «секретно»

Напередодні Дня пам’яті жертв голодоморів у читальній залі бібліотеки КДПУ відбулася відкрита лекція доктора історичних наук, професора кафедри історії України та правознавства Наталії Романець «Голодомор 1932-1933 рр. на Дніпропетровщині: механізми замовчування».

Відома дослідниця, яка вже понад 30 років займається проблематикою голодомору, зробила ґрунтовну доповідь на тему замовчування радянською владою страшної трагедії, яка забрала мільйони невинних життів українських селян. Отже, яким чином злочинному сталінському режиму та його поплічникам на місцях вдалося приховати таку масштабну гуманітарну катастрофу, влаштовану у самому центрі Європи?

На основі цілої низки оцифрованих документів, що є красномовнішими від будь-якої наукової статті, Наталія Романець показала, як приховувався страшний голодомор на Дніпропетровщині, котра була одним із основних загальносоюзних виробників товарного хліба і відповідно на неї припадало до 16,8% загальносоюзного виробництва озимої пшениці та 11,9 ячменю, а її питома вага в республіканському хлібозаготівельному плані становила 25%. Відтак, за інформацією науковця, на область припадало й до 60% повідомлень про кількість голодуючих і 70% повідомлень про смертельні випадки, які мали місце в охопленому голодом регіоні.

Згідно з даними Наталії Романець, навесні 1933 року з 45-ти районів Дніпропетровської області в критичному стані перебувало 29. У низці районів смертність від голоду стала масовим явищем ще до завершення хлібозаготівель – на початку лютого 1933 року. Станом на 5 березня 1933 року в 40 районах, перевірених ДПУ, голодувало близько 7300 сімей, у яких безпосередньо від голоду померло 1844 чоловік. «Смерть від голоду, – вказувало у доповідній записці ДПУ, – фіксувалася в окремих випадках актами медичного розтину трупів. Причому такі акти констатували крім виснаження та опухання ще й повну відсутність їжі, навіть рідини, у шлунку. Але в більшості випадків смерть від голоду підтверджувалась свідками та оглядом членів родини, що залишились живими і знаходились у важкому стані».

В архіві МВС України виявлено 73 справи від 1933 року про вбивство і канібалізм у Дніпропетровській області, за якими було засуджено 99 осіб, чиїми жертвами стали 93 чоловіки у 25-ти районах області. Дані злочини було вчинено в стані повного виснаження і крайнього психологічного розладу на ґрунті голоду.

Загальна ж кількість втрат під час Голодомору 1932–1933 років у Дніпропетровській області за різними припущеннями дослідників, адже точної статистики немає, становить від 3,5 до 4,5 млн. людей. І це найвищий рівень смертності серед інших регіонів України. Щоправда, слід враховувати при цьому той факт, що площа Дніпропетровської області в період Голодомору була майже вдвічі більшою за сучасну. Сформована 9 лютого 1932 року, Дніпропетровська область мала у своєму складі 4 міста обласного підпорядкування (Дніпропетровськ, Запоріжжя, Кам’янське, Кривий Ріг) і 50 районів. У зв’язку з організацією у вересні 1932 року Донецької області, до складу якої відійшло 5 районів Дніпропетровської, її територія зменшилась до 45 районів. Але все одно вона включала майже всю південно-східну частину республіки загальною площею 72,8 тис. квадратних кілометрів.

Незважаючи на страшні втрати під час голодомору, в офіційних документах цього періоду жодних згадок про масштабний голод на території Дніпропетровської області немає, а йдеться лише про «продовольчі труднощі в окремих селах і колгоспах», які нібито виникли внаслідок «шкідництва в сільському господарстві, злочинної діяльності контрреволюційних, антирадянських і куркульських елементів, що проникли до колгоспів». Тому й не дивно, що замість організації дієвої допомоги голодуючому населенню центральна та місцева влада і безпосередньо органи ДПУ переймалися тим, як приховати свій злочин або викривити загальну картину щодо причин і наслідків голодомору. …Адже «контрреволюційні, антирадянські, куркульські елементи» можуть використати тимчасові «продтруднощі у своїх контрреволюційних цілях» і будуть навмисно поширювати «чутки про голод», вигадувати різні страхіття, здійснювати «повстанську і контрреволюційну агітацію за організацію «волинок», за розбирання та крадіжки посівних матеріалів, колгоспно-радгоспного майна, за невихід на роботу тощо.

Вказуючи на пріоритети в діяльності радянських органів влади під час голодомору, Наталія Романець зокрема посилається на Циркуляр ДПУ УСРР від 19 березня 1933 року, який зобов’язував начальників органів ДПУ на місцях негайно репресувати «повстанські, контрреволюційні і куркульські елементи, які використовують продовольчі труднощі у своїх контрреволюційних цілях».

Фактично вся система радянських органів працювала на те, щоби показати справу так, що від голоду нібито потерпали лише асоціальні елементи, симулянти та нероби, які разом з контрреволюційними елементами й чинили опір соціалістичним перетворенням на селі і саботували роботу в щойно створених більшовицькою владою колективних господарствах.

Серед найбільш поширених причин голодування селян, які фігурують в офіційних документах того періоду, найчастіше називається небажання колгоспників працювати, симуляція, а також підступна контрреволюційна робота і шкідництво. З цього приводу Наталія Романець зазначає, що цинічні твердження представників місцевої влади щодо голодування колгоспників нібито з-за неробства, мовляв, вони не виробляли навіть мінімуму трудоднів, не відповідають дійсності, адже колгоспні відомості свідчать про зовсім зворотне.

Так само не мають нічого спільного зі здоровим глуздом і дійсністю твердження більшовицьких властей щодо симуляції селянами голоду нібито заради ефемерної можливості отримання продовольчої допомоги, адже свідомо наражати себе і своїх дітей на небезпеку голодної смерті може хіба-що людина не сповна розуму. Тим не менш, за словами історика, серед виявлених документів є й офіційні зведення на кілька сторінок з вигаданими прикладами симуляції голоду селянами.Також голодуючих селян звинувачували і втому, що вони нібито «приховують хліб, а самі кричать, що пухнуть з голоду».

У березні 1933 року перший секретар Дніпропетровського обкому КП(б)У Мендель Хатаєвич у своєму листі вимагав від секретарів райкомів і голів райвиконкомів ретельної та негайної перевірки «кожного факту про голод, опухання, голодних смертей колгоспників та одноосібників». Головна мета такої перевірки полягала в тому, щоб «викрити у кожному випадку куркульську провокацію, щоб широко пояснити колгоспникам кожен випадок, коли ті чи інші колгоспники приховують хліб і одночасно кричать, що вони голодують».

Хоча хто, як не організатори страшного Голодомору, мав знати справжні причини цієї трагедії. Однак вони продовжували цинічно стверджувати, що голодуючі колгоспники нібито приховують хліб.

У листі від 4 лютого 1933 року до Йосипа Сталіна той же перший секретар Дніпропетровського обкому КП(б)У Мендель Хатаєвич, повідомляючи про численні факти смертності від голоду, зазначав, що він менш за все впадає з-за цього в розпач. А переживав він з приводу того, що за наявності «великої кількості прихованого хліба у одних по області зараз же буде велика нестача його в інших, які менше накрали, або в яких не змогли відібрати накрадене».        

Навіть у зв’язку з високою дитячою смертністю, спричиненою голодом, ці цинічні потвори знаходили виправдання. Виявляється, у цьому були винні батьки, яких вони звинувачували у байдужості або «нелюдському ставленні до своїх дітей».

17 березня 1933 року на хуторі Вербове Олексіївської сільради Покровського району було виявлено в стайні труп однорічної дитини, повністю виснаженої від голоду – «залишилась тільки шкіра і кістки». Прокурор Покровської дільниці Островський відразу запідозрив у смерті дитини її матір, яка нібито «навмисне її так годувала й привела до цілковитого виснаження, й потім закопала у стайні».

ПІД ЧАС ВІДКРИТОЇ ЛЕКЦІЇ В БІБЛІОТЕЦІ КДПУ

Цитуючи виявлені в архівах документи, доктор історичних наук Наталія Романець одна за одною відкриває жахливі картини голодомору на Дніпропетровщині, які стоять за кожним із них.

Ось іще один з таких документів. Секретар партколегії Л.Н. Розенфельд, характеризуючи ситуацію в с. Костянтинівка Мелітопольського району, окремо наголошувала, що «у зв’язку з голодовкою серед батьків зовсім нелюдське ставлення до своїх дітей, байдужість до смерті членів своїх родин, навіть у тих випадках, коли померло в цій родині 3-5 осіб». Також Л.Н. Розенфельд зазначала, що «поширені випадки, коли мати уходить, кидає дітей на декілька днів, не залишаючи їм нічого їстівного, і повертається тоді, коли діти померли або їх забрали до ясел».

Тобто у будь-якому разі злочинна влада, причетна до вивезення усього зерна і продовольства з українського села і спричинення таким чином страшного голодомору, в усьому перекладала відповідальність на тих, хто власне й потерпав від нього. При цьому радянське керівництво переймалося не можливістю надання допомоги голодуючим, а всіма засобами намагалося приховати свій злочин, щоби унеможливити використання кричущих фактів, пов’язаних з голодом, «куркульськими провокаторами і контрреволюційною пропагандою». Звісно, для цього робилося все, щоби будь-яка інформація про голод не потрапила ні в офіційні документи, ні на газетні шпальти, ні в радіоефір, ні в публічне середовище. Таким чином найжахливішу гуманітарну катастрофу ХХ сторіччя, штучно влаштовану в Україні більшовицьким сталінським режимом, було приховано під грифом «секретно».

Під цим грифом 60 років очікувало оприлюднення і це страшне за своєю суттю висловлювання 1-го секретаря Дніпропетровського обласного комітету КП(б)У, члена Політбюро ЦК КП(б)У Менделя Хатаєвича, який восени 1933 року досить відверто зазначив: «Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!» (Орест Субтельний, «Україна. Історія», Київ, 1993, С. 360.).

КНИЖКОВА ВИСТАВКА БІБЛІОТЕКИ КДПУ «ГОЛОДОМОР. ГЕНОЦИД. ПАМ’ЯТАЄМО», НА ЯКІЙ БУЛО ПРЕДСТАВЛЕНО 32 ВИДАННЯ

Інформаційну блокаду щодо Голодомору як підступної війни більшовизму проти українських селян вдалося прорвати лише за доби перебудови, коли наприкінці 1986 року з істориків Академії наук УРСР, Інституту історії АН УРСР та Інституту історії партії при ЦК Компартії України було створено спеціальну комісію, яка мала дослідити історичні обставини цієї трагедії.

«Справа в тім, що на той час вже працювала комісія Конгресу США, яка досліджувала українські голодомори, – зазначає наостанок Наталія Романець, – і тодішньому радянському керівництву треба було якось на це реагувати. Таким чином українських істориків запустили в архіви і вони почали досліджувати суворо заборонену раніше тему».

На Заході особливий інтерес до українського Голодомору виник у зв'язку з 50-ми роковинами цієї трагедії. Громадські організації української діаспори в США та Канаді докладали чимало зусиль, щоби правда про страшний Голодомор 1932-1933 років в Україні зрештою набула широкого розголосу. І саме 50-та річниця Голодомору привернула увагу багатьох західних істориків, політиків і журналістів до цієї масштабної трагедії.

Першою науковою роботою, присвяченою дослідженню Голодомору, стала монографія американського історика Роберта Конквеста «Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор», яку було оприлюднено в 1986 році (український переклад з’явився лише у 1993-му).

В Україні вперше публічно вжив слово «голодомор» поет Іван Драч під час виступу в 1986 році на з'їзді письменників України. А вже в грудні 1987-го тодішній перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький у своїй промові з нагоди 70-річчя встановлення радянської влади в Україні вперше використав термін «голод». Таким чином вперше за 54 роки, які минули після української трагедії 1933 року, в публічному просторі її офіційно було визнано як доконаний історичний факт.

У 1990 році в Україні вийшла перша наукова збірка «Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів» (Кер. кол. упоряд. р. Я. Пиріг. - К.: Політвидав України, 1990. - 605 с.). І з того моменту перед дослідниками поступово почали відкриватися архіви і виходити численні видання, присвячені одній із найтрагічніших сторінок української історії.

МЕМОРІАЛ ЖЕРТВАМ ГОЛОДОМОРУ І ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ У КРИВОМУ РОЗІ

На сьогодні в країні створено чимало наукових організацій, центрів і установ, які займаються дослідженням українських голодоморів та увічненням пам’яті жертв голодоморів. З 1992 року працює Асоціація дослідників голодоморів в Україні. Наразі діє Український центр досліджень Голодомору. Є вже й Інститут дослідження Голодомору. У 2009 році в Києві було відкрито першу чергу Національного музею Голодомору-геноциду. Наразі тривають підготовчі роботи до відкриття другої черги музею.

У 1998 році згідно з указом Президента України Леоніда Кучми було запроваджено  «День пам'яті жертв голодоморів». По всій Україні встановлено пам’ятники та меморіальні знаки на вшанування пам’яті жертв Голодомору. Триває робота й зі створення музею Голодомору в місті Дніпрі. За словами Наталії Романець, музей створюватиметься передовсім як своєрідний центр дослідження і висвітлення подій, пов’язаних зі спротивом селян колективізації, проведенню хлібозаготівель і безумовно з Голодомором на теренах Дніпропетровської області. Власне, він так і називатиметься: «Музей спротиву голодомору». 

Отже, процес повернення історичної пам’яті та осмислення українцями своєї історії, звільненої з-під грифу «секретно», триває.