Iнтелектуалка чи класна дама?

Одна з глибинних вад радянської системи освіти, яку ми досі не подолали, — це її принципова антидемократичність і авторитарність. Учень завжди трактувався тут як пасивний об’єкт для педагогічних зусиль чи експериментів. Він мусив, в ідеалі, рівнесенько й беззвучно відсиджувати сорок п’ять хвилин уроку, акуратно, як нас вчили, склавши руки на парті. Учитель у цих стосунках апріорно завжди правий. Відмова від таких стосунків мусила б змінити багато чого в шкільних програмах і в самій структурі нашої школи. Поки що міняємо плюс на мінус, одну кон’юнктуру на іншу.

Зміна ідеологічних плюсів на мінуси виразно впадає в око при аналізі шкільних програм з літератури. Одна з найскладніших теоретичних проблем, яку треба враховувати при формуванні шкільних курсів літератури, — це проблема канону. Забронзовілий радянський іконостас класиків у вишиванках або iз золотими зірками всіляких героїв на лацканах строгих піджаків знуджував завжди, тим більш архаїчний він сьогодні. На хвилі патріотичної екзальтації початку 90-х канон спробували змінити. При цьому, здається, керувалися усе тими ж принципами «патріотичного виховання»: тільки радянський патріотизм швиденько змінили на український. Було канонізовано, хоч як це парадоксально (чи, може, якраз закономірно?), найпримітивніші тексти. Зрозуміло, що поміняти ідеологічний плюс на мінус було значно легше, ніж врахувати естетичну вартість творів і читацьку привабливість для школяра.

Між тим сьогодні, повторюся, школа перебуває у глибокій кризі не в останню чергу тому, що слід поміняти саму модель стосунків між учителями та учнями. Вчителю таки доведеться відмовитися від ролі всезнаючого наставника і навчитися бачити в учнях співрозмовників, а не отару бевзів, яких треба напакувати максимальною кількістю інформації. Я розумію, що всі ці роздуми виглядають мріями відірваної від суворої дійсності ідеалістки, але іншого шляху подолання кризи все ж немає. У зв’язку зі зміною моделі стосунків між учителями та учнями, зміною завдань, які буде вирішувати школа, треба звичайно ж переглядати програми. Вади нинішніх програм з літератури назвати легко. Це і перевантаженість матеріалом (ну нащо, пояснив би мені хтось з укладачів програм, мучать дітей складанням безкінечних хронологічних таблиць з обов’язковим заучуванням дат народження/навчання/ арештовування письменників? І хіба, не знаючи, коли, приміром, і де одержав освіту Нечуй-Левицький, не можна так само одержати задоволення від стилю його прози, задоволення від тексту?), і надмірна заангажованість ідеологією, отим горезвісним вихованням, і небажання враховувати естетичну вартість тексту, а відтак і простий чинник — чи буде бідним десятикласникам цікаво читати роман або новелу.

Скарги на те, що сучасній молоді нічого не цікаво, брати до уваги не варто. Думаю, завжди цікаво стежити за нюансами якогось психологічного досвіду персонажа, за його любовними пригодами, інтелектуальними колізіями тощо. І здебільшого не цікаво читати довгі епічні описи страждань борців за велику справу, якщо картина виконана в чорно-білих тонах і ворог завжди потворний, а «наші» — бездоганні янголи. Епопеї ХIХ століття з розлогими багатосторінковими пейзажами річки Раставиці і зелених верб на її берегах знуджували і нас, і, підозрюю, наших батьків, і тим більше знуджують наших дітей. Більшість віршів, в основі яких не лежить особисто пережита, інтимна колізія, не промовляють до читача. І вірш Сосюри «Любіть Україну» (за всієї моєї поваги до тої ролі, яку відіграв цей текст у момент написання) зараз можна пропонувати учням хіба що разом з «Любіть Оклахому» Олександра Ірванця. За багато років викладання я ще не зустрічала аудиторії, в якій би рядки «дівчино, юнак не полюбить тебе, коли ти не любиш Вкраїну» не викликали нормальну, здорову іронічну реакцію. І коли на уроках літератури вчителі продовжуватимуть переконувати, що юнак таки не полюбить, діти ненавидітимуть українську літературу і вважатимуть її (з молодим максималізмом) загумінковою. Отже, не треба вводити у шкільну програму тексти лише за їхню ідеологічну вартість. Не треба ґвалтувати почуття, не треба привчати до подвійного стандарту. Це значно небезпечніше, ніж той (о жах!) лесбійський підтекст, який прокреслено в «Меланхолійному вальсі» Ольги Кобилянської.

Я вважаю, що краще більше уваги віддати вивченню творчості Шевченка (звісно, не іконописного батька Тараса в кожусі, а пристрасного поета-романтика, у текстах якого нуртують вічні почуття й переживання), пожертвувавши не надто талановитими, але такими ж то патріотичними творами Грінченка... Натомість ми вивчаємо класиків здебільшого за найгіршими їхніми творами. «Бояриню», наприклад, сама Леся Українка вважала невдалою, це одна з найгірших її драм. Але патріоти швиденько ввели її у шкільну програму, бо це ж чи не єдиний текст, де поетка висловлює свою нелюбов до північного сусіда. За принципом патріотизму оновлювали, здається, всю програму. Якось мій син-старшокласник прийшов додому з дилемою: «училка» звеліла вивчити напам’ять один iз віршів Франка за вибором. Вибирати треба було між «Вічним революціонером» і «Не пора...». Не звикши обманювати дитину, я сказала, що обидва ці вірші належать до гірших у доробку Франка, і порадила з двох зол вибрати принаймні менше за обсягом. Натомість, коли ми для твору про Франка розібрали колізії «Зів’ялого листя», моєму досить скептичному підлітку таки не було нудно. Бо колізії пошуку смислу життя, колізії кохання, зради, самогубства, божевілля завжди цікавіші, ніж авторитарні заклики для чогось лупати скалу й комусь служити. Ідеологема служіння народу втратила актуальність. Можна пояснити це коротко учням як історичний факт, але не треба ґвалтувати їхні ніжні душі закликами ставати в ряди вічних революціонерів.

Колись Оксана Забужко зболено вигукнула, що український романтизм треба вивчати «на медицині». Я би деякі програми з української літератури показала психіатрові чи психоаналітикові, аби діагностувати одвертий мазохізм авторів. Досить демонструвати дітям, як страждала країна, як нас били і які ми нещасні. Я лише мазохізмом можу пояснити дивовижний факт, що з усієї блискучої прози Мистецького Українського Руху в шкільну програму ввели творчість найменш цікавих письменників — Івана Багряного й Уласа Самчука. Уже наприкінці сорокових мурівські модерністи, як Косач, Домонтович, критикували неонародників Самчука й Багряного за старомодність їхньої манери письма. Чому ж їхнi твори визнали потрібнішими учням, ніж, скажімо, блискучу романізовану біографію Домонтовича «Романи Куліша» (це про романи з жінками, а не про український народ!) або цікаві історичні повісті Косача?

Студенти ще й цього року свідчать, що в деяких школах вивчають «Прапороносці» Гончара. Я розумію, що вчителькам мало платять і їм лінь читати нові книжки, але не такою ж мірою, щоб розповідати про «визвольну місію» Воронцова з Брянським по Європі. Виховувати майбутніх солдатів «Родины» вже ж ніби у школі не треба.

Підсумовуючи ці нотатки, акцентую кілька моментів. Нова програма з літератури, якої конче потребує школа, має базуватися на принципах естетичної вартості творів та їхньої доступності для тої чи іншої вікової групи. Слід відмовитися від ідеологічної функції, яку нав’язували літературі. Письменство не повинне навчати любити Батьківщину, армію, вождів, героїв тощо. Слід відмовитися від принципу історичної повноти. Якщо випускник не знатиме творчість Грінченка, не так вже і страшно. Слід навчитися і навчити учнів читати, тобто інтерпретувати текст, обговорювати на уроках враження, викликані прочитаним, а не приписувати письменникам думки самих учителів. Питання, яке так люблять ставити на уроках, — «Що хотів сказати автор у цьому творі?» — не має відповіді. Ми не знаємо і для нас не важливо, що він там хотів. Текст заново створюється в процесі кожного акту читання, читач є співтворцем, скажімо, роману, а не інфантильним споживачем, якого має навчити уму-розуму всезнаючий автор. І ще дуже бажано відмовитися від створення іконописних життєписів українських письменників-страдників. Не треба лукавити: шляхетно зінтерпретована історія стосунків Франка з Ольгою Рошкевич значно більше допоможе дітям вчитатися й особистісно пережити тексти Франкового «Зів’ялого листя», ніж заклики ставати «вічними революціонерами» «по місцях недолі й сліз». Не винаходячи велосипеда, варто подивитися польські, наприклад, підручники з літератури або звернутися до іншого зарубіжного досвіду. В одному з інтерв’ю наша блискуча дослідниця української історії Наталя Яковенко сказала, що історія повинна перестати бути занудною класною дамою і стати інтелектуалкою. Історії літератури така метаморфоза теж пішла б на користь. Принаймні учні б не виходили зі школи з твердою певністю, що українську літературу придумано лише для того, аби мучити читачів. Може, вони б знали менше текстів і хронологічних таблиць. Але вони б мали непоганий читацький досвід, досвід співпереживання якимось психологічним проблемам, уміння відрізняти справді мистецький твір від графоманських закликів і фальшивих повчань. Література нікого не навчила розв’язувати суспільно-політичні проблеми. Вона може навчити лише одного — розуміти красу.