Iсторія цієї війни. Iловайськ
Після Іловайського котла минув уже місяць. Досі невідома точна кількість українських бійців, які там загинули. Комбат батальйону «Донбас» Семен Семенченко говорить про втрати у понад тисячу осіб... Міністр оборони України Валерій Гелетей у свою чергу говорить, що під Іловайськом загинуло 108 військових Збройних сил України і що Міноборони не має даних про загиблих в інших батальйонах, які належать до Нацгвардії та МВС. Тривають військово-тактичні експертизи для розслідування трагедії під Іловайськом, призначені Генеральною прокуратурою.
А тим часом «День» продовжує збирати історії очевидців тих подій — бійців, яким вдалося вирватися з оточення. Це — історії справжніх Героїв. І згодом вони допоможуть скласти повну картину того, що сталося наприкінці серпня під Іловайськом...
«Ми повинні захищати Україну до останнього»
Боєць із позивним «Сет» — про те, як вийшов з-під Іловайська, і про патріотів Донбасу
Андрій, боєць добровольчого батальйону «Донбас» із позивним «Сет» 12 днів із трьома товаришами пішки виходив з оточення під Іловайськом. Ще 17 серпня він повідомив рідним, що знаходиться в Іловайську, після чого зв’язку з ним більше не було, а 29 серпня стало відомо про величезні втрати української армії. З кожним днем надії на порятунок Андрія залишалось дедалі менше. 12 вересня боєць зателефонував дружині з Дніпропетровська, живий і неушкоджений, як і його товариші.
ФОТО НАДАНО БІЙЦЕМ
ЩОДЕННІ ОБСТРІЛИ ПРИГНІЧУВАЛИ НАВІТЬ ДОСВІДЧЕНИХ БІЙЦІВ
Андрій прийшов у батальйон «Донбас» навесні, після захоплення Росією Криму. Він народився в Севастополі, прожив там до 32 років, був спортсменом і виступав за Україну. «У мені лише чверть української крові, від діда по батькові. Але я український патріот. Мені з дитинства було боляче спостерігати проросійські виступи бабусь у Севастополі і ненависть до України відставних військових, я сприймав це як зраду, — згадує боєць. — Можливо, у мене розвинувся внутрішній імунітет до знищення всього українського». У травні, коли стало ясно, що російська агресія наростає, він поїхав захищати Україну. Тільки дружина знала, що Андрій записався в батальйон «Донбас», батькам він сказав, що працює в Харкові.
Коли 5 серпня «Донбас» відправили до Іловайська, бійці думали, що операція триватиме недовго, розповідає Андрій. Але сил для наступу виявилось мало, бойовики міцно укріпились у будівлях. «Ми повинні були штурмувати частину міста, в якій засіли сепаратисти, захопити міськвиконком, РВВС. Але нам чинили опір професійні снайпери і військові, ми натрапили на стіну вогню. Це були не ДНРовські «ополченці», а, мабуть, російські найманці. Полонені, яких ми захопили, назвалися бійцями ОМОНу», — зазначає Андрій. Українські бійці стояли в Іловайську десять днів під постійним обстрілом із «Градів» і мінометів. При них прицільними пострілами знищили нову іловайську школу, розбомбили всю техніку. Ще до виходу з Іловайська батальйон «Донбас» втратив 15 осіб убитими, було багато поранених, 20 серпня на очах у Андрія снайпер розстріляв його командира Шульца. Кількох воїнів накрило міною, коли вони пили чай у дворі школи. «Щоденні обстріли пригнічують навіть досвідчених бійців. А серед нас були ті, хто воював у Чечні, в Придністров’ї та Югославії і навіть у Французькому легіоні, — розповідає Андрій. — І ми почали запитувати у нашого командування: що ми тут робимо? Треба відходити! Але нам пообіцяли підкріплення, і ми вирішили чекати».
«МИ ПРИГОТУВАЛИСЯ СЕБЕ ПІДІРВАТИ, ЩОБ НЕ ЗДАВАТИСЯ В ПОЛОН»
Після кількох днів очікування стало ясно, що угруповання українських військ потрапило в оточення і підкріплення не буде. 28 серпня було отримано наказ відходити. Батальйон «Донбас» разом із батальйонами «Миротворець», «Дніпро-1», 93-ою бригадою і мінометниками зібралися великою кілометровою колоною й упереміш із танками і БМП поїхали виходити з оточення. У селі Червоносельському бійцям повідомили, що там стоять росіяни, які пропустять колону. «Попереду йшли регулярні частини, їх пропустили. Але «Донбас» почали розстрілювати з танків, гранатометів і кулеметів, — розповідає Андрій. — Нам пощастило, що ми їхали на маленькому пікапі і проскочили. Я ліг у кузов і почав стріляти з кулемета. Кулі свистіли зовсім поруч. На відстані 30 см від мене куля прошила стінку машини. У сусідній машині загинула вся наша розвідка — їх просто розірвало».
Про жахи Іловайська учасники подій, які вижили, пам’ятатимуть усе життя. Боєць Сет розповідає: це було схоже не на війну, а на бійню. «Градами» накривали цілі КАМАЗи, повні бійців. Із трьох десятків чоловік лише п’ятеро встигали виплигнути з-за високих бортів, решта згорали живцем. Росіяни розстрілювали не лише танки, але й машини Червоного Хреста. На другий день Андрій із товаришами збирав загиблих, але всіх забрати не вдалося. «Це були молоді хлопці з резерву, навіть постріляти толком не встигли... — говорить Андрій. — І багато хто з них буде зниклим безвісти, тому що останки неможливо ідентифікувати. Від декого залишилась тільки купка попелу».
29 серпня російські командувачі вимагали здаватися, погрожуючи розстріляти всіх «Градами». Треба було рятувати поранених, яких було дуже багато, і командири прийняли рішення про здачу. Четверо товаришів — Сет, Брокер — водій пікапа, Пушкін із роти охорони і Дмитро — гранатометник, який у мирний час був київським юристом, приготувалися відстрілюватися до останнього, а потім підірвати себе гранатою. «Ми одразу вирішили, що краще загинемо, ніж підемо в полон. Як можна здаватись росіянам? Наші діди себе підривали, але не здавалися. Страху не було. Або це вже був той ступінь страху, коли все стало байдуже, — спокійно розповідає Андрій. І додає: — Я вже приготувався відлетіти в інший світ, я вірю в реінкарнацію. Може, будь я атеїстом або християнином, мені було б важче прийняти це рішення». Проте командир умовив хлопців піти разом з усіма і потім спробувати втекти. Четверо бійців узяли автомати і прилаштувались до колони, яка йшла в полон. Під час зупинки вони стрибнули в поле соняшників, переступивши через мінні розтяжки з мідного дроту на рівні колін і плечей і зачаїлися.
БІЙЦІ ВРЯТУВАЛИСЯ ЗАВДЯКИ... РОСІЙСЬКОМУ АКЦЕНТУ
Чотири бійці «Донбасу» почекали до темноти і вирушили на південний захід. Йти було непросто, весь час доводилось переступати через розтяжки, місцевість навколо Іловайська виявилась повністю замінованою. «Заміновані поля, величезна кількість російської військової техніки... Було зрозуміло, що оточення готували не один день!» — говорить Андрій.
Хлопці йшли вночі, знявши пізнавальні знаки з форми, вдень спали в полях, намагаючись не стикатися з людьми. Їли соняшники, яблука, пили воду з криниць. Найбільшими ласощами для них були кавуни. Орієнтувалися за зірками і за картою Донецької області, яка завдяки щасливому випадку опинилася біля бійця з позивним «Пушкін». Час від часу Дмитро вмикав телефон і телефонував своєму братові, який розповідав бійцям, які міста окуповані, а в яких стоять українські війська. Якось бійці наткнулися на російського розвідника. На запитання «Кто идет?» Андрій-Сет голосно відповів: «Свои, все в порядке!». Російський акцент корінного кримчанина не викликав підозр, і розвідник пропустив групу. Але на сепаратистському блокпосту прикинутися росіянами не вийшло, ополченець спробував затримати хлопців, і вони розстріляли блокпост. Через 12 днів, 11 вересня, бородаті й обірвані бійці вийшли до Миколаївки. Коли вони почули працюючий мотор і побачили БМП з українськими прапорами, то хотіли кричати від радості. У частині хлопців нагодували, напоїли і влаштували детальний допит, оскільки у бійців не було ніяких документів. Пізніше їх відвезли до Волновахи, де Андрію подарували нові берці — старі розповзлися в дорозі, і розтерта ступня була несерйозною травмою після іловайського пекла.
«ДУЖЕ БАГАТО ХТО ЧЕКАЄ НА УКРАЇНСЬКІ ВІЙСЬКА НА ДОНБАСІ»
Сьогодні Андрій повертається на лінію фронту. Говорить, що на Донбасі значно більше українських патріотів, ніж прийнято думати. Український батальйон тепло зустрічали в Луганській області, в Лисичанську в Попасній люди вибігали до бійців у вишиванках, багато хто плакав. «Ми йшли Лисичанськом, і до нас підбіг літній чоловік і почав руки цілувати моєму товаришеві, говорив: «Хлопці, спасибі, що ви прийшли!» — згадує Андрій. — В одному сільському магазині продавщиця нам сказала: «Ви не уявляєте, скільки людей чекають на вас у Донецьку і Луганську!» То хіба ми можемо їх підвести?». Боєць упевнений, що, незважаючи на втрати і хороше озброєння противника, треба продовжувати воєнні дії. «Я вважаю, що зупинятися не можна, треба звільняти Україну, — говорить боєць «Донбасу». — Не можна віддавати ані метра нашої землі! Тому що вони не зупиняться і підуть захоплювати далі. І нам треба боротися до останнього. Ми повинні воювати, як чеченці, які йшли на смерть за свою землю. Чеченців і мільйона не було, і у них не було ні танків, ні артилерії, і Росія їх не перемогла! А нас 40 мільйонів — невже ми не можемо захистити себе?».
А ще Андрій здивований, що в Києві і Харкові багато людей живуть, ніби нічого не відбувається, — гуляють, розважаються, подорожують, коли триває війна. «Може, люди не знають, що там твориться? Чи їм начхати? — дивується боєць, який вийшов зі справжньої м’ясорубки на території України. — Зараз усі повинні об’єднатися проти агресії. І треба, щоб багаті українці віддавали 20—30% своїх доходів армії». Також його обурюють безкарні проросійські мітинги. Андрій не міг повірити, що в Харкові можуть вийти з георгіївською стрічкою, яку носять терористи на Донбасі. Боєць упевнений, що прояви сепаратизму необхідно різко присікати, щоб не пошкодувати пізніше. При цьому Андрій дуже вдячний харківським волонтерам разом з Оленою Вовк, які купили йому новий одяг, теплі речі і взуття перед від’їздом на фронт. Із надією на його швидке повернення — живим, неушкодженим і з перемогою.
Продовження теми:
Герой із нашого містечка
