Iван Миколайович

Іван Миколайович Голубинський, вчений агроном, гризе нігті, розглядає мене крізь товстелезні скельця окулярів і питає:

— Хто це тобі сказав, що треба читати Доде? У мене його книжок нема.

Бібліотека Івана Миколайовича нараховує кількасот томів, і я зазираю у книжкову шафу через його плече. Сам він такий якийсь зосереджений і навіть потойбічний; ходить неначе не по землі, а по хмарах, і не завжди помічає калюжу під ногами. Славка, його син, уже кілька разів потай виносив мені книжки, і так я прочитав «Робінзона Крузо» і «Принца та злидаря». Сказати правду, не всі книжки, які я читав у кочегарці, були мені цікаві. Скажімо, «Тихий Дон» написаний для читачів, які, сидячи на стільці, принаймні дістають ногами до підлоги. І я наважився піти до вченого агронома, а він розглядає мене, як кузку на скатертині. Славка подає знаки — ходімо, мовляв, гуляти; він на рік — півтора менший, книжками не переймається.

— А ти вже щось читав? Івасика-Телесика?

Про Івасика-Телесика і Котигорошка я читав ще у дитячих часописах «Дзвіночок», які у Перемишлі мені давала пані Гродзицька. Той Телесик, до речі, мене дратував, бо я не знав (і досі не знаю), що значить це слово.

— Читав «Дитинство» Горького і оповідання Акакія Церетелі.

— Он як... А ти пальці не слиниш?

— Ні, — збрехав я, хоча досі гортав сторінки вологими пальцями.

Іван Миколайович дає мені «Таємничий острів», а тоді «Дітей капітана Гранта», а ще через кілька днів «Капітана Немо» — і увесь білий світ перестає мене цікавити, бо жив колись Жюль Верн. Далі — адаптований (дитячий) варіант «Дон-Кіхота»; на відміну від багатьох інших класичних творів, справив на мене більше враження саме тоді і значно менше сподобався, коли про романтичного лицаря читав дорослим. Здається, що й Іванові Миколайовичу Жюль Верн подобається більше, ніж Сервантес. Сидячи на колись розкішній, а тепер потертій канапі, гризе нігті, дивиться у вікно, але часом зиркає на мене.

— Ти скажи Славці, щоб він щось прочитав.

— Скажу.

— Чого ви лазите в реп’яхи? Подивись на свої штани. А мама раніше тобі вголос читала?

— Не читала.

У 5 років із дитячого садочка я ходив на другу зміну до мами на уроки; вона тоді вела перший клас, і читати я навчився якось побіжно, ненавмисне. Голубинський порпається в шафі і каже:

— Спробуй-но оце. А не утнеш, так і буде.

Він, дружина і Славка розмовляють чистою українською, без домішок; молодшенька — Люда — поки що лопоче, але уже вміє казати «та-то». Коли Іван Миколайович розмовляє з Іваном Казимировичем, тримаються кожен свого: пан Домбрик-Домбровський акцентуйованої російської, пан Голубинський — щирої української; по розмові кожен іронічно посміхається.

Іван Миколайович дає мені Нечуя-Левицького, і це була перша книжка, яка долучила мене до рідної літературної стихії. А загалом художніх книжок у бібліотеці Івана Миколайовича було небагато: тримав у шафі агрономічну літературу. Біля однієї з плантацій хмелю стояла табличка «Клон 18-А», і то було найвище досягнення у його селекційній роботі (як я тепер розумію — головна справа життя).

Одного дня Іван Миколайович зник. Я дізнався, що його, провідного хмеляра України, повезли у Берлін у якійсь важливій справі. Не знаю подробиць, але чимось він німцям не догодив і півроку сидів у в’язниці. Але — пощастило — не розстріляли, не кинули в концтабір, а відпустили. Повернувся таким, яким пішов (хіба що схуд), а мене зустрів, як товариша. Я на той час розпочав свою «письменницьку» діяльність і мав у доробку аж два оповіданнячка. Не відразу наважився, але таки сказав про це Голубинському. Він — несподівано для мене — зрадів:

— Мерщій неси їх сюди! Почекай... Я теж трохи пишу, то я тобі дам своє оповідання. Прочитаєш?

Мав удома друкарську машинку (дивно, але ні наші доблесні «органы», ні окупанти її не конфіскували); своє оповідання Іван Миколайович надрукував на цупкому червоному папері і зробив з того брошуру. Йшлося про драматичні події на водяному млині. Мельник був жахливою тварюкою, а двоє підлітків — хлопець і дівчина — його майже перемогли. Проте в останню мить він поскидав їх із греблі; над ними завирувала вода... Не скажу, щоб після героїв Жюля Верна той мельник мене особливо вразив, але я розумів: треба сказати щось приємне.

— Я ще не вмію таке писати. А де той млин? На Тетереві?

Іван Миколайович зареготав і сказав:

— А ось це — тобі! Бачиш? Га?

То була брошурка, на обкладинці значилося: «ВОЛОДИМИР ВОЙТЕНКО. НА ПАРОПЛАВІ. Збірка оповідань. Кн. 1. 1943 р.» На внутрішній сторінці обкладинки — те, іронію чого я тоді не міг збагнути: «1-а Смоківська друкарня. Тираж 2 екз.» Один примірник мій видавець лишив собі, а другий і досі у мене.

Коли прийшла Червона Армія, Івана Миколайовича заарештували за «співробітництво з окупантами». Але йому ще раз поталанило: перевірили і відпустили.