Колір вітру, якого немає
У галереї «Ірена» будь-який євростандарт міцно, як ґудзик з петелькою, пов’язаний із дорогим примітивом євроремонтів, який набив оскомину, не прижився б ніколи. Все, що можна купити в крамниці за грубі гроші й чим, до речі, багато хто пишається, тут виглядало б... та ні, просто б нахабно стирчало, порушуючи тиху атмосферу природності бережно підібраних предметів, зі своєю історією кожний. Сюди постійно поспішають друзі-художники, шукаючи особливого пориву, несучи власне втілене осяяння в начерку, картині, віршах, спогадах, передчуваючи спільне таїнство прилучення до розуміння себе серед інших і інших у своїй душі. Буває, стикаються люди, які не бачать одне одного практично все життя, і починають базікати з легкістю неперерваної десятиріччями розмови. Чи то простір самої галереї так технічно грамотно організовано, чи то затишок його освоєння, а швидше за все, і те й інше, а ще шарм господині Ірини Осадчої, але всі признаються — зустрічі допомагають не губитися, а знову й знову відроджуватися, намацувати вислизаючі натяки майбутніх робіт і вже потім усамітнюватися, і надовго, з чистим полотном. І ще важлива деталь — при наступній зустрічі, як і при попередній, не було й не буде нещирих, випадкових, скроєних нашвидкуруч слів.
Одного разу, вранці, забігши до галереї щось уточнити, зіткнулася з художником Кімом Левичем, якого не бачила з дуже юних років. Колись він прикрашав своїми завжди дотепними і по-особливому добрими ілюстраціями мої перші матеріали в дитячій газеті «Зірка», а потім усе життя я й не бачила його. Щоправда, на виставках роботи Левича хвилювали, і це відчуття було приємним. Чомусь зробивши вигляд, що ми незнайомі, очевидно, побоюючись непотрібних слів, швидко пішла, поспішаючи на свою призначену зустріч. Звичайно, потім, на презентації акварелей та альбому митця, ми розговорилися на всю силу. Причиною чергової зустрічі в галереї, до речі, послужив альбом Левича «Діалог із екраном». Нова пристрасть захопила живописця — малювати портрети політиків (як йому не набридли ці часто вже нудні персоналії) сидячи перед екраном телевізора. Здивувалася, яке гостре око в цього пересмішника, які дотепні підглянуті деталі, як ясно читається його свобода. І хоча він часто говорить про себе «Я просто перехожий», такому не нав’яжеш чужої думки. Його олівець відфільтровує правду від напівправди.
— Жертва всього цього — я, — зiзналася дружина митця. Нічого не дає дивитися більш приємного, аніж злiсні поєдинки, а піти до іншого телевізора теж не можу — з Кімом дивитися на екран ще й задоволення, яким дорожу.
Відчувала певну роздвоєність, оскільки хотілося зрівноважити відчуття від його таланту рисувальника-психолога й не упустити можливість натішитися його акварелями, які також увійшли до експозиції. Мистецтвознавці вважають творчість Кіма Левича частиною неофіційного мистецтва радянської доби 1960-1980 років. Найскладніші переплетіння його пейзажів скоріше стали відомими в 1990-і роки, коли його роботи стали купувати іноземці. Іноді його твори називають туманами.
— Іще жіночими, — додає майстер. З цим, проте, не стала погоджуватися. Скоріше — роботи чоловіка, який чуйно розуміє палітру жіночих настроїв, уловлюючи колір очікування, сентиментальної беліберди мріянь, колір вітру, зрештою, якого в роботах зовсім немає, чи то він уже заснув, залишивши нас дихати озоном його акварелей, чи то образився, що про нього забули, але тоді звідки відчуття, що вітер пустував у цих пейзажах і вони, як вода, зберігають пам’ять про ласкаві повіви.
— Його роботи іноді повністю змінюються від освітлення й ведуть із глядачем свою гру, — розповіла господиня галереї. Взагалі, цей талановитий чоловік не по-господарському ставиться до свого дару, він дуже важкий на підйом, навіть цю виставку наполягла зібрати я, приурочивши її до виходу альбому. Художник задоволений тим, що має, і головне для нього — чисте полотно та ідея. Типовий трудоголік і зовсім не меткий.
І добре, — подумалося мені. Був би метким — розхлюпав би цю трепетну недомовленість, адже вона передусім живе в його душі, в особливому примруженні очей, в рідкісній делікатності думок. Без цього таких робіт не народити.
— Моя проблема в тому, що полотно не рахується зі мною, — признався автор. Починається все з ясного і, здається, до деталей продуманого сюжету, а потім зникнення, відхід ламає мій задум. Я борюся з предметом і залишаю його, мені він заважає і одночасно я не можу відмовитися від нього повністю. Спочатку це мене приводило у відчай, але за довгі роки я навчився собі довіряти й прислухатися до свого внутрішнього чуття, і іноді, як мені здається, воно мене не підводить. Я митець абсолютно не сучасний, у всіх значеннях цього слова. Втішає лише одне, що сучасність небезпечна, адже вона так швидко старіє.
Хотілося ще смакувати його роботи, їхнью ніжність. Та художники всі разом так накурили, що відчувала — краще прибіжу ще раз, не варто згладжувати враження. Зазирнути ж до галереї, знаю, знову захочеться — подихати повітрям натхнення.
Звичайно, після провітрювання...
