Коли знімок звучить по-новому

Сьогодні відомий фотограф, заслужений журналіст України, член Національної спілки журналістів та Національної спілки фотохудожників, автор «Дня» й багаторазовий призер нашого Фотоконкурсу Василь АРТЮШЕНКО відзначає свій День народження. Вітаючи іменинника, ми принагідно поговорили з ним про необхідність закладати у фотографії глибокий смисл, засилля в Інтернеті та пресі низьковартісних світлин та про справжні професійні знімки, що з роками «звучать» по-новому.

— Василю Івановичу, як ви охарактеризуєте тенденції, що простежуються у сучасному прес-фото?

— Сьогодні фото стало таким доступним, що говорити про чіткі тенденції у фотомистецтві загалом важко. Нині практично у кожного є телефон, планшет чи дорогий фотоапарат, що призводить до засилля в Інтернеті та, на жаль, у пресі фотографічного сміття. Прикро, але, говорячи конкретно про прес-фото, мушу констатувати: нині у друковані ЗМІ прийшло працювати занадто багато людей з дорогими камерами, які не мають жодної фотографічної чи мистецької підготовки. Такі фотокореспонденти та їхні редактори часто оцінюють знімки за принципом: подобається чи не подобається. А для професійного прес-фото це рівнозначно смерті. Останнім часом навіть від досвідчених колег доводиться чути, що одну хорошу фотографію може зробити й мавпа, а рівень майстра, мовляв, потрібно оцінювати серійними роботами. Відтак, у погоні за цим модним віянням доводиться зустрічати логічно не пов’язані між собою фотографії у штучно об’єднані автором серії. Найбільше цим страждає молодь, для якої фотографія — часто не професія чи хобі, а лише засіб для підняття самооцінки. Якось у студентки першого курсу журфаку я запитав: «Навіщо тобі така дорога камера?» Вона відповіла, що має пристойно виглядати. Пристойність і професійний рівень фотографа та журналіста видно лише з його робіт. А коли у фотографів навіть із дуже дорогою апаратурою немає мистецького бачення — його творіння заздалегідь призначені лише для смітника. Коли у знаного радянського фотографа Валерія Генде-Роте запитали: «Чим ви знімаєте?», він відповів: «Я знімаю головою». Попри технічний прогрес, це правило залишається актуальним.

— Яким, на вашу думку, завдяки прес-фото у світі постає образ України?

— Образ України, на жаль, часто передається за допомогою фотографів, які знімають лише негаразди — безпритульних, битви депутатів у парламенті, підтоплення тощо. У нас практично немає організацій, які були б готові за допомогою фото якісно по-новому позиціонувати Україну в світі. Судіть самі: ні Міністерство закордонних справ, ні Міністерство культури це не пропагує. Якщо для художників державні установи та організації хоча б зрідка проводять міжнародні виставки, то майбутнє фотографічного мистецтва в Україні, певно, турбує лише газету «День». Без перебільшення: саме ваша газета щороку проводить серйозний фотоконкурс, а за його результатами — масштабну фотовиставку. До речі, надзвичайно важливо, що кращі світлини «День» традиційно виставляє не лише у столиці, а й у регіонах країни. Це правильно, адже українців потрібно привчити любити хорошу смислову фотографію, нагадати, що фото взагалі є, воно розвивається й видозмінюється. Останнім часом нерідко доводиться бачити у фоторядах студентів та молоді одну-дві дійсно пристойні роботи, які можна було б використовувати як платформу для особистісного творчого зростання. Але проблема в тому, що майже ніхто, знову ж таки, окрім «Дня», молоді не скаже, що в них вийшов шедевр чи відчувається зародження авторського стилю.

Якою світ бачить Україну? Великою мірою це питання потрібно адресувати самим фотографам, які останнім часом мало замислюються над тим, що саме вони показують світові. Адже насправді навіть у парламенті можна творити мистецтво. Там, як правило, працюють десятки фотографів із надсучасною технікою, але якісних знімків звідти — одиниці. У мене є правило: ніколи не знімаю разом з усіма. Там, де вже працюють п’ять фотографів, нічого нового не впіймаєш. Потрібно шукати свій, оригінальний ракурс.

— Яку роль у відображенні новітньої історії країни відіграють професійні фотографи?

— Роль своєрідного хронометра. Лише час оцінить, що для держави справді було важливим, а що — ні. Парламент, нинішні з’ясування стосунків політиків між собою, зокрема на оплачених мітингах, переконаний, до історії не увійдуть. Увійде те, що дійсно було ключовим. І це можна побачити на фото. Наприклад, сьогодні я практично не виставляю фотографій із, здавалося б, важливих в історії країни подій — часу помаранчевої революції. Також у мене в комп’ютері лише три фотографії з голодування студентів 1990-го. Однак, коли повернувся до негативів із цієї зйомки, то побачив, що колись неважливі, на мою думку, світлини, зокрема, де Олесь Гончар виходить до молоді, що голодує, з позиції сьогоднішнього дня — дуже актуальні. Знаю, що невдовзі ці фото зазвучать по-новому.