КОМЕНТАР

Світлана Миколаївна АНТОНЯК — науковий співробітник блоку СНІДу Інституту інфекційних хвороб (7 років працює з ВІЛ-інфікованими)

— У нашій країні 85% всіх випадків передачі ВІЛ-інфекції відбувається у середовищі ін'єкційних наркоманів, через голку. Та настав такий момент, коли все більша і більша кількість людей інфікуватиметься статевим шляхом — СНІД у нас, як і у більшості країн світу, перестає бути «ганебним» захворюванням виключно повій та наркоманів. Тому нам потрібно контролювати свої вчинки і критично ставитися до свого способу життя.

Сьогодні у багатьох країнах світу, у тім числі й у колишніх соціалістичних — у Польщі, наприклад, — при лікуванні ВІЛ- інфікованих хворих застосовується цілий комплекс антиретровірусних препаратів, які знижують вірусне навантаження у крові: чим менше вірусу у крові, тим кращий стан хворого. При цьому лікування треба починати ще на стадії ВІЛ-інфекції, коли імунітет хворого вже знижено, але ще не зруйновано безповоротно. Навіть на ранніх стадіях розвитку СНІДу такими препаратами хворого ще можна підняти з постелі. Таке лікування доступне лише небагатьом нашим співгромадянам, які можуть анонімно звернутися до відповідних інституцій за рубежем: воно коштує приблизно 800 доларів США на місяць. Таке лікування дуже ефективне: я знаю хворих, у яких після трьох місяців прийому препаратів кількість копій вірусу ВІЛ у мілілітрі крові знижувалася з півмільйона до п'ятисот. Теоретично, вживаючи такі препарати протягом життя, ВІЛ-позитивний може прожити всю відведену йому природою тривалість життя, і СНІД у нього не розвинеться.

В Україні таких препаратів немає, а навіть якби були, наша держава не вважає за необхідне забезпечити ВІЛ-інфікованим українським громадянам таке лікування. У Польщі є система стандартного обстеження і лікування ВІЛ-інфікованих, у Росії (яка на сьогодні є зовсім небагатою країною) не створено такої системи, але певна кількість ВІЛ-інфікованих має свій досвід лікування хвороби. У нас ситуація з ВІЛ-інфекцією просто катастрофічна: дефіцит коштів, дефіцит кадрів, дефіцит обстеження, дефіцит лікування. Оскільки у нас немає можливості лікувати ВІЛ-інфекцію пацієнта, ми у своєму відділенні займаємося тим, що «латаємо діри» — лікуємо то одне, то інше захворювання, що виникають на фоні зниженого імунітету. Потім настає момент, коли імунітет уже зруйновано безповоротно і вилікувати захворювання стає неможливо. Хворий помирає.

800 доларів на місяць — дорого. Скажіть, а дешево лікувати хворого вже на стадії СНІДу, коли захворювання (пневмоцистна пневмонія, саркома Капоші, туберкульоз) нескінченні, а людина вже все одно приречена? Ми ж не кажемо, що лікування інфаркту міокарда — дороге, хоч процес реабілітації займає роки. Багато це чи мало, 800 доларів, коли ми можемо зберегти соціально активного члена суспільства, можливо, дуже цінного працівника, можливо, годувальника родини?

Що ж до ставлення до ВІЛ-інфікованих у нашому суспільстві, то я б говорила не просто про вияв агресії, а про масовий психоз. (Гіпертрофована боязнь заразитися — це і є невроз, а у яскравішому своєму вияві — психоз.) Наприклад, я працюю роки у цьому відділенні, щодня спілкуюся із хворими. У мене є дитина. Працювала б я тут, якби це було небезпечно для моєї дитини?

На жаль, часто трапляється, що лікарі неспеціалізованих лікувальних закладів ставляться до ВІЛ-інфекції на обивательському рівні. Одна з основних проблем наших пацієнтів — збереження таємниці діагнозу: таємниця ця розголошується частіше за все саме тоді, коли хворий обстежується у неспеціалізованій установі. І, попри те, що аналіз на ВІЛ сьогодні не мають права брати без згоди на те пацієнта, мені відомо, що це відбувається досить часто. Простіше, звичайно, обдурити людину, ніж провести з нею грамотне передтестове та післятестове консультування. Для цього також потрібні кадри. Кадрів цих у нас практично немає.

Ми повинні турбуватися не про те, щоб ізолювати ВІЛ- інфікованих, а про те, щоб дати їм спеціалізовану медичну допомогу. У нас ВІЛ-позитивний навіть приблизно не знає, що він може вимагати у держави, на яку допомогу він може розраховувати. (Скажу у дужках: рак шийки матки — це також інфекційне захворювання, але суспільство ж не відчужує таких хворих.) Я говорю з повною відповідальністю: ніякої небезпеки ВІЛ-інфіковані люди у колективах не становлять. Таке упереджене ставлення до них склалося через безграмотну пропаганду: «СНІД — чума ХХ століття». Правильно, як люди мають реагувати, коли вони знають, що ця нова хвороба, пандемія, порівнюється з чумою, яка спустошила свого часу пів-Європи? Треба просто грамотно вести просвітницьку роботу, щоб люди знали, як спілкуватися з ВІЛ-позитивними колегами. Мені кажуть: «Це дуже небезпечно — брати ВІЛ-інфікованих дітей до школи. Раптом така дитина вкусить здорову?» У вас у класі свого часу хто- небудь вас укусив? А подивіться, як багато у школі наркоманів! І вони колються однією голкою — ось що дійсно небезпечно. У цивілізованих країнах немає окремих шкіл для ВІЛ-інфікованих. І дітям також можна пояснити, як себе ПРАВИЛЬНО вести.

Хочу сказати, що навіть при статевому контакті без презерватива (хоч ні в якому разі не треба цього робити з малознайомими людьми), якщо немає супутніх венеричних захворювань, небезпека інфікування становить за різними медичними даним лише 1,57%. Небезпека ж інфікування зараженою кров'ю, яка переливається, дійсно висока — понад 90%. Я знаю багато сексуальних пар, у яких один партнер — позитивний, інший — негативний. Однак людина не відкинула ж іншого, тому що той хворий. На цю тему, до речі, проводилися медичні дослідження: протягом трьох років велося спостереження пар, які займалися сексом у презервативах, один із двох — інфікований. Із цих пар у жодній не заразився другий партнер. Хочу особливо наголосити, що поряд із наявною у нас карною відповідальністю за навмисне зараження ВІЛ існує ще одна стаття: «за піддання ризику зараження». І у ній зовсім не обумовлено: чи з добровільної це згоди відбувається, хто кого піддає, може, один із подружжя. Це означає, що якщо хтось захоче посадити свою ВІЛ-інфіковану половину у в'язницю, він або вона може це зробити у будь-який момент. Напевно, і на законодавство, що стосується ВІЛ, нам також потрібно звернути увагу.