КОМЕНТАРI

Олександр ПОБІГАЙ, шеф-редактор газети «Демократична Україна», лауреат премії Спілки журналістів СРСР (1971), премії ім. Я. Галана (1987) за фільм «Чорнобиль очима журналістів»:

— Я у Спілці журналістів вже майже 35 років, і почав свою діяльність якраз у період відлиги. Моє покоління, покоління шестидесятників, вже свої ресурси вичерпує. На жаль, молодь досвідом своїх попередників цікавиться поки що мало. Ми би хотіли передати наші знання для того, щоб молоді фахівці не повторювали наших помилок і не робили нових. Адже нині журналістика перетворюється на диктофонну журналістику... І в цьому плані, на мiй погляд, мінус НСЖУ — недостатня робота в плані поєднання досвіду старшого покоління журналістів і запалу нинішніх.

Проте загалом діяльність Спілки оцінюю позитивно. Власне це єдина організація, яка послідовно і наполегливо відстоює права журналістів і свободу слова. Я сподіваюсь, що новомодні течії, що з’являються поряд із Спілкою, відчують необхідність згуртовуватись. Для цього є всі підстави, бо НСЖУ відстоює інтереси представників різних ЗМІ: як провладних, так і опозиційних. Я не бачу іншої організації, яка б взяла на себе подібні функції. Але хотів би побажати, щоб секретаріат Спілки, а також її регіональні представництва, які є всюди, де виходить преса, виявляли більше активності.

Борис БРАГІНСЬКИЙ, редактор дніпропетровського випуску газети «Комсомольськая правда в Украине»:

— Передусім НСЖУ — це найбільша, найвідоміша і начебто офіційно всіма визнана організація. Водночас, якщо в Україні з’являються альтернативні журналістські організації, то, отже, існує і незадоволення роботою старої журналістської спілки. Відбувається це, напевно, тому, що НСЖУ ми отримали, як і інші творчі організації, від колишніх часів, і вона була призначена для виконання інших функцій. Наприклад, вона бере на себе роль профспілки. Тим часом потрібно вчити редакторів і журналістів, як зробити пресу бізнесом, адже ми живемо вже не за соціалізму, а в умовах ринку. Тільки рентабельне видання може бути по-справжньому вільним. До речі, саме такий підхід до нових реалій життя пропонують багато альтернативних НСЖУ журналістських організацій.

Творча спілка, будучи корпоративною організацією, зобов’язана, по суті, відстоювати інтереси ЗМІ та журналістів, якщо їх починають переслідувати за професійну діяльність. Журналістська організація повинна в цьому випадку вийти на органи влади, організувати підтримку й юридичний захист ЗМІ. У тому числі й у суді.

Сьогодні таке іноді трапляється, але керівництво НСЖУ намагається бути хорошим і для журналістів, і для можновладців. Майбутнє такої організації залежить від того, чи йтиме вона в ногу з часом.

Олег СИТНИК, заслужений працівник культури України, у 1960—1990-ті рр. очолював колективи видань «Молода гвардія», «Вечірній Київ», «Прапор комунізму», «Сільське життя»:

— Згадуючи минуле Спілки журналістів, варто зазначити, що раніше будь-яке її рішення мало величезне значення для визначення статусу працівника ЗМІ. Йшлося про районну, міську чи обласну газету, виключення з Спілки журналістів призводило до падіння авторитету журналіста.

Раніше в Україні для того, щоб працювати в більшості видань, потрібно було мати вищу журналістську освіту, надто важливим було знати й уміло використовувати журналістські жанри: аналітична стаття, фейлетон, памфлет і т.д. Наразі в українській журналістиці спостерігаємо збідніння жанрів. Нині на шпальтах газет здебільшого — інтерв’ю, в кращому випадку — репортаж. Незважаючи на те, що нинішнє покоління журналістів і освіченіші, і володіють ПК, і знають декілька мов, і вміють користуватись Інтернетом, і, врешті-решт, мають диктофони (чого раніше не було). Це, безумовно, розширює світогляд, але професійна підготовка молодих нині значно поступається.

За кращих часів НСЖУ діяли творчі секції з класичної професійної підготовки. Пам’ятаю, при Спілці працювала республіканська секція фотокореспондентів. Закінчити цю школу — означало те ж саме, що закінчити декілька курсів університету, так як її вели найкращі майстри. Це ж стосувалося і секції, в якій навчали журналістським жанрам. Коли я працював, наприклад, редактором столичної газети, років сім-вісім поспіль вів творчу майстерню на факультеті журналістики разом із Андрієм Рябоклячем, покійним нині колишнім редактором «Радянської України», Віталієм Карпенком з «Вечірнього Києва», Миколою Іщенком, колишнім редактором «Сільського життя», Анатолієм Яворівським, колишнім головним редактором журналу «Комуніст» і т.д. Тобто ми мали свої групи, як це й було заведено в більшості творчих ВНЗ. Такий вид діяльності дуже сприяв якісній підготовці молодих журналістів. Нині ж НСЖУ фахово на молодь майже не впливає.

Спілка, на мою думку, втратила авторитет і вплив на журналістські кола і вже не має тих важелів, які у неї були раніше. Це пояснюється тим, що кожне друковане видання наразі належить господарям в особі державних структур або, здебільшого, приватних осіб, угруповань, які мають свою, чітко означену мету. Тому друковане видання виконує, як правило, безпосередні вказівки своїх власників. Отже, якщо журналістські колективи стануть менш бізнесовими, а більш творчими, тоді тільки Спілка стане впливати на вирішення проблем. Проте це відбуватиметься лише за умови співпраці зі Спілкою головних редакторів і видавців.

Ще одним фактором, який заважає об’єднанню журналістів задля ефективнішого вирішення власних проблем, є створення альтернативних журналістських організацій. Це, перш за все, слугує не справі народу й не правді, як має бути (хоч як би пафосно це не звучало). Вони створюються для того, щоб обслуговувати власні інтереси. Розбиття на угруповання, тим паче професійні, по маленьких «квартирах» — Гільдія редакторів, спілка самої правдивої журналістики, спілка ще якоїсь журналістики — не об’єднують, а роз’єднують.

Тоді, коли буде повна стабільність, коли врешті-решт викристалізується в економічному відношенні Україна, коли вона зміцніє, коли життя народу стане не жебрацьким і людина відчує себе хазяїном на цій землі, тоді газети перестануть служити кланам, перестануть бути економічно залежними. І тоді зміцніє наша Спілка, вирішуючи конкретні питання і проблеми журналістів в Україні і української журналістики в цілому.

Вадим ЖЕЛЄЗНИЙ, начальник управління у справах преси й інформації Луганської облдержадміністрації, журналіст:

— За великим рахунком, справжньої журналістської солідарності в країні сьогодні немає, попри наявність великої кількості всіляких об’єднань, спілок, асоціацій, включаючи Національну спілку журналістів. Молодь узагалі ігнорує вступ до Національної спілки, і я її розумію. Сьогодні ця структура стала максимально формалізованою й абсолютно некорисною для вирішення конкретних завдань, наприклад, юридичної підтримки журналістів, їхнього навчання.

Я думаю, майбутнє — за регіональними асоціаціями місцевої преси. Сьогодні ми не можемо похвалитися реальною допомогою нашим працівникам ЗМІ. Так, подарунки ветеранам до свят і якась разова допомога. Навіть у суді не можемо організувати журналісту юридичну підтримку. Але в планах — створення асоціації з реальними завданнями і можливостями. Приклад для нас — російський Медіасоюз, якому журналісти Росії віддають перевагу перед своїм СЖ, аналогічним нашій Спілці.

Анатолій ТРАЧУК, генеральний директор Хмельницької ОДТРК «Поділля-центр», член Спілки журналістів із 1970 року, заслужений журналіст України:

— З гордістю ношу на лацкані свого піджака значок члена Спілки журналістів України. Нині журналісти, редакційні колективи, спілчанські організації часто стоять на різних, іноді навіть протилежних світоглядних і політичних позиціях. Це, звісно, у великій мірі впливає на визначення їх професійних та етичних критеріїв. Цим і пояснюється розрізненість, відособленість працівників різних видань, електронних ЗМІ.

Але НСЖУ може (і зобов’язана) повсякденно впливати на атмосферу журналістського загалу, об’єднувати побратимів по перу спільними справами, професійними і громадськими акціями, конкурсами і фестивалями. Добре було б, щоб при Спілці працював своєрідний третейський суд, суд честі. Добре було б, щоб і на місцях вплив спілчанських організацій був відчутнішим у житті редакційних колективів, кожного журналіста зокрема. У створюваних альтернативних організацій дещо інші цілі, ніж у Спілки. Тому впевнений, що, незважаючи на нинішню скруту, НСЖУ має прекрасні перспективи уже в найближчому майбутньому. Бо роль журналістів у суспільстві зростає, сім’я їх щоразу збільшується і кому, як не Спілці, відстоювати їх корпоративні інтереси?

Ігор БАЧУН, начальник Львівського регіонального відділу інформації Укрінформу, заслужений журналіст України:

— Необхідні кардинальні кроки в реорганізації НСЖУ в потужну структуру, можливо, навіть федерацію, яка б об’єднала усі новостворені дрібні спілки, скоординувала зусилля в турботі про журналістів-професіоналів, у захисті від свавілля власників ЗМІ, відстоюванні їхніх інтересів у судах, лобіюванні соціальних аспектів. А разом з тим необхідно навчати, виховувати, підвищувати кваліфікацію усіх, хто приходить нині в журналістику. У цьому плані варто переймати досвід зарубіжних спілчанських осередків. Адже у Франції чи Німеччині, інших розвинутих країнах такі організації ефективно діють, користуються чималим авторитетом, здатні протистояти величезним корпораціям і державним інституціям, спричинити відставку керівників найвищого рівня.

Національна спілка, відзначаючи своє 45-річчя, повинна сконцентрувати увагу не на здобутках, а на тому, щоб виробити нову стратегію свого розвитку, закласти зерна надії на успіх усім своїм прихильникам та активістам.