КОМЕНТАРІ

На восьмому році незалежності України Леонід Кучма видав указ, що приголомшив учених-україністів з усіх континентів, які обговорювали на одеському IV Міжнародному конгресі стан і перспективи розвитку суспільства на зламі тисячоліть: між минулим і майбутнім. Суть указу — скасування «обов'язкового» знання державної мови при складанні вступних іспитів до вітчизняних вищих навчальних закладiв. Можна обходитись і російською. Професори й академіки зі світовими іменами, до яких прислухаються в Гарварді, Кембріджі, інших наукових центрах, не приховували, що спершу в це просто-напросто не вірили.

«Ну, що можна сказати про червневий «освітній» указ Леоніда Кучми? Не хотілося б виглядати «недипломатичним», оскільки прибув для участі в IV Конгресі з далекої діаспори... — так почав свій коментар на прохання «Дня» автор підручника «Історія України» Орест СУБТЕЛЬНИЙ (Канада). — Але мушу зазначити, що для мене, канадського українця, звиклого шанувати Конституцію й закони, цей документ — дивина. Бо я теж знаю вимоги Основного Закону України в мовному питанні. І не бачу жодних підстав для видання цього указу. Окрім передвиборних мотивів. Не виключаю, що таким чином можна «притягнути» певний електорат, але ж Президент мав би також розуміти, що не варто задалеко заходити. Ясно, що це політична гра. На жаль. І тому вважаю, що IV Конгрес науковців у Одесі є саме тим форумом, що не може обійти увагою подібні небезпечні кроки».

Професор Аркадій ЖУКОВСЬКИЙ, голова Європейського наукового товариства ім. Тараса Шевченка (Франція):

— На мій погляд, свіжий документ про мову вступних іспитів — щонайменше річ дуже проблематична й невідрадна. Бо виходить із найвищих державних сфер. Це ж просто скандал! Ми вже й не знаємо, чи варто приїжджати в Україну? Вже в українському літаку, де кількома роками раніше доводилось чути державну мову, зараз до нас знову звертаються мовою сусідньої держави. А втім, подумайте: нікому й на гадку не спаде, щоб подібний указ глави держави вийшов у сусідніх Угорщині або Польщі, чи Румунії. Це є неможливим у будь-якій з європейських країн. Власне, й тут парламентом ухвалена Конституція, якою українська мова визнана державною. І місія глави виконавчої влади та гаранта Конституції, як усім зрозуміло, — впроваджувати ту десяту статтю в життя. А після цього кроку Леоніда Кучми постає питання: чи взагалі має Україна якусь культурну політику? Адже вища освіта — один із визначальних чинників розвитку культури. А як можна оцінювати президентський указ із мовного питання, коли він, власне, нівелює навіть досягнуте в царині освіти й культури, зокрема, утвердження в суспільстві державної мови? Повторюю: це надто «проблематичний» указ. Бо, наскільки відомо, ніхто в Україні не ущемлює, не переслідує мову російську. А теперішню державну — українську — цькували й переслідували, як добре знаємо, віками. Тож хіба не природно — хоча б зараз, у новоутвореній державі — її підтримати, як це ухвалив парламент? Я б радий, скажу відверто, взагалі не вести про це мови: у розвинутих європейських країнах, скажімо, Франції чи Німеччині, це — місія лідерів держав. Займаються і дбають про це уряди в руслі здійснення культурної політики. Але ж бачимо, що тут, в Україні, на жаль, не так. То, виходить, мусимо вести розмову про те, що за інших обставин не було б предметом нашої уваги. Через те, власне, й наш Конгрес як модель інтелектуальної совісті нації має певний обов'язок перед нашими пращурами й наступними поколіннями, а саме — домагатися скасування Кучмою його указу. Наголошую: йдеться зовсім не про мітинговий виклик форуму, а про чітку, послідовну й обгрунтовану позицію українських вчених, що навчилися поціновувати як досягнення інших народів, так і культуру та історію власного народу.

Професор Любомир ВИНАР (США), голова наукової ради Світового конгресу українців:

— Досвід сусідніх європейських народів учить, що мусять бути певні пріоритети в державній культурній політиці. Скажімо, загальноприйнято, що у вищій школі неодмінно оволодівають кількома мовами, і це принципово для забезпечення європейського рівня університетського фахівця. Так само ні в кого не викликає сумніву, ніхто не дискутує з приводу того, що державна мова на власній території нації — справа засаднича, як, до речі, є і в сусідній Росії, на яку постійно рівняється дехто з українських урядовців. Коли ж мова українська, як у попередні десятиліття, почуватиметься на рідних теренах наймичкою, це, на мій погляд, може мати поважні наслідки. Причому не лише, для прикладу, в сфері інформаційній чи науковій — не буде взагалі сенсу говорити про перспективи української культури. Бо ж відомо, що саме мова є її носієм. А з другого боку, звернімо увагу: не мають жодних мовних проблем, завдяки чіткому дотриманню урядами конституційних норм, поляки та італійці. Не виникає цих проблем у іспанців чи португальців, а тим часом українські державні чиновники усе гнуться перед сусідами! Чи ж є, скажімо, нагальна потреба в лідера країни вишукувати нові пріоритети в мовній царині, коли парламентом у дусі європейських вимог усе розписано й затверджено в Основному Законі — як розвиватися мовам національних меншин і яка місія мови державної? Скоріш за все маємо справу зі світоглядними принципами. Але я оптиміст — Україна ж перед виборами...

Професор Віталій КОНОНЕНКО, ректор Прикарпатського держуніверситету ім. Василя Стефаника:

— Я переконаний, що проблема мови вступних іспитів самим життям знята з порядку денного. Хоч напередодні вступу до вузів і вийшов указ, усі без винятку абітурієнти складали екзамени до нашого університету українською мовою. Наголошую: жоден із вступників не звернувся до мене як ректора з проханням про складання іспитів російською. А указ хіба що подивував, бо з утвердженням Української держави і прийняттям Конституції питання мови вступних іспитів, вважаю, розв'язане й втратило актуальність. На моє глибоке переконання, принаймні один вступний іспит — з української мови — обов'язковий...

Петро БІЛОУС, професор Житомирського педуніверситету:

— Не стану приховувати: моє ставлення до президентського указу — неприхильне. Не можу розцінити його інакше, як повторення «мовного» передвиборного маневру 1994 року. Тоді кандидат Кучма пообіцяв, що другою державною введе в Україні російську мову. Ті, хто в це повірив, згодом розчарувався. Можна лише шкодувати, що через відсутність інших здобутків зараз жертвою передвиборних змагань стає мова. Адже це той пріоритет, що ні в якому разі не має бути закладником чиїхось амбіцій, предметом торгів чи спекуляцій. Чи варто доводити, що жодний вуз у цивілізованій європейській країні не видасть диплом випускникові, який не спроможний прочитати чи підготувати документ або діловий проект мовою цієї держави? Або, знов-таки, такими ж вимогами слід керуватися в підході щодо осіб, які вступають до вузів Києва чи Житомира, де, природно, готують фахівців для України! Зауважу: ніхто не проти, щоб спілкуватися, скажімо, в побуті будь-якою мовою, хоч — китайською, якщо її вдалося опанувати. Йдеться ж про необхідний професійний мінімум, і десятьох років, що минули з часу прийняття «Закону про мови в Україні», для усвідомлення цього кандидатам на студентське місце, по-моєму, цілком досить. Додам: я не раз брав участь у прийомних іспитах. Можу засвідчити, що конфліктів на основі складання письмових та усних іспитів державною мовою — нема. Не висловлюють, до речі, претензій з цього приводу, як мені стало відомо, і вступники до тутешніх, одеських вузів. Очевидно, не зайве було цим поцікавитись і авторам проекту президентського указу».

Іван ДЗЮБА, академік НАН України, колишній міністр культури України:

— Під час роботи Конгресу я переконався, що українцям, членам західних суспільств — від США до Австрії й Австралії — особливо важко зрозуміти нашого Президента і весь драматизм, навіть трагізм цієї ситуації... Суть колізії в тому, що вимога складання вступних іспитів державною мовою — один з тих важелів, що стимулював і заохочував молодь постколоніального суспільства, яким є Україна, до вивчення мови корінного народу. Позбутися зараз цього просто трагічно — через те, що внаслідок переслідувань минулих століть наша мова була дуже занедбаною. Вона не досягла такого ж рівня поширення та вживання, як російська, й за попередні вісім років незалежності. Природно, піднесенням її престижу мала займатися держава, причому, не вдаючись до адміністрування, а передусім створенням умов для її опанування дітьми та молоддю (для літніх людей — це важче!). Це ж не те, що змінити костюм! Але робиться все, як бачимо, — з точністю до навпаки... І помиляються, недооцінюють наслідків президентського указу ті, хто розглядає указ як короткочасний популістський передвиборний крок Кучми. Цей акт, що показав відсутність національної гідності, нерозуміння ролі мови в суспільстві, може мати в подальшому трагічні наслідки. Адже мова — це й засіб збереження національної пам'яті, й багатства емоційного та психологічного, вона певною мірою відбиває саму сутність нації...

— То, може, пора починати писати другу частину есе «Інтернаціоналізм чи русифікація»?

— З огляду на те, що зараз відбувається в нашому хворому суспільстві, зокрема, внаслідок поглиблення системної кризи, варто й над цим задуматись. Адже видання цього указу, здається, засвідчує, що перед нами саме той випадок, коли хвороба на певному етапі починає сама себе стимулювати й продукувати. Бо ж розкручений за 70 років механізм русифікації уже належало б зупиняти, а його за умов нашого псевдоринку не лише не гальмують, а ще більше розкручують...».

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, академік НАН України — президент Міжнародної асоціації вчених-україністів:

— Указ Леоніда Кучми, якщо говорити про загальну спрямованість, нібито діє на реалізацію статті 10-ї Конституції України, якою передбачені мовні права національних меншин. Але в тім-то й річ, що стаття десята визначає державною мовою на всій території України — українську. І тому я особисто не розумію, не сприймаю того, що відтепер, по суті, скасовано складання вступних іспитів до вітчизняних вузів державною мовою, оскільки можна обходитись російською. А ми зацікавлені в тому, щоб наша вища освіта здобувалась мовою держави, щоб був стимул в учнів шкіл, коледжів, гімназій вивчати українську мову. Адже донині вони знали, що опанування нею знадобиться згодом — при вступних іспитах до вузів. А тепер створено прецедент, який може призвести в кінцевому підсумкові до погіршення мовної ситуації в Україні, що й зараз є досить драматичною. Люди, як свідчить досвід, чинять у таких ситуаціях дуже прагматично. Згадаймо: років зо 20-30 тому людина, що виривалася з україномовного села до міста, намагалася пристосуватися до нових умов, у тому числі оволодіти домінуючою в промислових центрах російською мовою, віддавала й дітей на навчання до престижних російських шкіл. Бо знання російської відкривало двері до вступу у вузи, в тому числі московські й ленінградські. Ясна річ, завжди були в Україні й патріотично налаштовані люди, що боролися за право на функціонування на її теренах мови корінної нації. Тому я вважаю цілком виправданим і закономірним прийняту сьогодні, 29 серпня, ухвалу IV Міжнародного конгреcу україністів — звернутися до Президента України з пропозицією переглянути указ про мову вступних іспитів. Оскільки цей указ Л.Кучми є не реалізацією вимог Конституції України, а навпаки — суперечить основному положенню статті 10-ї...

— Іншими словами, є явною прикметою «малоросійськості»?

— Безперечно. Я припускаю також, що це «передвиборний» крок. Бо пригадується, що коли я працював віце-прем'єром в уряді Кучми, то він чітко орієнтував членів Кабміну на користування українською мовою. Бувало, навіть переривав виступи на засіданнях тих міністрів, хто нею володів, а починав говорити російською. До речі, перше неформальне засідання прем'єра Кучми з віце-прем'єрами 1992 – го року розпочалося з того, що головуючий сказав: «Із сьогоднішнього дня на роботі всі повинні спілкуватися українською мовою, роблю тільки виняток на кілька місяців для себе і віце-прем'єра Юрія Іоффе. Обіцяю, що за цей час теж опаную мову нашої держави і нею користуватимуся». Тому указ більше скидається на передвиборну акцію Л.Кучми з тим, щоб привернути до себе певну частину виборців, які ще не усвідомили, що в державі має бути одна державна мова й що, водночас, не суперечить задоволенню культурно-освітніх потреб національних меншин, для яких можна заснувати й університет, на зразок Московського університету ім. Лумумби.

Іван ДРАЧ, голова Конгресу української інтелігенції:

— Не можу розцінити указ Кучми інакше, як ще один удар у спину української незалежності, української духовності. Я не знаю, як такі речі можна робити. А з другого боку, не виключаю, що це принесе не користь, а завадить у передвиборній кампанії. Бо люди бачили, з яким болем, трудом, у яких складних умовах виборювали ми українське слово, а тепер його статус знову ставлять під сумнів. Я вже кілька разів виступав, робив заяви з цього приводу в пресі, але їх не помічено. Очевидно, нашою виною є те, що робили це недостатньо голосно. Треба так, щоб усі почули...