Культура в період війни

Енергію — в культуру. Працівники музеїв, культурологи та художники вважають, що всі  емоції, які вже зашкалюють в Україні (і не тільки), потрібно перевести в конструктивне русло. Не у критику, не у взаємні звинувачення, не в заперечення, а у створення чогось нового. Це — творчість, навчання,  знання.

— Зараз потрібно говорити про конверсію — трансформацію енергії в конструктивне русло. Під час усіх цих подій мої друзі й знайомі часто замислювалися: чи можна зараз робити виставки? Люди ж гинуть... Я вважають, що потрібно. Тому що ми повинні намагатися хоча б частину конфліктної енергії  перевести у позитив. Хоч трохи її трансформувати, — розповідає художник, науковий співробітник Інституту проблем сучасного мистецтва Національної академії мистецтв України Олександр КЛИМЕНКО. — Сприйняття культури через музеї є, можливо, тим стержнем, навколо якого будується матеріальне, економічне процвітання, толерантність. Здавалося б: яка культура, коли рівень ворожості та неприйняття в суспільстві настільки високий, що перевершує всі очікування? Мій старий знайомий, директор Київського міжнародного інституту соціології Володимир Паніотто, розповів, що навіть в Ізраїлі щодня відбуваються словесні перепалки між людьми, і доходить до бійки саме через Україну. Він навів приклад, коли через Україну побилися до крові два діди: одному — 91 рік, другому — 79. Мені здається, що саме зараз ця розмова важлива й актуальна, тому що будь-які дії, що будуть перетягувати енергію цієї взаємної ненависті й неприйняття в бік культури, музеїв, виставок, літератури,  знижуватимуть градус у суспільстві. Ми ж бачимо кафкіанське перетворення, яке сталося з багатьма людьми: коли люди, які раніше, здавалося, були інтелігентними та освіченими,  бризкають одне на одного слиною, обзиваючи фашистами. Це  жахливо. Музеї завжди були поза конфліктами і суперечностями, і дуже важливо, щоб вони, займаючись культурою, могли підніматися над внутрішньо культурними протиріччями, непорозумінням і конфліктами. Музеї — це те, що об’єднує. Якби за останні роки в нашій країні було більше уваги приділено культурі, то ці процеси не проходили б так гостро.

«КОЖЕН МУЗЕЙ МАЄ САМ ВИРІШУВАТИ, ЯКОЮ МІРОЮ ВІН БУДЕ ЗАЛУЧЕНИЙ ДО АКТУАЛЬНИХ ПОДІЙ»

Разом із тим іншу точку зору — що музей не може бути осторонь подій, які відбуваються, осторонь політики — має директор Літературно-меморіального музею Михайла Булгакова Людмила Губіанурі.

— Позиція «над схваткою» мені здається неправильною. Це позиція байдужих людей. І мені здається, що музеї в нинішній ситуації не повинні бути осторонь. Я глибоко переконана, що ми маємо на все реагувати. Тому що в усьому світі змінюється соціальна роль музеїв: вони стають дуже активними, проводять такі виставки, які можуть об’єднувати людей, вони розвінчують національні міфи, вони сприяють примиренню конфліктів, які існували в державі дуже багато років. Дуже серйозно цим займаються в Німеччині.  І наші музеї повинні розширювати свої соціальні функції, — переконана Людмила Губіанурі. — У нас були дві відповіді на події, що відбуваються. Одна — досить традиційна, інша викликала бурхливу реакцію. Я маю на увазі, що ми повісили табличку, яка висить досі: «Особам, які підтримують військову окупацію в Україні, вхід у музей — не бажаний». Це, з одного боку, була відповідь діячам культури Росії, які підтримали окупацію Україну. Багато хто з них був у нашому музеї. Мені здається, що люди, які підтримую окупацію, підтримують і війну. А якщо вони підтримують війну, то їм немає чого ходити в музеї. Тому що під час війни музеї не можуть існувати. Не потрібно бути лицемірним. Друга відповідь — у нашій експозиції. У нас є фотографії 1914 року, яким уже 100 років. Вони зроблені  напередодні Першої світової війни. І на одній із них — дуже красивий пасхальний стіл у домі Булгакових. Виходить, що це — останній мирний Великдень. Тому що після війни розпочалася громадянська війна, і потім — заборона... Це фото ми вживу відтворюємо в просторі їдальні — те, що люди бачать на знімку: паски, квіти, крашанки — дуже красивий стіл. І цього року ми назвали виставку «Війна і мир», тому що над цим столом ми розмістили фото, як війна ввійшла в життя дому Булгакових... Я вважаю, що така позиція музею зараз є дуже важливою. Що ми повинні переглянути, як відповідати й як давати оцінку подій тими засобами, які є в розпорядженні музею.

Кожен музей має сам вирішувати, в якій мірі він буде залучений до актуальних подій. Усе залежить від керівництва музею, від їхньої позиції. Але культурологи радять не забувати, що в житті все змінюється, і що «схватка» раніше чи пізніше закінчиться, а культура залишається. Музеї мають давати ідею до примирення, мудрості, єднання. І що з тими людьми, яких ми сьогодні вважаємо ідеологічними противниками, доведеться жити та будувати стосунки.

«У ГОРЛІВЦІ Є АБСОЛЮТНО УНІКАЛЬНЕ ЗІБРАННЯ ТВОРІВ РЕРІХА...»

Щодо нагальних проблем, які турбують нині працівників музею, то вони — незмінні: від недостатнього фінансування та нестачі приміщень до відсутності відвідувачів. Працівники музеїв кажуть, що давно зрозуміли, що їм ніхто не допоможе — потрібно давати раду самим. І навчилися, зокрема в Києві, це робити. Це нові проекти, які приваблюють відвідувачів, міжнародні проекти, створення фонду для підтримки музеїв, залучення меценатів. Разом із тим культурологи говорять, що робити це треба обережно — щоб не нашкодити духу музею. Також для діяльності деяких музеїв настали досить небезпечні часи.

— Візьмемо музеї Криму. Там знаходяться величезні скарби. Раптом з’являється лист: напишіть, які твори ви передавали у кримські музеї. Наш музей з 1950-х років як допомогу передав музеям Криму дуже багато своїх творів. Але  це треба обдумати, якось вирішувати. Хоча мені здається, ми знову запізнилися... Зараз в Україні, в гарячих точках, потрібно щось робити з музеями. Візьміть Горлівку: абсолютно унікальне зібрання творів Реріха. Чи Донецький художній музей... Чомусь нікого це не цікавить, — говорить заступник директора Київського національного музею російського мистецтва Катерина ЛАДИЖЕНСЬКА. —  Якщо взяти загальну тенденцію в музеях, то ми бачимо, що є потяг до розваг: у кожному музеї має бути кафе, магазин, якісь майданчики для дітей. І ми часом забуваємо, що музей має іншу спрямованість. Хотілося б зберегти справжність художнього музею, його дух. В кожному музеї є своя родзинка, особливість, колекція. В Європі художні музеї залишаються класичними. Є музеї сучасного мистецтва. І якщо поєднується художній музей із сучасним, то це вже зовсім інша проблема, тому що сучасне мистецтво ми повинні показувати по-іншому. Але для того, щоб його показати належним чином, потрібно сучасне хороше приміщення — щоб представити на хорошому рівні.  У нас немає жодного такого музею. Тому що колекції дуже великі: музей, який не поповнюється творами, не має життя, тому він постійно повинен бути в динаміці, розвиватися. А музеї не можуть узяти ці твори, бо в них немає фондосховищ. Це проблема не тільки нашого музею, а й всіх музеїв Києва. Тому треба, щоб все було поєднано — щоб було цікаво, щоб у музей хотілося ходити, тим паче він має зберігати свою класичність. Бо інакше це буде не музей, а галерея. Різниця між ними повинна бути.

Музейники кажуть, що дуже важливо розповідати про минуле крізь призму сьогоднішнього життя і сьогоднішніх цінностей. Головне — дотримуватися балансу між минулим і сьогоденним, бо є традиції, які потрібно зберігати і відроджувати.  Директор музею Михайла Булгакова розповіла, що тільки цієї зими у них виникла проблема із відвідуваністю музею — люди стали менше цікавитися, на жаль. «Нам треба переорієнтовуватися на киян, українців — ми це вже розуміємо. Колись давно  була гарна програма, коли під час шкільних канікул діти безкоштовно могли їздити Україною. І яким щастям було, коли школярі з далеких районів мали змогу заходити в наш та інші музеї! Мабуть, зараз знову треба піднімати це питання», — ділиться Людмила Губіанурі. 

За словами Олександра Клименка, також потрібно запропонувати Міносвіти України ввести в обов’язкову програму шкіл відвідування музеїв, — як це раніше в нас було,  і як це зараз є у програмах естетичного виховання в Європі. Це стане дуже добрим внеском у майбутнє.