Культурний зміст християнства

НЕПОВНОЦIННIСТЬ АТЕЇЗМУ

Ніде, мабуть, наше суспільство не зазнало стільки втрат, скільки в релігійному житті. Під релігійним життям я розумію не тільки життя церкви. Мова йде про суспільну свідомість, про її особливу настроєність, присутність в ній особливого роду аргументації. Віруючі, невіруючі… Це звичне розрізнення поверхове, воно не відображає усієї гами ставлення до містичного. Крім ревного благоговіння перед Абсолютом, існує різноманіття переживань, по суті своїй релігійних. Для мене віруючі люди — це, передусім, люди грунту, тобто люди, що увібрали в себе дух найбагатшої традиції. В цьому значенні вони — дійсно КУЛЬТУРНІ люди. Інша справа, так би мовити, якість віри. Тут також різноманіття. Далі невіруючі люди, які жалкують про свою невіру. Або віруючі, які не знають, що вони вірять. Хто вивчав їх? Нарешті, атеїсти, до яких донедавна відносили у нас більшість. Маючи на увазі це різноманіття, чому б не поміркувати про місце християнства в культурі взагалі.

Мені немає необхідності визначати поняття «атеїст», досить пригадати про власний досвід спілкування з тими, хто демонстративно оголошує себе таким. Це — самовпевнені, категорично мислячі люди, які виявляють передусім несприйнятливість релігійних текстів. Наявність таких серед викладачів філософії, на мій погляд, просто абсурд. Проте, що тут дивного? Про них витончено висловився ще Ф. Бекон: «Поверхова філософія схиляє розум людини до безбожності, глибини ж філософії обертають розуми людські до релігії». Зустрічаючи таку людину, якою б освіченою вона не була, спілкуючись з нею, я кожного разу не можу подолати відчуття, що переді мною просто не досить культурна людина. Можна вказати і на факти публічного порядку, коли зникнення із суспільної свідомості релігійного дискурсу призводить до помітного зниження якості думки. Це — французький матеріалізм після Декарта або радянська філософія після плеяди мислителів «срібного віку».

У розмовах про релігію сьогодні нi-нi та й прозвучить голос атеїста, роздратованого посиленою увагою громадськості до цієї теми та демонстративним спілкуванням владних осіб з представниками, як кажуть, «влади духовної». Про це спілкування змовчу — предмет особливий і вимагає окремого обговорення. А відчувається в цих голосах відсутність тактовності та нерозуміння. Один розумний публіцист повідомляє, що в бесіді з відомим кінорежисером він назвав себе атеїстом. І зрозумів з подальшого, що «майстер вважає атеїста людиною в чомусь недоробленою». Дуже влучне слово — на те і публіцист. Адже зрозуміло, що вся істинна доброчесність невіруючого присутня у віруючого. Але у останнього є ще щось понад. Цього «ПОНАД» ніяк не може зрозуміти атеїст. Він вважає, через нерозуміння, що життя віруючого заповнене «жалобами та поклонами». Він наполягає на тому, що «сили та кошти краще віддавати на будівництво будинків для людей, ніж каплиць для молитов», що тільки знання та праця можуть вивести до світла. Будинок, між іншим, є і у бобра, а ось каплиці немає. Цим і відрізняється людина від усякої іншої тварi, що живе не тільки хлібом єдиним. І віруючий зовсім не проти знання та праці. Тільки для нього важливо, знання ЧОГО, і в ім’я ЧОГО праця.

Сьогодні, на початку сторіччя нинішнього, з’явилася можливість продовжити ту роботу, яка почалася в кінці сторіччя минулого. Йдеться не про таке модне нині відродження. Нічого відродити не можна. Можна продовжити осмислення життя в манері, що колись враз зникла. Але спочатку потрібно багато що переписати, змінити звичні схеми. І передусім, на мій погляд, потрібно переусвідомити співвідношення понять релігія, філософія та наука.

У такому порядку ці поняття розташовані у відомій схемі О. Конта, і цей порядок, як вважається, схоплює етапи інтелектуальної еволюції. Мається на увазі не еволюція свідомості взагалі, а тільки зміна стратегії підсвідомості у напрямку її досконалості. Так дорослішає людство. Починаючи з наївного, ніби дитячого пояснення природи, воно поступово піднімається до пояснення наукового, тобто суворого, точного та практично орієнтованого, словом, позитивного.

У цьому, безсумнівно, щось є, однак, завдяки могутньому розвитку науки і, як наслідок, тому, що науковий світогляд став домінуючим, схема О. Конта виявилася, що б не говорили про неї критики позитивізму, характеристикою свідомості самих цих критиків, вираженням відомої доктрини, що вражає своїм активізмом та доступністю для найпримітивнiших розумів. Ці три фундаментальні поняття стали означати елементи культури, розташовані саме в такому порядку і за часом їх появи, і за їх соціальною значущістю. Це розуміння підживлювалося освітницьким історизмом, згідно з яким минуле представлене в сучасності в знятому вигляді, що, по суті, означає — минуле, взяте в усій своїй повноті, ГІРШЕ за сучасність.

Залишивши ці три категорії в тому ж порядку, можна інтерпретувати всю схему О. Конта інакше. Релігія є початком або фундаментом культури. У містичному досвіді людина знаходить вищі цінності. Тут закладаються до-розумні установки, які визначають поведінку людини. Їх можна називати вірою, граничним інтересом або якось ще. Від цього не змінюється їх суть та призначення — облагородити свідомість та людину взагалі. З цього починається культура. Цікаво, що свідомість, пов’язана з science, перекладає латинське слово «cultura» як «обробіток» в значенні технічної обробки. Релігійна свідомість вибирає з ряду словникових значень інше — «поклоніння», «шанування» і т.п. Справжня культура релігійна. Некультурна істота грубо споживає об’єкт, культурна істота служить йому, облагороджує його і, нарешті, перетворює його в символ. Вона здатна одухотворяти.

Філософія з’являється як прагнення зрозуміти. Цінності ніби волають до їх раціонального обгрунтування. Розум вступає в свої законні права. Розум в певному значенні — надбудова. Коли є мета, шукаються засоби. Цей пошук — прерогатива розуму. До того ж чим більше у людини сміливості обговорювати деяку цінність, тим менш вона для нього — цінність. Справжні цінності не поминаються всує. Це життєве спостереження вказує на до-розумну природу цінностей.

Тепер щодо науки. Призначення науки — уточнити інструментально те, що зрозуміло. Все розумне в науці від філософії. Наука — це третій поверх єдиної будови або майстерня, де пізнається предметність з орієнтацією на проектування та виготовлення корисних для людини речей. Якщо метафорою для вираження суті релігії взяти серце, а філософії — голову, то для науки, природно, взяти очі та руки. Але в людині ці, з дозволу сказати, частини не діють автономно. Так і в культурі: релігія, філософія та наука не замінюють одна одну в історичному розвитку, не є етапами руху від наївного вірування до суворого знання. Вони присутні в культурі як її елементи і виконують функції, необхідні для життя цілого.

ДВІ ФОРМИ КОМУНІКАЦІЇ

Я не буду навіть намагатися точно визначити, що є релігія, але тема зобов’язує висловити про це посильні міркування, необхідні для вираження основної ідеї статті. Мабуть, суть релігійного життя — перебування людини в стані, який можна назвати спілкуванням з Богом. Це — інтимний стан, який досягається передусім в молитві. Шлях до нього через СЛОВО. Але сам цей стан словом не виразити. Інтимність істинно релігійного життя підкреслена в повчанні про молитву: лицеміри моляться перед людьми на розі вулиць. «Ти ж, коли молишся, увійди в кімнату твою і, зачинивши двері твої, помолися…» (Мат. 6, 6). Вражає, наскільки доступний Бог у порівнянні з хоч трохи важливим чиновником. Трудність не в тому, щоб пробитися до Нього, а в тому, щоб впустити Його.

А як же молитва в храмі? Навіщо храм, якщо молитися слід на самоті? Це, з точки зору віруючого, безглузде запитання, дозволене, думаю, тому, хто роздумує про релігію. Відповідь на нього знаходиться в контексті особисте—публічне. Інтимність спілкування з Абсолютом в соборі не зникає, а підсилюється. Мета будь-яких світських зборів іншого роду — раціональна або емоційна єдність тих, що зібралися. У храмі це, очевидно, не є метою. Храм не один на всіх, а один на кожного. Там, хоч і в натовпі, кожний один на один з Ним. У храмі вільніше досягається зустріч з невідмирним, віднаходиться стан, майже недосяжний в буденних умовах.

Але в миру поруч з людиною Інший, з ним потрібно жити, як кажуть, вирішувати питання. З ним треба щось обговорювати. Його доводиться переконувати, погоджуватися з ним або заперечувати. Навіть йти до суду — турботи людські різноманітні та суєтні. І в цьому земному спілкуванні слово — також головний засіб. Склалося так, що у справах серйозних найвагомiше слово — слово науки. Від її імені намагаються виступати усі і в будь-якій галузі. Посилання на фундаментальні факти, здобуті наукою, та уміле застосування логіки — ось на чому, як вважається, будується ефективна аргументація.

У цьому спілкуванні ми не вдаємося до аргументів, які зачіпають сферу релігійного. Такого роду аргументи вважаються не стільки сумнівними, скільки недоречними, несерйозними. Але релігійне вічно перебуває у свідомості, до певного часу в ньому дрімає. Воно проривається в словах, над якими людина і не задумується, звично вживаючи їх, наприклад, в приказках. Якщо затримуватися на цих словах, розширювати їх коло, поступово, можна передбачити, вони почнуть усвідомлюватися як тканина особливого мислення. Теологічний аргумент знайде вагу.

Тут слід відмітити, що сьогодні ми розстаємося з ілюзією об’єктивності . У значенні існування єдиної системи аргументації. А причина цього в тому, що втрачається інтерес до самої проблеми існування. Якщо існування ставиться на перше місце, то аргументація, що враховується, приймається тому, що нею фіксується деякий аспект буття. Нас змушують прийняти твердження, яке пропонується, тому, що воно є знання. А знанням воно є тому, що відображає те, що Є. Втративши інтерес до існування, але зберігши потребу переконувати, ми спираємося тепер на базис безсумнівності, втіленням якого завжди є авторитетний текст. Цікаво, що розуміння такого тексту залежить від ставлення до нього. Не будемо говорити про благоговіння, є більш скромні характеристики — повага, довіра, визнання величезної смислової глибини. За такого ставлення, якщо мати на увазі Біблію, наступає часом таке прозріння, що мимовільно з’являється думка: автором цього тексту не може бути людина! І смішним стає той, хто міркує про пастухів, які складали в далеку давнину наївні міфи. Таке ставлення геть усуває всяку можливість розуміння. Навпаки, при постійному та уважному читанні Біблії виробляється установка на довіру щодо аргументів, які можуть бути з неї почерпнуті. Чим далі просувається цей процес, тим менш важливим стає питання про буття, про існування. Це питання важливе для примітивної свідомості. Їй потрібно відчути, тобто помацати перстом.

А як же бути з істиною, чи залишається для неї місце? З цим великим колись словом в наш час відбуваються дивні речі. Про нього забувають, не відмовляючись, проте, від того, що воно означає. Це хотілося б підкреслити. Істина прирікається. Це відбувається, мабуть, тому, що людину більше цікавить не те, що є поза людьми, а те, що буде робити інша людина. Зрештою ми називаємо істиною те, що ПРИЙМАЄМО і чим керуємося. Це слово — «прийняти» — може згодом замінити звичні слова «пізнати», «відкрити» і т.п. Воно більш адекватне новій духовній ситуації. Адже те, що ми приймаємо, має суто соціальне походження: ми отримуємо щось з рук в руки. Можливо, так було завжди, але зображалося по- іншому. Неначе ми витягуємо це з самої природи. Отже, для одних, щоб прийняти, потрібно помацати перстом або підкоритися логічній силі. Для інших…

Ви, любий читачу, чекаєте слова «повірити». Його не буде. Розумом і вірою не вичерпується феномен прийняття. Я приймаю щось і тому, що воно доречне в тому світі, в яким живу. У світі авторитетного тексту. Можливо, когось збентежить слово «авторитетний» — ми не полюбляємо все, що нагадує нам про владу. Мова йде про ТЕКСТ, який дістався мені від інших і пережив століття в незмінному вигляді. Я довіряю йому. Усі наукові тексти в порівнянні з ним — газетний листок поруч з фоліантом. Цей текст не підлягає міркуванню. Моя незгода з якимсь окремим змістом в ньому вказує мені тільки на одне — на моє нерозуміння. Моє життя в ньому — це безперервне його добудовування, хоча зовні він ніскільки не змінюється. Це заняття цікаве та корисне, бо я постійно дізнаюся щось нове і про світ ПОЗА Текстом. Чому це відбувається? Тому, я підозрюю, що цей реальний світ — не що інше, як коментар до Тексту. Так, не більш ніж коментар.

ХРИСТИЯНСЬКИЙ ПРОЕКТ

Текстом явлена світу Духовна Конституція. А кажучи іншими словами, з появою християнства почалося виконання грандіозного проекту, до цього часу не завершеного. Європейська історія представляється з того часу історією матеріальної інтерпретації або практичного коментування Тексту, втілення в життя вчення, яке міститься в ньому. Глибоко символічним в цьому значенні є момент, з якого ведеться сучасне європейське літочислення. На мові самого християнства думка про подальшу історію як виконання Проекту може бути виражена приблизно так. З приходом Христа закінчилася тривала історія пошуків гідного людини способу життя. Закінчилося в принципі теоретизування і почалася практика, тобто наслідування Христа. Світські форми культури починають розвиватися шляхом рецепції християнського вчення. Це відбувається і сьогодні. Адже не проходить безслідно робота по поширенню Нового Заповіту: щорічно люди отримують десятки мільйонів примірників Книги.

У Проекті зафіксована і мета його, і процес здійснення. Мета — Царство Боже, процес характеризується еволюціонізмом та незавершеністю. У простій інтерпретації царство небесне є правління Бога в душі. Це зовсім не стан, який наступить колись в майбутньому. І цим християнська есхатологія відрізняється від утопії. Думка про еволюціонізм та незавершеність вимагає більш докладного розгляду. Йдеться, звичайно, про поступове перетворення життя в дусі християнського вчення. Цей смисл в Тексті несуть метафори закваски та гірчичного зерна. Незавершеність Проекту не означає, що існують якісь труднощі зовнішнього характеру. Вона коріниться в природі людини — у людстві, що відтворюється. Кожна людина, що входить, вростає в культуру, починає з нуля. Щодо цього думка В.В. Розанова «християнство інкрустовано в світ». Закваска діє і буде діяти, гірчичне зерно зрештою дає таке ж зерно. Але є тенденція, наростання обсягу. Можна з упевненістю стверджувати, що європейська культура сьогодні більш повна християнством, ніж, скажiмо, в середньовіччі. Це парадоксальне твердження означає наступне: залишаючись закваскою та інкрустацією, християнство перетворює життя, але це перетворення на поверхні бачиться лише в світських формах. Християнське походження сучасних принципів життя, ідей та великих соціальних інститутів виявляється тільки при спеціальному дослідженні.

Цей процес переходу (чи переведення) цінностей християнства в світські форми можна ілюструвати на прикладі принципу рівності. Чи варто говорити про значення цього принципу? Сьогодні будь-яка соціальна проблема регіонального або глобального рівня пов’язана явно або приховано з проблемою рівності. Ступінь реалізації ідеї рівності вважається критерієм суспільного прогресу. Мабуть, першим політичним документом, в якому ця ідея була проголошена, є американська Декларація незалежності (1776), другий абзац тексту якої починається словами: «Ми вважаємо очевидними істинами те, що всі люди створені рівними, що вони дістали від Творця деякі невідчужувані права, і в числі цих прав — життя, свободу і прагнення до щастя». У Загальній декларації прав людини (1948) ця думка виражена вже в світській формі: «Всі люди народжуються вільними і рівними в правах та гідності». А джерела самої ідеї відомі — «Немає вже Іудея, ні язичника; немає раба, ні вільного; немає чоловічої статі, ні жіночої: бо всі ви одне во Христі Ісусі» (Гал. 3, 28). І раб, і вільний — одне. У умовах звичайності рабства це була сильна заява. Християнство не могло відмінити рабство, але вся історія відмирання цього інституту пройшла під знаком церковного принципу — хрещена людина не може бути продана. О. Герцен, дізнавшись про звільнення селян, прислав Олександру II захоплений лист. Вiн починався словами «Ти переміг, галілеянине!»

Повернемося тепер до думки про наростання, так би мовити, обсягу християнства в європейській культурі при збереженні християнством свого статусу, вираженого шляхом інкрустації. Мова йде про приховану християнізацію світу як непримітний еволюційний процес трансформації християнського вчення у світські форми. Багато людей, не відвідуючи храмів і не молячись, у справах своїх все більш стають християнами (йдеться не про індивідів, а про покоління). За такого розуміння розвитку культури взаємовідношення між церквою та миром не видається проблемним. Церкві належить робити свою справу. Їй немає необхідності прямо виходити в мир, висловлювати своє ставлення до всіляких мирських проблем. Так, мир у злі лежить. Так, «не любіть миру, ні того, що в мирі» (1 Іоан. 2, 15). Про це належить говорити прямо і прагнути зрозуміти, що це означає. У результаті світ буде поступово ставати іншим — не злішим, а добрішим. Це — заслуга церкви. Зосередившись на духовному, вона одухотворяє життя загалом.

Тим часом світські форми життя — саме ті, які породжує християнство, сприймаються часом як трагічне відпадання, відхилення від християнського вчення. Кажуть, наприклад, про лібералізм як виклик християнству, про ліберальну ідею свободи як антихристиянської. Відмічу, що неприйняття лібералізму об’єднало дуже різних ідеологів. Але єдиних в одному — всі вони ратувати за організовану прив’язку індивіда до тієї чи іншої спільності. У цьому значенні відповідні ідеології, звичайно, несумісні з лібералізмом. Справа в тому, що прив’язку організовують люди, спеціально для цього призначені. І тут закладена можливість нерівності. Не свобода — головна в лібералізмі, а рівність — рівна свобода. Та ще відповідальність, як наслідок. Та ще згода там неодмінно присутня. Ліберал не вчить, не керує, а вчиться і керується. Тому-то він більше сподівається на руку невидиму, ніж видиму.

ПРО НИНІШНЮ ДУХОВНУ СИТУАЦІЮ

Мене дивують розмови про духовний вакуум, який нібито виник після зникнення відомої ідеології. Цим пояснюють зростаючий інтерес до релігії та всякого роду екстравагантних духовних практиків. Насправді вакуум був раніше, коли існував організований контроль над свідомістю, а та ідеологія у більшості людей духовний світ не зачіпала. Інтерес до релігії ніколи не згасав, незважаючи на роботу грандіозної атеїстичної машини. Сьогодні на цей інтерес відповідає ринок, людям пропонується величезна література та послуги доморослих та заїжзжих «фахівців». У суспільстві запанував не вакуум, а ідейний хаос.

Навряд чи потрібні тут заходи духовної санітарії. Такого роду турбота про людину принизлива і в цивілізованому суспільстві терпима лише по відношенню до малих дітей. Для дитини заборона ще може розглядатися як вправа для її свободи. Повнолітній людині можна тільки допомогти зрозуміти, що у будь- якій духовній культурі є певна позитивна ортодоксія, тобто щось серйозне і досить струнке, що відповідає традиції. І є ефемерні, як правило, залітні віяння, які постійно змінюються і ніколи не зникають. Це навіть не єресі, бо єресь — дещо серйозне. Віяння, про які йде мова, це — духовна розпуста. Так ось, християнство для нашої культури — це позитивна ортодоксія. Етичний, гуманістичний потенціал християнства залишається слабо задіяним. Я маю на увазі широкий суспільний контекст, а не власне церковне життя. Потрібні люди, що розуміються на цьому. Присутність таких людей в засобах масової інформації вельми бажана. Не про проповідників мова, вони роблять свою справу. Мова про тих, хто може використати і інші форми комунікації, більш адекватні публіці з сучасним освітнім рівнем. Можливі і структури типу існуюючих раніше релігійно-філософських товариств. І, звичайно, потрібна література, зосереджена на аналізі різних сторін суспільного життя у світлі християнського вчення.

P.S. Уже написавши все це, опинився я в храмі. Так, з нагоди, проходячи мимо і цікавлячись. Постояв, послухав співи з хорів, вдивився в обличчя, відмічені особливою зосередженістю. Не ті обличчя, які в транспорті або черзі. І подумав: чи не здійснюю я гріх велемовності? Чого варті наші інтелігентські розмови про релігію в порівнянні з тим, що відбувається в храмі, в душах людей, що моляться там?