Курбас та інші

У столичному мистецькому просторі за останній час відбулося кілька помітних рокіровок на керівних посадах. Зміни торкнулися й Національного центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса — не так давно його очолила доктор мистецтвознавства, професор Ганна Веселовська, яка понад 10 років працювала у Центрі науковим співробітником і була куратором кількох масштабних проектів (згадати хоча б минулорічну мистецько-освітню акцію «Лесь Курбас і світова художня культура»). Як науковець вона давно вже посіла одне з чільних місць в українському театрознавстві — її монографії «Театральні перехрестя Києва 1900—1910-х рр. (Київський театральний модернізм)» та «Український театральний авангард» повертають із небуття малознаний материк української культури. На посаді директора Ганна Веселовська — вже кілька місяців, і переконана, за цей час уже встигли сформуватися і плани, і перспективи руху — власне, про це, але й не тільки, вийшла розмова.

— Центр носить ім’я видатного українського режисера Леся Курбаса — це лише вивіска чи є якийсь прямий зв’язок?

— Ні в якому разі не просто вивіска. Лесь Курбас — це та особистість, яка оберігає Центр, принаймні, я так ставлюся до цієї людини — харизматичної, обдарованої, присутність якої є дуже важливою у житті Центру, як, власне, і в історії українського театру. І, зрозуміло, ми мусимо також бути домірними масштабу цієї особистості.

— Для того, щоб говорити про плани і перспективи Центру, мабуть, варто дуже коротко зупинитися на його структурі. Навряд чи всі знають, у чому його особливість.

— Центр від початку був створений як інноваційна структура, яка поєднує в собі різні напрями, зокрема наукових досліджень і театрально-дослідної роботи, яка включає проекти різних спрямувань, як освітні, так і випуск театральної продукції, зокрема вистав, а також видавничі проекти (постійним є науковий вісник «Курбасівські читання»). Тобто це мультидисциплінарна організація, в якій кожен із співробітників працює одразу в кількох напрямах. У цьому полягає унікальність Центру Курбаса, якщо порівнювати його зі звичними науково-дослідними установами чи театрами, і разом із тим ця специфічна структура вимагає специфічних організаційних підходів і особливої стратегії розвитку.

— Яким ви бачите актуальний мистецький простір столиці, і як із ним пов’язана діяльність Центру?

— Хотіла б наголосити на дуже важливому аспекті: театрально-мистецький простір Києва аж ніяк не відповідає реальним запитам сучасного суспільства. Адже контекстне середовище сьогодні формують організації, які були створені за іншої економічної, ідеологічної, політичної формації — в епоху Радянського Союзу. Очевидно, що ця система функціонування репертуарних театрів потребує радикального оновлення. Саме суспільно-громадське життя, яким ми його бачимо, вимагає значно мобільніших і різноманітніших форм існування тих же театрів. Це не означає, що репертуарний театр потрібно ліквідувати, але абсолютно очевидно, що проектна система дозволяє більш гнучко, швидко, своєчасно реагувати на різні мистецькі запити і дозволяє втілити більше гарних ідей. Для комерційних проектів, мабуть, найефективнішою була і залишається давно відома, так звана бродвейська система, в якій важливою є прокатна складова — тобто випускається певна вистава, і вона йде протягом кількох місяців, поки не окупиться її бюджет і не згасне інтерес до неї глядача. Але є проекти і некомерційні (саме у цьому секторі багато років і працює Центр), в яких важливою, передовсім, є лабораторно-дослідна робота на різних рівнях — і науковому, і театральному, і освітньому. Зрештою, їх результат, якщо ми говоримо про виставу, займає нішу експериментального мистецтва — дуже важливої складової для нормального поступального розвитку будь-якої культури. З цієї точки зору Центр доволі важко вписується в загальний контекст театрального Києва, але з іншого боку, якби вистачало, в першу чергу, фінансових ресурсів, то Центр міг би серйозно впливати на це середовище.

— А як працює проектний механізм, зокрема в Центрі? І чи є він ефективним?

— Власне, основний принцип будь-якого проекту — локальне фінансування певної ідеї, яка має бути реалізована і мати конкретні результати. За цією схемою вже давно живе світ, і, мабуть, у цьому є свій резон, адже за таких умов творчі сили і кошти витрачаються найбільш ефективно. Скажімо, в Центрі Курбаса ми не маємо трупи, штатних акторів і режисерів. Але завдяки нашій спрямованості на проектну діяльність ми маємо можливість запрошувати людей на постановки, на окремі акції, майстер-класи і т. ін. І стратегічною для нас є співпраця з тими людьми, яким дуже важко пробитися в репертуарні театри або інші консервативні державні інституції. Передусім це стосується молодої режисури. Зараз ми спільно з Молодим театром працюємо над другим Всеукраїнським фестивалем молодої режисури, його, сказати б, пілотний варіант був проведений у 2012 році в Білій Церкві. А ті режисери, з якими ми познайомилися під час першого фестивалю, вже залучені до проектів у Центрі. Скажімо, Стас Жирков (театр «Відкритий погляд») поставив виставу за п’єсою Михайла Дурнєнкова «Найлегший спосіб кинути палити», а Тамара Трунова (Театр драми і комедії) в найближчому майбутньому розпочне роботу над спектаклем за п’єсою молодого українського драматурга.

— Ви згадали про доволі популярну в світі освітню форму майстер-класів. Хто в Україні є потенційними учасниками таких «ворк-шопів»?

— За моїми безпосередніми спостереженнями — це цікаво передусім молоді, яка бачить можливість підвищення кваліфікації або ще у процесі навчання, або вже після закінчення вишу. Майстер-клас урізноманітнює досвід, дає нові враження, знайомства, контакти. Адже, знову ж таки, незважаючи на рівень таланту чи конструктивності ідей, для експериментів молодих дуже часто закриті двері солідних київських театрів, а в регіонах ще важче робити якісь неординарні речі. І причина не тільки у грошах, а й у самому середовищі, на жаль, ще досить інертному. Тож коли ці люди потрапляють на наші майстер-класи, а всі майстерні ми намагаємося робити завжди у міжнародному форматі, вони отримують можливість продуктивного виходу для творчої енергії. Зробили виставу, навіть студійного характеру, поїхали на фестиваль, хай навіть не дуже престижний — але це все вже певний досвід, розширення власних горизонтів, можливо, навіть початок планування подальшої діяльності, не пов’язаної з роботою в репертуарному театрі... До речі, хочу зауважити, що зарубіжні фестивалі, хоч як це для нас прикро, у переважній більшості не мають інтересу до вистав наших репертуарних театрів, однак за кордоном зацікавлені нашою студійно-експериментальною роботою. Ось у нас розпочинає черговий набір студія «А.К.Т.» Олега Драча, який збирається на цьому етапі перетворити її на міжнародну театральну майстерню. Але йдеться не лише про акторів — ми запускаємо ще один проект: майстер-клас із художнього освітлення сцени, який мусить зацікавити не лише режисерів, сценографів, а й технічних працівників. Майстер-класи, як на мене, — доволі ефективний шлях до руйнування меж між закритими професійними спільнотами, до їх розширення, до обміну досвідом, інформацією, професійними навичками.

— А щодо міжнародної співпраці — Центр легко знаходить спільну мову із зарубіжними колегами?

— Насправді сьогодні більшість, принаймні європейських інституцій, відкриті до співпраці. У Центру вже є кілька спільних проектів із вроцлавським Центром Гротовського, налагоджені зв’язки із польським Інститутом імені Адама Міцкевича та Інститутом Рошевського, також активно спілкуємося із Східно-Європейською платформою перформативних мистецтв (EEPAP). Плануємо поновити нашу дружбу із Французьким культурним центром, тим паче зараз до цього є гарний привід — майстер-класи режисера Венсана Гійома, які мають завершитися показом вистави в Україні та Франції. І Британська рада в Україні, й німецький Гете-інститут — це потенційні партнери Центру, дружба з якими також триває не один рік. Власне, повторюся, вони всі відкриті для нас, але, можливо, Центру ще потрібно зробити якісь радикальні кроки, запропонувати щось цікаве зі свого боку, щоб розширювати коло зв’язків. Між іншим, ми і в Україні намагаємося постійно доповнювати список наших знайомств — на сьогодні це й університети, й театри, й музеї, й бібліотеки, й наукові установи. Саме в цьому, як на мене, й полягає вагомість Центру, адже йдеться про роботу на перетині різних територій, про руйнування локальних професійних просторів, при цьому різні напрямки поєднуються і взаємозбагачуються.

— На початку нашої розмови ви говорили про знакову для Центру постать Леся Курбаса. А як у дійсності він вписується у ваше поточне життя?

— Насправді багато речей, про які я говорила — передусім різновекторність мистецької діяльності, проектна система, розширення контексту і досвіду національного кону, — це все колись робив в українському театрі Лесь Курбас. Можливо, все це мало іншу назву, але суть була та сама. І одна з головних ідей Центру — не обмежуватися виключно театром, а розширювати коло зацікавлень і навіть впливів — можна сказати, подарована Лесем Курбасом. З іншого боку, ми цілком свідомі того, що Курбас і його режисерська, організаційна діяльність ще потребують ґрунтовних досліджень, а також популяризації як в Україні, так і за кордоном. Можу сказати, що у найближчих планах Центру — створення електронного архіву за матеріалами, що висвітлюють історичну дистанцію від «Молодого театру» до «Березоля». А 25 лютого, на День народження Курбаса, ми обов’язково організуємо вечір-спогад із дітьми акторів театру «Березіль».