Леонід ЧЕРЕВАТЕНКО: «Я проти перетворення Спілки письменників на політичний таран»
— Пане Леоніде, окресліть, будь ласка, загальний стан справ «вашого» осередку.
— За статутом голову Київської міської організації обирають на три роки. Вперше я був обраний 2000-го. Нещодавно був мій звіт і голосування у Будинку вчителя. Я не хочу його коментувати, але там було багато такого, що жодним чином не узгоджується ні зі Статутом Спілки, ні з нормальною людською поведінкою... Було призначено переголосування. Справа в тому, що я набрав половину голосів — були інші суперники, але я мав стільки голосів, скільки вони всі разом, — треба було ще один голос. Зразу вони сказали, що я маю сім «зайвих» голосів; потім ті голоси кудись зникли. Підкреслюю: я у ці процедури не втручався. При переголосуванні 15 квітня за мене було подано 216 голосів, а за Григорія Максимовича Штоня щось трошки за 50. Це не всім сподобалося, є невдоволені... Але мене вразила оця перевага! Щодо перемоги я не мав сумнівів, але на таку перевагу не розраховував. Просто вони спрацювали проти себе — обдзвонювали по телефону письменників і просили, щоб ніхто не приходив (зрив голосування). Але ж, вибачайте, йдеться не про люмпенів, а про письменників. Коли на письменника отак тиснуть, він усе робить навпаки...
— Чому ж така гаряча боротьба?
— Справа в тому, що Київська — це найбільша організація у Спілці письменників. Якщо загалом Спілка нараховує близько 1700 членів, то Київська організація 799. Це майже половина. Організація має складну структуру: сюди входять кияни (655 чоловік), письменники з області (54) та діаспора з п’яти континентів (СНГ, Америка, Австралія...). Що вони від цього мають? Матеріально — нічого. Але існують презентації, здійснюється видання книжок, інформаційна підтримка. Ось днями була презентація книги Ігоря Качуровського «Променисті сильвети». Це живий класик літератури, цьогоріч йому виповнюється 85 років. Цього року ми втретє подамо його на Шевченківську премію... Знаєте, як буває: помер Василь Барка, а премії так і не дали. Тодішній голова Комітету Яворівський сказав, що це «слабенька проза»...
— У чому проблема Київської організації?
— Я вважаю, що з найбільшою організацією НСПУ поводяться занадто суворо. Це стосується і попереднього керівництва, і, на превеликий жаль, нинішнього. Подивіться, наприклад, яку площу займає наша організація: три кімнати, одну з яких ми змушені здавати в оренду (з тисячі гривень плати держава забирає рівно половину!), тому що ми годуємо 15 письменників старшого віку. Мені доводилося ховати людей, які важили менш як 50 кілограмів... Щодо грошей: усі бюджетні кошти надходять через Спілку. Скажу чесно — я не знаю цієї суми. Водночас уся конкретна робота відбувається саме у Київській міській організації — туди ж не йдуть, йдуть до нас. А що я їм можу дати?.. Є питання з пресою, з розподілом квартир, з преміями. Міський голова, Олександр Олександрович Омельченко підписав угоду чомусь не з Київською організацією — здавалося б, це в одній площині — а з Юрієм Михайловичем Мушкетиком (тодішнім головою НСПУ). В результаті все, що вони дають нам, потрапляє туди... Йдеться про усамостійнення Київської організації, передусім фінансове. На останніх зборах ми голосували за те, щоб усі кошти розподілялися пропорційно до кількості членів. Це дуже важливо.
— Чи можна сказати, що люди проголосували за вас, але й водночас проти методів нинішнього керівництва, зокрема, пана Яворівського?
— Думаю, що так. Я розумію, що це не сподобається ні йому, ні його людям. У своїй доповіді я нагадав йому цитату Шолохова, який на другому з’їзді радянських письменників звернувся до Фадєєва: «Властолюбие в литературе вещь никчемная...» Я привселюдно казав йому, що проти перетворення Спілки на якийсь політичний таран. Ми повинні мати інші завдання. У мене є свої політичні та ідейні переконання, але відчуваючи за собою 800 голодних ротів, я повинен думати, як вони живуть, де їм жити, бо є люди без квартир...
— Може, його переобтяжують обов’язки у Верховній Раді?
— Я не хотів би зараз говорити про це. Це делікатне питання. Бо усі зразу скажуть: «Та він просто хоче перебратися у той кабінет (Голови НСПУ. — Авт. )» Але скажу відверто: я абсолютно не хочу того кабінету!
— Але ж «поганий той солдат, що не хоче стати генералом»...
— Я не дуже марнославний і, коли б хотів зробити кар’єру, зробив би її дуже давно. Я прийшов сюди лише 12 років тому. Це був свідомий вибір. З мене досить Київської організації — це дуже відповідальна ділянка.
— Але ж чим більші повноваження, тим ширші можливості для вирішення проблем...
— Це правда. Але лише тоді, коли ці повноваження мають підтримку влади. Бо всі кошти у руках влади... Розумієте, у мене була проблема розіслати листи членам Спілки на збори — кожен лист коштує 45 копійок. У нас порожня каса.
— Своїм основним завданням ви бачите підтримку бідних письменників?
— Основне моє завдання — це «розкрутити» книговидання, відновити нормальне функціонування наших часописів. Журнали виходять раз у два місяці, ніхто не платить гонорарів. Єдиний виняток — часопис «Київ», бо його фінансує Київрада. Сьогодні людина, яка друкує книжку, не тільки не отримує гонорар, а й часто платить за сам друк. Я вважаю, що це протиприродно.
— Ви за державне субсидування галузі?
— Я за будь-яке субсидування. Але якщо прийдуть гроші від спонсорів — незалежно від географії — я від них не відмовлюсь. Головне — щоб була книжка, щоб вона могла конкурувати. Але пробачте: 50 російських книжок на одну українську — це сигнал небезпеки. Ми підійшли до межі, за якою перестаємо існувати. Я не хочу казати, що це кінець літератури, бо знаю, що були страшніші періоди для української літератури та кінематографа. Істеричних криків про смерть літератури я не сприймаю. Але письменникам треба допомогти — у цьому я теж вбачаю своє завдання. Тепер Київську організацію усунули від видавництва «Український письменник»; а хто ж там друкується, крім киян? На саме видавництво теж «наїжджають» — забирають кімнати тощо... Оті письменники, що повмирали від виснаження — для суспільства це вирок. Може вони були не такі яскраві у творчому плані, але ж це живі люди.
— У цьому винне суспільство? Умови створює влада...
— Я і з себе також не скидаю провини. Не думайте, що я дистанціююся від влади — я теж її представник. Малесенький, не дуже впливовий, але до мене заходять у кабінет... Ми всі винні, що довели культуру до такого стану. У перші роки незалежності кричали, що треба займатися економікою, а потім культурою. Результат: тотальне пограбування — дике збагачення кількох відсотків та зубожіння народу. Ці люди поставали мільйонерами, навіть мільярдерами. Праведним трудом такі гроші за кілька років не заробляють... І це «за нашої мовчазної згоди» — ми ж не виходимо на вулиці. Європа, Америка інші вийшли на вулиці проти війни в Іраку; а ми що? І так на кожну акцію.
— Чому так відбувається?
— Це зневіра. Пасивність через зневіру.
— Чим планує займатися Київська міська письменницька організація? Основні вектори...
— Соціальний, видавничий. Ще один напрямок — підтримка молоді. Зараз це повний провал. Коли я став головою, на 800 душ було 14 людей у віці до 30-ти років, зараз 20. Але це також дуже мало.
— Можливо, молодь так само зневірилася у Спілці?
— Я цього не виключаю. Але згадаймо про двох жабок, що потрапили у кринку з молоком — якщо ворушитися, можна досягти позитиву.
— Чи не здається вам, що соціальна робота у Спілці домінує над творчими пошуками?
— Чому здається? Так і є. Це протиприродно, адже основне завдання — писати. Але людина має за це отримувати винагороду... Добре, що у нас є фонд «Ветеран». На пенсію у 140 гривень прожити у місті неможливо. Зараз лишився 61 учасник війни, не так давно було 200. Для нас остання цифра — це константа. Гроші отримують удови. На Новий рік було роздано 35000 гривень, на минуле 9 Травня — 23000. Це недержавні кошти...
— Ви самі шукаєте спонсорів чи до вас приходять?
— Доводиться шукати. Немає людей, що заповідають на культуру. Ви кажете, що суспільство не винне — а я кажу, що винне. І культурний, і моральний рівень дуже низький. Це повинні робити мільйонери. І такі були у ХIХ столітті... А сьогодні? На що витрачаються гроші? Прожерти кілька тисяч або програти в казино 50000 доларів — це нормально. А на цю ж суму можна допомагати письменникам цілий рік!!! Не треба захищати суспільство. Всі винні...
— Який вихід з оцього по суті конфлікту між Київською міською і керівництвом НСПУ?
— Дуже просто: до нас починають ставитися, як до організації, що налічує 800 членів, враховуються їхні права та потреби. У мене немає претензій до Яворівського чи його команди. Але ненормально, що ми навіть не знаємо, скільки виділяє держава на Спілку і куди йдуть ці кошти. Держава також повинна пам’ятати: як про неї напишуть сьогодні — про всіх достойників — так вони й залишаться назавжди у пам’яті. Це буде солдатський портрет у повній красі. Не дослухаються. І дуже даремно...
ДО РЕЧІ
За повідомленням агентства «УНІАН», директор видавництва «Український письменник» Вадим Карпенко подав у відставку. Причини відставки, за його словами, тиск з боку оточення голови НСПУ Володимира Яворівського, який прагне жорстко контролювати видавничу діяльність єдиного в Україні письменницького видавництва, що видає сучасну художню літературу — поезію і прозу. В інтерв’ю агентству В. Карпенко зазначив: «За півроку роботи я запровадив ноу-хау, що базується на взаємодовірі та взаємовигоді видавництва і низки друкарень. Таким чином, без залучення додаткових коштів ми видали 15 назв книжок загальним накладом 30 тис. примірників». У найближчому оточенні В. Яворівського відставку В. Карпенка коментувати відмовились.
