Марина Нейолова про час, партнерів і про себе

Актриса — вражаючий оповідач. Про своїх партнерів вона може говорити годинами. Її розповіді — маленькі новели про її минуле і сьогодення.

ПОЧАТОК

— Я вперше прийшла до театру, коли мені виповнилося п’ять років. Це був балет «Лускунчик» у Маріїнці. Була захоплена музикою і «справжнім» снігом, пачками балерин, запахом завіси, світлом і шумом, настроюванням інструментів. Саме тоді з’явилася мрія про театр. Я хотіла танцювати і думала, що колись це обов’язково станеться. У фіналі, коли було море оплесків і квітів, я зрозуміла, що це найвище відчуття щастя. Після цього всі тапочки були стоптані. Я кожної вільної хвилинки кружляла, уявляючи себе балериною. Через багато років на гастролях в Америці ми показували «Крутий маршрут» і «Три сестри» — трагічні, важкі спектаклі. Їхня публіка до такого театру не звикла. Вони інакше виховані, виросли на мюзиклах і шоу, та коли ми зуміли захопити їхню увагу, примусили співчувати героям, то почувши овації у фіналі, я пригадала дитячі відчуття, коли вперше переступила поріг Маріїнки. Заплющила на мить очі і сказала сама собі, що щаслива. Я дійсно «стала балериною».

У дитинстві я, як і багато дівчаток, захоплювалася колекціонуванням фотографій артистів. У кіоску, з величезного вибору тогочасних знаменитостей, я попросила маму купити мені фото Василя Меркур’єва. Актор мене вразив своїми картинами «Вірні друзі», «Глінка», «Повість про справжню людину». Багато років була таємно закохана у Василя Васильовича і щоночі перед сном цілувала його фото. Мріяла стати актрисою. Хоча ніяких даних для цього у мене не було. Я все життя лишаюся худорлявою, не красуня, окрім того, маленького зросту, з тонкими ногами, а через свої великі губи буквально комплексувала. Здала документи до Ленінградського інституту театру, музики та кінематографії, сподіваючись на диво. На той час курс набирав мій кумир — Василь Меркур’єв. Я розуміла, що мені треба чимось здивувати приймальну комісію, і тому свій монолог з «Війни і миру» фактично прокричала. Перший тур пройшла, а другий був під великим запитанням: адже це пластика, спів і танці. На мій жах, нас всіх змусили надіти купальники. Біля мене стояла дівчина з даними топ-моделі, і я її попросила відійти вбік, розуміючи, який невиграшний вигляд ми маємо разом. Нам задали етюд миття вікон. Всі не напружуючись водили руками, а я зображала, що мию вітрину і металася по всій сцені. Рухалася, немов мавпа, і саме цим розвеселила комісію. Мене прийняли в інститут на правах кандидата з умовою, що відрахують при першій же незадовільній оцінці.

На перших заняттях ми зображали тварин. Я довго складала етюд про муху, а свою однокурсницю попрохала зіграти павука. Це можна назвати моєю першою драматичною роллю. Коли ми свій труд показали викладачеві, то почули, що мишка дуже схожа, а кішку треба ще допрацювати. Своє невміння співати я завуальовувала речитативом. Багато займалася з концертмейстером. Він мої вокалізи називав наспівом. Меркур’єв на заняття влітав такий красивий і величезний. Василь Васильович грав за всіх, буквально вирував на сцені, багато імпровізував. Повторити його було просто неможливо. Ми намагалися розшифрувати не те, як він робить, а що він має на увазі. Роки навчання я вважаю найщасливішими. Адже це час, коли є право на помилку. Викладачі доброзичливі. Це не глядачі, яким щоразу треба доводити, що ти дійсно кращий. На держіспиті я, заплутавшись у спідниці з криноліном, негарно гепнулася в зал. Спідниця задралася на голову. Лежу і думаю: «Це кінець». Зате хвилювання відразу зникло. Я видралася на сцену, розуміючи, що це мій останній у житті виступ. І стала так легко і вільно грати, немов і не було конфузу. А глядачі наприкінці спектаклю навіть подумали, що мої пасажі — це режисерські знахідки.

Всі роки навчання в інституті я мріяла про театр, але на мене ніхто не присилав заявки. Довелося йти працювати на «Ленфільм». Для себе я вирішила: от знімуся у якійсь картині, відразу прославлюся і мене побачать режисери «Современника», запросять до себе. Наївні думки. Хоча після картини Іллі Авербаха «Монолог» критики помітили моє драматичне обдаровання. Після багатьох років за цю роботу мені не соромно. Перед переїздом до Москви я отримала пропозицію працювати у БДТ. Однак на той час я вже пройшла проби у театр ім. Моссовєта і вирішила оселитися у столиці — все-таки ближче до «Современника». Тоді саме Анатолій Ефрос ставив п’єсу Радзінського «Турбаза». Всі ролі було розподілено, а мені, як дебютантці, дали кілька епізодів. У залі сиділи всі знаменитості цього театру: Сошальська, Плят, Марков. Вони звикли до школи Завадського, коли спочатку читається п’єса, потім робляться етюди, а Анатолій Васильович, ламаючи устої, відразу запропонував зіграти фрагмент. Всі відмовлялися, а я зрозуміла, що треба якось проявити себе, бо ж інакше довгі роки тільки те й робитиму, що говоритиму: «Кушать подано». Саша Линьков буквально виштовхнув мене на сцену. Саме тоді вирішилася моя доля, і я отримала одну з головних ролей у цьому спектаклі. Погано пам’ятаю, що я витворяла на сцені, але, схоже, переконала режисера.

ОЛЕГ ДАЛЬ

— На другому курсі інституту я знялася у картині Надії Кошеверової «Стара, стара казка», де вперше зустрілася з Олегом Далем. Тоді саме він був дуже популярним. На нього писався сценарій, а я мала пройти проби. Я не дуже вдало виступила. І коли Даль подивився плівку, то мене забракував. Але Надія Миколаївна чомусь його не послухала і затвердила мене на роль. Щоправда, перед початком зйомок дуже суворо попередила, щоб я не закохувалася в Олега Івановича. Пам’ятаю наш перший знімальний день. Даль такий красивий: з темним в’юнким волоссям, пронизливими блакитними очима, високий і стрункий. Я забула про всі попередження і закохалася в нього з першого погляду. Олег виявився таким ніжним і уважним партнером. Він мені так допоміг у моїх перших кінокроках, багато що підказував, був чудовим оповідачем, такий пластичний і музикальний. Його улюблена приказка: «Актор — це таємниця. Він має зробити свою темну справу і зникнути». Все, що він робив, було таким талановитим. Саме закоханість в Олега породила мою мрію працювати поруч з ним у театрі «Современник». Потім у нас була ще одна спільна робота в картині-притчі «Тінь».

АНДРІЙ МИРОНОВ

— Вперше побачила його у коридорі студії «Ленфільму» і від несподіванки буквально втиснулася в стіну. Андрій був тонкою, витонченою, цікавою людиною, не снобом. Коли нас представили одне одному, він поцілував мені руку і сказав: «Андрій». Я розгубилася і, представляючись, повторила: «Андрій». Він так заразливо засміявся, що почуття незручності відразу зникло. Я вдячна долі за ті миті радості, які він мені подарував на знімальному майданчику і у звичайному житті. Спостерігаючи, як працює Миронов, можу сказати, що він дуже відповідально ставився до будь-якої деталі, намагався роль довести до досконалості. Будь-який пасаж, який здавався легким на екрані, часом давався через величезну працю. Він робив безліч імпровізацій, вибираючи найкращий варіант. Він був трудоголіком і своєю енергією заряджав навколишніх. Міг зробити 12 дублів, домагаючись свого. Ніколи не працював на півсили, а завжди на 200 відсотків. Я не згодна з фразою, що незамінних людей не буває. Замінити Даля і Миронова неможливо. Вони єдині у своєму роді. І це чудово, що вони лишилися не тільки у пам’яті, а й на плівці.

НІНА ДОРОШИНА

— У спектаклі «Ешелон» я вперше зіткнулася з режисурою Галини Волчек. Там у мене невелика роль Сані. Лише кілька фраз, але у фіналі я мала сильно заплакати. За сюжетом моя героїня постійно перебуває в прострації. Завдяки даній обставині я могла спостерігати за роботою своїх колег. У постановці задіяні всі актриси нашого театру. Дія п’єси відбувається у потязі, який везе робітників у тил на будівництво заводу. Війна, вибухи, бомбардування. В одній теплушці їдуть 40 жінок. У дорозі з ними відбуваються різні драматичні події. Мою матір грала Ніна Михайлівна Дорошина. Вона актриса вражаючого дару. Дуже шкода, що мало їй довелося грати в кіно. Ви її, напевно, запам’ятали у картині «Любов і голуби», де Дорошина дуже колоритно грає дружину головного героя. У театрі мене приголомшує, як вона може включатися у роль буквально на льоту. В «Ешелоні», поки йшов спектакль, вона впівголосу розказувала нам про фасон своєї нової сукні. І от на слові «виточка» раптом починає нестямно волати: «Убити треба було, убити!», простягає руки в зал, сльози ллються потоками, обличчя червоніє. Я бачу, що Ніні Михайлівні погано. Починаю меттушитися: де знайти валідол? Підбігаю до неї, а вона мені, не розтуляючи рота, сичить: «Облиш. Це я за роллю». Я була приголомшена таким переходом. Дорошина — велика актриса, і так зіграти я ніколи не зможу. Одного разу стала свідком, як у вампілівській п’єсі «Провінційні анекдоти» партнер в одній із мізансцен розмахував пляшкою і випадково її ударив по голові. Буквально на наших очах почала рости гуля. Ніна Михайлівна трохи зморщила ніс і, крекчучи, продовжувала грати. Проте їй було так боляче, що вона почала шукати, де б знайти свіжого повітря. Актриса, підійшовши до намальованого вікна, почала махати руками і довела спектакль до кінця. Потім вже ставили примочки, і вона кілька днів ходила з синцем. Щоразу, як ми працюємо на сцені, мене вражає її темперамент і професіоналізм. Працювати з Дорошиною справжня насолода. Однак я ніколи не погоджуся з нею в парі грати одну роль. Ніна Михайлівна завжди буде кращою. І той варіант, який вона запропонує, буде єдиним і неповторним.

ВАЛЕНТИН ГАФТ

— Він актор, ні на кого не схожий. Партнер, що змушує триматися на високому рівні, йти по вістрю ножа. Від нього завжди можна чекати якоїсь несподіванки. Гафт дуже жорсткий критик щодо себе і навколишніх. Дуже саркастичний, має неймовірне почуття гумору. Може бути дуже жорстоким у житті і неймовірно ніжним на сцені. Вперше з Валентином Йосиповичем ми зустрілися на спектаклі «Записки Лопатіна». Ця постановка за повістю Костянтина Симонова «20 днів без війни» про швидкоплинну зустріч двох на війні, коли за чотири дні у героїв спалахнуло найбільше кохання у їхньому житті. Я говорю текст, а Валя весь час корчить міни і жахливо цим мене відволікає. Розказую трагічне про життя героїні, про її батька, далі Гафт говорить текст: «Ну если это для Вас так тяжело, то не рассказывайте». Та моя героїня наполягає на бажанні виговоритися. Ми разів чотири чи п’ять репетирували цю сцену і ніяк не могли дійти до фіналу. Валя постійно щось змінював, імпровізував і робив це талановито. Своєю словесною перестрілкою ми затягли епізод так, що вже Волчек не витримала, мовляв, коли це неподобство закінчиться. І коли Валя мене допік до живого, я раптом не за роллю замовкаю. Тут Гафт розуміє, що перебрав, і починає упрохувати і благати: розкажіть та розкажіть. Подібна ситуація у нас вийшла на одному зі спектаклів. Глядачі із подивом дивилися на наш дивний діалог, а у мене було таке почуття, не те, що не любов зіграю, а задушу його на місці. Валя на сцені забуває, що якщо хтось говорить, то партнера треба слухати. А він настільки самодостатній, що якщо його не зупинити, то спектакль перетворитися на його монолог. На той час я працювала у театрі ім. Моссовєта і у «Современнику», паралельно знімалася в декількох фільмах. Жахливо втомлювалася від завантаженості і метушні. І на одній із репетицій «Лопатіна» в сцені мала лежати на розкладачці і сама не помітила, як просто заснула. Галина Борисівна Волчек буквально оторопіла від мого нахабства. А я була готова крізь землю провалитися від сорому. Гафт потім часто пригадував той епізод моєї біографії.

Валя вміє грати все, але жахливо не любить любовних сцен. У спектаклі «Три сестри» я грала Машу, а він Вершиніна. Ми відрепетирували всі сцени, але поцілунок він залишив на генеральну репетицію. Волчек поставила йому завдання роздягати мене очима. Він довго сперечався, говорив, що не вміє. А потім запропонував Галині Борисівні показати, як це робиться. Вона почала показувати, через п’ять хвилин я вже благала припинити, я вже практично все зняла. Гафт на сцені наступає, провокує. У «Трьох сестрах» сказати, що він мене любить, неможливо. Це як страждання. Його монолог «Великолепная, чудная женшина, люблю вашы волосы», він супроводив якимись протяжними інтонаціями. До фатальної сцени поцілунку його очі розширялися, і я сама вже почала нервувати, як все це пройде. Чекала з жахом і нетерпінням, адже він такий величезний, його руки — як моя талія. І коли схопив він мене в обійми і поцілував, у мене було відчуття, що я бачу його гланди, оскільки своїм ротом захопив практично, половину мого лиця. Я майже знепритомніла. Терпіла його знущання кілька спектаклів. А потім відчула, що більше не витримаю. Почала вигадувати, як би обійти цю сцену. Знаючи, що Валя панічно боїться застудитися, я почала демонстративно чхати за кулісами, і ми з ним домовилися, що цілуватися не будемо. У фіналі я біжу до нього, обіймаю його за коліна, він виривається. По-моєму, для Валі найулюбленіший момент п’єси, коли він говорить: «Заберите ее! Опоздаю!» і демонстративно виходить. Дивитися на нього із залу — одна насолода. Але разом працювати — страшенно важко. Саме через його непередбачуваність. Адже Валентин Йосипович Гафт може одним поглядом, інтонаційно перевернути настрій всього спектакля.