Міф двомовності
Автори статті «Одна мова чи дві: тези й контртези», надалі «матеріал», представили аргументи на користь введення в Україні двомовної українсько-російської моделі державних мов. Обговорення складних проблем необхідно починати зі встановлення вихідних понять. Як у математиці, зокрема в геометрії, сформулюємо їх у вигляді постулатів. Їхній вибір певною мірою довільний. Евклід вибрав п’ять і отримав геометрію, яку ми вивчаємо в школі. Лобачевський, Ріман і Клейн створили геометрію на інших основах. Однак про щось потрібно домовитися, інакше обговорення втрачає наочність. Тому постулюємо таке:
1. Українська мова є єдиною державною.
2. Насильницька українізація не краща за насильницьку русифікацію.
Для подальшого сформулюємо допоміжні положення, свого роду леми:
1. Російська, українська та білоруська мови є абсолютно самостійними, а не діалектами або зіпсованою російською мовою.
2. Не існує слов’янського, східнослов’янського, південнослов’янського та іншого братерства. Як не існує німецького, угро-фінського, семітського, в окремому випадку, арабського, романського тощо. Спільність походження, етнічна близькість народів нічого не доводить і не спростовує. Відносини народів і країн — явище історичне і змінюється під впливом різних чинників і носить перехідний характер.
Докази цих положень досить очевидні. Сербська і хорватська етнічна близькість, практично одна мова, хоч і різна графіка, не привела до хороших стосунків народів і держав. Їхня давня й новітня історія сповнена кривавими епізодами взаємної конфронтації. Проте після закінчення Першої світової війни три південнослов’янські народи створили спільну державу, як і чехи зі словаками. Історія відвела їм відносно короткий час існування. Наприкінці минулого століття вони розпалися. Де мирно, а де не дуже. І ні про яке братерство не йшлося. Зовсім недавно точно так само розійшлися Сербія та Чорногорія. Адже між двома народами століттями існували дружні взаємини. Чорногорська мова — це ієкавсько-штокавський діалект сербської. До того ж, літературний стандарт для чорногорської мови поки що не встановлений. Згідно з переписом 2003 року, 63,49% населення Чорногорії назвали своєю рідною мовою сербську, 21,96% — чорногорську. Однак стаття 13-та конституції Чорногорії встановлює, що державною (офіційною) мовою є чорногорська мова. Кирилична (вуковиця або сербська кирилиця) і латинська (гаєвиця або хорватська латиниця) орфографії визнаються рівноправними. У країні використовуються сербська, боснійська, албанська і хорватська мови.
Після встановлення основних понять перейдемо до доказу або спростування деяких теорем, що наведені в матеріалі. Для зручності зберігаємо їхню нумерацію.
1. Чомусь автори вважають, що наша Конституція не легітимна, оскільки приймалася не на референдумі. Спосіб ухвалення Основного Закону в міжнародному праві не встановлений. У значній кількості країн він приймався або парламентом, або спеціально зібраними конституційними або законодавчими зборами. І ніхто на цій підставі не вважає американську, мексиканську та інші конституції нелегітимними. Питання її обговорення перед прийняттям є дискусійним. У нас багато законодавчих актів ухвалювалися без належного обговорення, приклади можна знайти в недалекому минулому, але це аргумент не юридичний, а політичний та суспільний. Це проблема, але до прийняття Конституції вона не має прямого стосунку. Виникає враження, що нелегітимність нашої Конституції для авторів матеріалу пов’язана із затвердженням української мови як єдиної державної. Якби було б інше формулювання, досить очевидно, яке саме, то питання легітимності Конституції так гостро б не стояло.
2. 11-13. Сама по собі мова не може об’єднувати або роз’єднувати країну. Для цього є важливіші причини, хоча мова може їх підсилювати або ослаблювати. На жаль, часто вона використовується в політичних цілях, гіпертрофується і виставляється як єдина причина конфронтації. Насправді, це не так. Приклад сусідньої Молдови тому підтвердження. Сепаратизм Придністров’я пов’язаний не з державною мовою, а з інтересами еліти в Тирасполі, яка не досягла консенсусу в економічних та фінансових питаннях із Кишиневом. Наявність однієї мови для більшості населення не гарантує державної єдності. В Італії понад 90% населення говорить італійською мовою і для них вона рідна, але це аніскільки не зменшує сепаратизм північних регіонів.
До цього можна додати приклади, що часто наводяться, країн із двома та більше державними мовами. Улюбленими прикладами таких захисників дво- і полімовності є Швейцарія та Фінляндія. При цьому якось у тіні недомовленості й маніпулювання залишаються важливі причини такого стану справ у цих та інших країнах. Країн із кількома державними мовами значно менше, ніж одномовних (на державному рівні). Чомусь категорично не хочуть розглядати як приклад саме останні.
Візьмемо таку багатонаціональну країну як США. При цьому частка іспаномовного населення досить велика і має тенденцію до подальшого збільшення. У деяких південних штатах чисельність іспаномовного населення наближається до 80%. Проте питання про державну мову не розглядається. Більше того, деякий час тому верховний суд США, там він виконує і функції конституційного, ухвалив спеціальну постанову, що питання введення другої державної мови носить антиконституційний характер і тому розглядатися не може. І що ж із державною єдністю Америки? Та нічого. Стояла досить стійко і в доступному для огляду майбутньому стоятиме. Або тигр Південно-Східної Азії — Малайзія. Населення 18 млн. осіб, із них малайців та інших носіїв малайської мови лише 6,7 млн. Державна мова — малайська. І нічого, розвивається країна досить успішно. І ніякого розколу.
А ось проблеми полімовних країн часто замовчуються або згадуються мимохідь. Ось Бельгія. У країні три державні мови, але країна значну частину своєї історії балансує на межі розвалу. У Фландрії та Брабанті принципово розмовляють нідерландською, ігноруючи французьку, у Валлонії — навпаки, а на сході віддають перевагу німецькій. Автор був свідком такої мовної ситуації. У Брюгге й Антверпені не запитуйте французькою, а в Льєжі голландською або німецькою, як пройти. Не скажуть. Хочете дізнатися дорогу, переходьте на англійську. Якщо знають її, підкажуть.
А в Індії державних мов не мало не багато — аж 14 (!). І це хоч якось зменшило міжнаціональне напруження, що в деяких штатах переходить у сепаратизм? Анітрохи. Проблеми не стільки в мові, скільки в економічних, аграрних, релігійних та інших проблемах Індії. І безліч державних мов їхнє вирішення не наближає і гостроти не знижує.
І, нарешті, про настільки любиму нашими захисниками двох державних мов Швейцарію. Так, у країні чотири державні мови. Але це чинник переважно історичний. Ретороманська (романська) мова, попри свій високий статус, вимирає, кількість її носіїв постійно зменшується. Нині їх усього 39 тисяч. Фактично загальнофедеральними є лише німецька, французька та італійська мови. Остання має менше поширення, ніж дві попередні. І в цьому зразку мовної толерантності проблем із мовами вистачає, хоча держава досить міцна. І скріплюють її не мови, а зовсім інші чинники.
5. У цьому пункті матеріалу автори змішують різні поняття для доведення необхідності підвищення статусу російської мови. Не сперечаємося із загальною тезою, що навіть для поліглотів одна мова є рідною. Але далі погодитися важко. Спершу виділимо поняття білінгвізму. Це коли людина досить добре володіє двома мовами. Інколи настільки, що не фіксує свою увагу на мові, що вживається, тобто вільно, залежно від потреби, переходячи з однієї на іншу і назад. Така ситуація характерна для дуже багатьох у нашій країні. І річ не в рідній мові, а у вільному володінні ще однією. Ситуація білінгвізму в Україні — наше національне багатство. А якщо в нас буде до того ж багато поліглотів, які володіють трьома і більше мовами, то воно збільшиться в багато разів. І до цього потрібно прагнути і створювати всі умови. Наведемо думку Льва Щерби, російського, радянського мовознавця, академіка, який зробив великий внесок у розвиток психолінгвістики, лексикографії та фонології. До речі, білінгвізм вивчається в рамках психолінгвістики. «Порівнюючи детально різні мови, ми руйнуємо ту ілюзію, до якої нас привчає знання лише однієї мови, — ілюзію, що нібито існують непорушні поняття, що однакові для всіх часів і для всіх народів. У результаті виходить звільнення думки з полону слова, з полону мови і надання їй справжньої діалектичної науковості. Таке ... колосальне освітнє значення двомовності, і можна, мені здається, лише заздрити тим народам, які силою обставин приречені на двомовність».
Стверджування авторів, що в Україні дуже мало двомовних людей не просто спірне, а не відповідає дійсності. Навіть на настільки нелюбому деяким заході нашої країни переважна більшість знає і вільно володіє російською мовою. Зворотна теорема щодо сходу і півдня, взагалі кажучи, неправильна. І ця ситуація має принципове значення. У ній корінь проблеми — органічне неприйняття необхідності знати, хоча б пасивно, українську мову. А все інше — не більш, ніж камуфляж, пошук причин, а часто, будемо відверті, іноземних віянь і «співу під чужу дудку». Нічого спільного зі справжнім захистом російської мови це не має.
Лише мовним шовінізмом можна пояснити пасажі про безписемні діалекти української мови. Таке враження, що автори вірять у те, що справжньою українською мовою в Україні ніхто не розмовляє і не пише — одні діалекти, і лише в селах та маленьких містечках. Якщо діалект набуває писемності, і вона кодифікована, то це вже не діалект, а мова. Приклад — чорногорська мова. В англійській мові у Великій Британії понад 20 діалектів. Пригадаєте професора Хіггінса із «Пігмаліона» Бернарда Шоу та його боротьбу з ними. І всі вони безписемні. Багато хто з них має дуже малий ареал поширення. Та на те вони й діалекти. Чи автори не знають, що є стандартна українська літературна мова, яка давно кодифікована на основі київсько-полтавського діалекту. Або свідомо замовчують цей факт. Варто з’їздити до Полтави або Черкас, аби переконатися в зворотному. І це — не суржик. Послухайте деяких депутатів від так званих російськомовних регіонів і за сумісництвом захисників державного статусу російської мови, та краще б вони вже мовчали. Вуха в’януть. Нічого спільного їхня мова зі справжньою російською мовою не має. Підучили б рідну мову, інакше від таких захисників їй лише гірше. До речі, багато захисників української мови не кращі. Президент Ющенко так і не спромігся вивчити, що українське «на протязі» означає «на сквозняке», а ніяк не «на протяжении» (укр. «протягом»).
9, 10. Певний прогрес у наявності. Визнано, що українська мова піддавалася гонінням у царський та радянський часи. Звичайно, нормально в таких умовах розвиватися мова не могла. Звідси досить закономірний висновок про те, що українська мова потребує підтримки.
Таке важке минуле породило становище, коли російська мова в багатьох випадках є так званою «високою H-мовою», а українська — «низькою L-мовою». Звичайно, так не має бути. Необхідне, як мінімум, вирівнювання ареалу і функціональних якостей української мови. Нічого спільного з гонінням російської мови це не має.
Взаємне збагачення мов має всіляко вітатися, але лише за умови повної свободи цього процесу. При цьому в наявності конкуренція мов. Це взаємно суперечний, але природній процес. Домінантне положення російської мови в багатьох випадках загрожує українській. Наведений авторами приклад із шотландською мовою з різних причин не цілком доречний. Дуже схожа на нашу ситуація з ірландською і сусідньою білоруською мовами. В обох країнах законодавчо закріплена державна двомовність. І це ледве не призвело до загибелі ірландської і білоруської. Ірландська мова ще в колоніальну епоху була фактично вигнана з міст, шкіл і університетів, відкинута на сільську периферію. Кількість її носіїв зменшилася до критичного рівня. І лише буквально драматичні дії задля її порятунку, адміністративне впровадження в діловодство і продумані дії щодо зростання її статусу та привабливості дозволили відійти від прірви її загибелі. І ніхто в Європі не підіймає шум і не ллє крокодилячі сльози про долю англійської мови в Ірландії. Якою мовою писав ірландець Бернард Шоу? А ірландський поет Томас Мур — згадайте «Вечірній дзвін» у перекладі Козловського, який багато хто вважає російською народною піснею — теж вимушений був писати англійською. Літературна спадщина ірландської літератури виявилася забутою і про неї знали лише фахівці літературознавці та лінгвісти.
У сусідній Білорусі схопилися за голову кілька років тому. Високопоставлений чиновник у Мінську журився в бесіді з нами, що російська мова витіснила першу державну навіть на заході в Гродно, останньому бастіоні білоруської мови. І там серйозно почали перейматися цією проблемою, аби зупинити цей руйнівний процес. Ось результати не лише колоніального минулого, а також неправильно сприйнятої лінгвістичної демократії. Чому ж нам не проаналізувати негативний досвід сусідів з європейського дому, близьких і далеких, і не допустити таких негативних явищ.
12. Ми не вважаємо, що як така мовна проблема загрожує незалежності України. Ірландія залишається незалежною країною, не зважаючи на мовні проблеми. Лише ірландців така незалежність, як виявилось, не влаштовує. Мова та культура, створена на її основі, має фундаментальне значення і ніякими економічними досягненнями не перекривається. У цьому з авторами матеріалу можна погодитися. Виявом цього і є державний статус української мови.
Набагато небезпечніше, що під прапором державної двомовності з сусідньої країни проштовхуються ідеї, про які йшлося в лемах. Слов’янське братерство, яке, до того ж, трактується виключно під політичний момент, українська — як зіпсована польською російська мова тощо отруюють свідомість, нав’язують і впроваджують великодержавні ідеї верховенства росіян і статус молодших братів українців та білорусів. Дивно, але чомусь слов’янське братерство і спорідненість мов у Москві та її поплічниками тут останнім часом не поширюється на болгар, від яких ми отримали графіку наших мов, сербів, чорногорців та інших. Про поляків, чехів, словаків, словенців, македонців, лужичан вважають за краще не згадувати, начебто й не слов’яни взагалі. Звідки така вибірковість? Усе від тієї ж політичної доцільності. Болгарія, Чехія, Словаччина, Польща вступили в НАТО, значить, уже не наші брати. Перебували у Варшавському договорі, були такими. Катинь, Мідне, Старобільськ не рахуються. Про них у приливі братських почуттів вважали за краще не згадувати.
Насамкінець — два зауваження. Автори матеріалу вважають безпрецедентним в історії, коли меншість нав’язувала свою мову більшості. Даремно вони гадають, що в історії так не бувало й не буває. Чорногорія — такий приклад у сучасності, Австро-Угорщина в минулому. У тій імперії німецькомовне населення було завжди в меншості, але державною мовою була німецька. І лише з другої половини XIX ст.. в Угорщині — угорська. При цьому в Чехії вона абсолютно витіснила чеську. Прага була суцільно німецькомовним містом. Довелося товариству «Матица», у нас подібну роль грала «Просвіта», відроджувати рідну мову. За справу взялися так завзято, що інтернаціоналізми типу «театр» замінили старослов’янськими «дивадло», а «музику» «гутьбою». Проте при всіх витратах і перегинах зберегли мову. Адже скільки крику було, що не зможуть залучатися на мові селюка до світової культури і без німецької пропадуть. Нічого, досить добре залучаються, нам би так пропадати. І приклад наших близьких родичів гідний наслідування. До речі, в українській мові збігів слів із чеськими, словацькими і російськими однаково — 61%. За цим параметром не зрозуміло, до кого ми ближчі. Вже до білорусів точно, з їхньою мовою збігів близько 80%.
Російська мова в Україні, як і будь-яка інша мова народів, які живуть у нашій країні, потребує підтримки. Лише не адміністративної і бюрократичної, а справжньої. Чому книгодрукування в нас не має таких пільг, як у сусідніх країнах. Видати українську книжку, будь-якою мовою, справжня проблема і комерційно невигідно. Нам потрібна своя російська література, а не лише привезена із сусідньої країни. Ні, не йдеться про її великі зразки від Пушкіна, Лермонтова, Тургенєва до Льва Толстого і Достоєвського. Їх повинна читати кожна культурна людина хоч в оригіналі, хоч у перекладі. Але ж у нас у період Розстріляного відродження почала формуватися своя українська російська, німецька та інша література. Наші українські письменники творили цими та іншими мовами, поки не потрапляли в підвали НКВС.
І тоді ми зробимо крок до гармонійного функціонування мов народів України, до досягнення європейських цінностей. Без лапок.
