Мільйон лікарів для України

Віртуоз хірургії Олександр Шалімов... Провісник сучасної геріатрії і геронтології Дмитро Чеботарьов. Багатогранний геній Микола Амосов. Зодчий  комунальної  гігієни  Олександр  Марзєєв.

Із цих кадрів документального кінопрологу про дорогу знаменитого осередку лікарського вдосконалення почався урочистий акт у зв’язку з великою датою на таких дистанціях. До вікового ювілею Академії залишається лише п’ять років.  Її дороги стають легендарними. Як все починалося, яка вчорашня, сьогоднішня і завтрашня сутність НМАПО?

— Наш початок у вигляді Клінічного інституту для повторювальних курсів лікарів збігається за своїм заснуванням із трьома іншими пам’ятними датами 1918 року: установою Академії наук України, розвитком Народного Університету і створенням Червоного Хреста, — розповідає ректор цього великого учбового закладу, академік НАМН України Юрій ВОРОНЕНКО. — В аурі становлення Української Народної Республіки і було зроблено ці важливі кроки на ниві національної освіти. У новому якісному підйомі мала  потребу і охорона здоров’я.  Фундаторами Інституту стали вихованці медичного факультету університету Св. Володимира Михайло Лівітський, Євгеній Скловський, Олександр Лазарєв і їхні товариші. У Статуті було зазначено: «Інститут Київської спілки лікарів є учбово-науковою установою, мета якої — спеціалізація лікарів у галузі практичної і теоретичної медицини, проходження загального медичного стажу молодими лікарями, періодична організація повторювальних курсів для поповнення і оновлення знань лікарів і, нарешті, наукова робота лікарів у вибраних ними галузях».

Першими курсантами стали 170 молодих лікарів. У денні години вони надавали допомогу населенню дуже часто як фахівці швидкої допомоги, і лише увечері збиралися на лекції, які було присвячено переважно інфекційним хворобам. Стаціонарами інституту стали лікарня Маріїнсько-Благовіщенської громади сестер милосердя, нинішня обласна лікарня і військовий госпіталь.

— Лікарі, що вміють лікувати... Мрія про це наче як жила в серцях. Мова, власне, йде про те, що лікар зобов’язаний бути рятівником хворого або потерпілого. Але клінічний інститут у Києві за метою своїх завдань був другим у величезній країні, а можливо і Європі, на такому терені. Отже, Україні тут належать значні пріоритети?

— Це дійсно так. Ентузіазм наших попередників приголомшує. Варто зазначити, що вже у двадцятих роках в інституті виникли перші кафедри і курси. Враховуючи поширеність туберкульозу, було засновано курс із цієї дисципліни, зокрема, по вживанню штучного пневмотораксу, на базі Інституту туберкульозу (нині це один із корпусів Інституту нейрохірургії). Курс вели легендарний учений Ф.Г. Яновський і його колега Л.Я. Епштейн. Було також створено кафедри отоларингології, що очолив талановитий учений С. Ставраки. До речі, одним з його наступників став блискучий фахівець, лауреат Ленінської премії О. Коломійченко. А кафедру урології очолив хірург, захисник поранених у період Російсько-японської і Першої світової воєн А.Чайка. Установа, що отримала на початку тридцятих років назву Інститут удосконалення лікарів, послідовно розвивалася. Ось ще деталі: один із організаторів інституту, професор Г.Биховський, відкрив у Києві при Рентгенінституті першу онкологічну клініку. А хірург М.Коломійченко, старший брат А.Коломійченка, очолив 1936 року нову кафедру хірургії. Тут ними було виконано немало операцій по пластиці стравоходу. До червня 1941 року в інституті було 24 кафедри. Окупація Києва, коли більшість співробітників інституту пішла на фронт, перекреслила гуманістичні плани. Але вже в листопаді 1943 року в звільненому місті інститут відновив роботу. Відразу почалася підготовка лікарських кадрів відповідно до нових можливостей і завдань медицини. Назвемо імена хоч б деяких керівників КІВК нових десятиліть — В.Комісаренко, І.Кальченко, В.Братуся, М.Умовіста, В.Гиріна. У 1960-1970 роки інститут працює як центр союзного масштабу, курсанти їдуть у ці стіни зі всіх міст і сіл колишнього Союзу.

— Інститут відрізнявся новаціями. 1955 року Миколою Амосовим  було засновано кафедру торакальної хірургії. Але були й інші масштабні кроки?

— Дійсно, в інституті формували унікальні кафедри. Так, кафедру торакальної хірургії і пульмонології очолила 1975 року лауреат Державної премії СРСР Ольга Авілова. Кафедру анестезіології очолив інший видатний учений Анатолій Тріщинський. Або інша славетна особистість — академік Олександр Шалімов. Протягом десяти років він керував кафедрою торако-абдомінальної хірургії. Першу у світі кафедру гігієни і токсикології пестицидів організував 1968 року академік АМН СРСР Л. Медвідь.

— В Інституті, очолюючи кафедри, працювали корифеї медицини того часу. Це, скажімо, знаний нейрохірург Олександр Арутюнов, неврологи Борис Маньковський і Дмитро Панченко, фізіотерапевт Олексій Киричинський.  В історії інституту значиться учений з воістину славнозвісним прізвищем — Даль.

— Так, саме так. Кафедрою патологічної анатомії з 1944 по 1973 рр. завідував видатний учений, педагог, один із медичних велетнів у блокованому Ленінграді, М. Даль, що мав родинні стосунки з В.Далем. Однак ось й інші яскраві особистості: акушер-гінеколог Р.Писемський, ініціатор створення перших сільських пологових будинків, терапевт В.Василенко — соратник М.Стражеско, педіатр Д.Сигалов, новатор у медицині материнства Л.Тимошенко. І це не лише минуле. Так, кафедру дитячих інфекційних хвороб очолює Л.Чернишова, яка належить до династії знаних дитячих лікарів Івана і Михайла Руднєвих. Ще моментальні гравюри: професора Д.Кривчені, талановитого дитячого хірурга, чиї роботи високо оцінено в США, Євгенії Мачерет — чиї роботи по рефлексотерапії визнано у світі. У цій галузі її кафедра стала європейським авангардом.

— Але  перейдемо до сьогодення. З отриманням Україною незалежності Інститут удосконалення лікарів зосередився на підготовці лікарських кадрів вищої кваліфікації, насамперед для потреб своєї країни. Як виглядають ці етапи?

— 1996 року Інститут було перейменовано в Київську медичну академію післядипломної освіти, що отримала потім статус Національної. 1998 року було ухвалено постанову Уряду про надання Академії імені П.Л. Шупика, двічі міністра охорони здоров’я УРСР, першого заступника міністра охорони здоров’я СРСР, а в подальшому — керівника кафедри соціальної гігієни і організації охорони здоров’я в наших стінах. Акцентую, що кафедра управління охорони здоров’я, послідовник цієї кафедри, першою в Україні почала підготовку лікарів-управлінців, їхні завдання в ході реформ у медицині вельми актуальні. Велика роль в організації такого курсу належить професорові Б.Криштопі. Нині у складі Академії — 79 кафедр, на них викладають більше двохсот професорів і чотирьохсот кандидатів наук, доцентів. Поза сумнівом, про кожну з таких кафедр, приміром, ендокринології, дитячої анестезіології, дерматовенерології, судової медицини, вірусології та інших можна було б багато що розповісти. Візьмемо, наприклад, кафедру невідкладних станів, яку очолює професор Іван Зозуля. Вона працює на базі клінічної лікарні швидкої допомоги. Під його редакцією видано монографію «Медицина невідкладних станів», яку рекомендовано як посібник до ургентних  дій у різних галузях медицини.

Не має аналогів і кафедра вірусології, яку організовано професором В.Гиріним. Життя спонукало і до створення принципово нових напрямків. Це, скажімо, кафедра діабетології, кафедра паліативної і хоспісної медицини, кафедра промислової фармації, кафедра медичної генетики, клінічній імунології і алергології, кафедра гастроентерології, дієтології і ендоскопії, кафедра дитячої неврології. Важливо, що у складі НМАПО, разом з п’ятьма факультетами працює три спеціалізовані інститути: сімейної медицини, репродуктології, стоматології, що відкриває нові можливості для розвитку охорони здоров’я. Інститут сімейної медицини тривалий час очолював Г.Лисенко. З 1993 року кафедра вперше в Україні почала підготовку сімейних лікарів: підготовлено більше ніж 2300 таких фахівців нового типа. Ученими Академії розроблено понад 500 тематичних програм, що охоплюють практично всю структуру сучасної медицини. Лише за останнє п’ятиріччя видано більше ніж 400 монографій, підручників і навчальних посібників, отримано сотні патентів.

— Академією за роки її праці підготовлено мільйон лікарів, переважно для України. Значущість цього грандіозного показника відзначила у своєму вітальному виступі на честь 95-ліття НМАПО міністр охорони здоров’я України Раїса Богатирьова.

— Хочу зазначити, що ми чітко усвідомлюємо свої завдання щодо вдосконалення охорони здоров’я. Характерна така деталь, почесними грамотами Міністерства охорони здоров’я України було відзначено знаного торакального хірурга, продовжувача починань О. Авілової, професора А.Макарова і завідувачку кафедрою неонатології Є. Шунько. Естафету подвижництва з актуальних напрямків  продовжено.

— Завідувач однієї з кафедр хірургії Анатолій Радзіховський, що є і художником, створив тут галерею портретів видних українських і світових хірургів. Але такою своєрідною галереєю вбачаємо і Академію в персоналіях.

— У НМАПО і нині працюють великі учені. Так, кафедрою хірургії серця і магістральних судин на базі Інституту серцево-судинної хірургії  ім. М.М. Амосова керує його директор, Герой України, академік Г.Книшов. Терапевтична кафедра, якою завідує директор Інституту кардіології ім. М.Д.Стражеско, академік  В.Коваленко, реалізує свої плідні програми не лише в його клініках, а і в регіонах України. Кафедру ендокринології веде один із організаторів протистояння радіаційним ураженням щитовидної залози після аварії на ЧАЕС, директор Інституту ендокринології і обміну речовин ім. В.П. Комісаренка, академік М.Тронько. Професором кафедри медичної реабілітології, фізіотерапії і спортивної медицини є відомий учений, член-кореспондент НАМН, Герой України, В.Козявкін. Таким чином, НМАПО безпосередньо співпрацює з відомими інститутами і клініками.

— Відомо, що стиль Академії відрізняється широким демократизмом.  У  чому полягає суть?

— Розумієте, такий демократизм, шанобливість до співробітників і курсантів, наші і дух, і буква діють насамперед тому, що для Академії незмінно характерний вищий педагогічний і науковий професіоналізм, наука Гіппократа у справжньому сенсі. Працювати в Академії, виходячи з її воістину національної значущості,  нелегко, але приємно. Мені дуже допомагають проректори Ю.Вдовиченко, Н.Гойда, І.Зозуля, декани факультетів Н.Харченко, В.Паламарчук, керівники інших підрозділів. Панує не волюнтаризм, а колективність рішень. Тому пріоритети академії — наполегливий пошук інноваційних рішень для народної охорони здоров’я. Це наші традиції, і вони, я переконаний, підтримуватимуться і в подальші десятиліття.