Місто наше без кінця-краю

Це відчуття причетності до таємниці вічного... Вічного у цьому світі, вічного у кожному з нас, вічного у цьому таємничому й обраному місті.

Стародавні прозріння, давні пророцтва й сучасні, що якось особливо наголошують роль Києва, у такі миті сходяться в одній точці. Вона може виявитися всередині тебе, або ти можеш виявитися всередині неї — не має значення. Головне в цій точці — концентрат часів, що забезпечує невагомість душі, буяння пам’яті та передчуттів, що дають радість, яку не можна сформулювати, гордість, гідність київського буття.

На картинах намальовані стежки. Ні, дороги! Ні — шляхи! Не так! Це радше стіни, кладки, захисні вали. Варто постояти довше — і ви опиняєтеся у плині цих барв: криваві, полум’яні, червоні, журавлинні, чисто чорні. Стоп! З’явилися квадрати Малевича! Зістикувалися зі структурами Криволапа. Старт! А може, це з неба спадають різнокольорові нитки від Творця? Втамуй подих! Ти в музеї. Тихше! Це Національний художній музей України. Придивись! Картина на всю стіну, а здалося — спинка дідусевої канапи з невидимими відтисками голів, що колись спиралися на неї. Щось змушує підійти недозволено близько, пальці мліють від бажання гладити рельєфи мазків. Руками не торкатися! Очима — їсти, пити, цілувати! Ха-ха! Чи не надто захоплено для миленько розфарбованих полотен? Кожен по-своєму поставиться до простих до правічної суті «Структур» Майстра. Сьогодні дуже часто щось дилетантське видають за оманливо глибокодумне, безпардонно присмоктуються до відомих брендів, естетствують надаремно на пустоті.

Приємно, що пересічний глядач впізнає у модерністському живописі Криволапа й класичну школу, і безумовну майстерність живописця, і тонке колористичне світовідчуття. Замислюєшся про гармонійність національного й загальнолюдського, про світ явлений і незбагненний, про абстрактне й конкретне і, нарешті, від роботи розуму підносишся до висот пізнання, що неможливо сформулювати у словах.

Галерея Тетяни Миронової вже не вперше демонструє своїми виставками здатність впровадження в художній побут забутого, виштовхнутого, недооціненого в сучасному українському живописі. Такими ж легкими та серйозними, простодушно-розкритими й аристократичними були подачі чудових сучасних художників, котрих більше шанують за кордоном, аніж на батьківщині, — Сергія Гая, Романа Жука, Євгена Прокопова, Валерія Федичева — у готелі «Хаят».

У чому сенс співпраці приватної галереї з Національним музеєм непрофесіоналу відгадати складно. Проте за аурою залів музею, де галерея Миронової виставила роботи Криволапа, розумієш, що це добре, гарно, правильно.

Втім, якщо я помиляюся, сперечайтеся, спростовуйте, але обов’язково спершу подивіться. Виставка працює до 19 квітня 2009 року.