Моя рідна мова — англійська. Але я — українець!
Я — директор програми «Громадські зв’язки» в Піттсбурзі зi штату Пенсільванія (США). Ця програма є програмою короткотермінових обмінів, які фінансуються Бюро з освіти та культури Державного департаменту США. У межах цієї програми, яка в Піттсбурзі перебуває під егідою Піттсбурзької ради з питань іноземних візитерів, ми вже прийняли 19 груп з України. Вісімнадцять з цих груп були з Донецька, який наприкінці 1999 — початку 2000 року став дев’ятим офіційним містом- побратимом Піттсбурга (разом тепер таких міст — 12). Одна група приїхала iз Запоріжжя.
Я став президентом комітету міст-побратимів Піттсбурга та Донецька й у середині 99-го відправився в Україну з делегацією, чиєю метою було краще познайомитися з Донецьком та дістати від його міського голови офіційне схвалення стосунків між нашими містами. Коли ми повернулися, мер Піттсбурга Том Мерфі також підписав цей документ і його було зареєстровано в Міжнародній організації міст-побратимів. 15 лютого 2000 року прапор України було піднято в Міській раді Піттсбурга поруч із прапорами інших країн, де є наші міста-побратими. Усього я побував в Україні п’ять разів за останні п’ять років, в основному — в Донецьку.
Я — американець українського походження (всі мої дідусі та бабусі приїхали до США з України до Першої світової війни). Я знаю лише українську мову й ніколи не вивчав російської, так що коли моя перша група прибула з Донецька в грудні 1996 року, я насилу розумів, що вони кажуть. Я дивувався, чому це так важко для мене — зрештою, українська та російська так схожі! Однак я дуже швидко зрозумів, наскільки ці мови насправді різні, особливо для того, хто раніше не чув російської мови.
Як людина, чия професія пов’язана з ознайомленням українців з дією демократії і вільного ринку в США, я завжди вважав дуже важливим використовувати державну мову України в усіх письмових і усних перекладах. Багато «експертів» запевняли мене, що донеччани не тільки не зрозуміють, але й активно протестуватимуть проти використання української.
На мою превелику радість, виявилося, що більшість наших донецьких друзів говорять по- українськи доволі добре. Не скажу, щоб це було для них легко, особливо для тих, хто народився не в Україні й ніколи не вивчав української.
Ще більшу радість доставила мені щира вдячність, яку висловлювали мені учасники програми «Громадські зв’язки» за те, що я говорив українською. Донеччани казали мені, що вони самі здивувалися з того, як добре, виявляється, вони розмовляють по-українськи; що коли вони повернуться додому, то намагатимуться говорити цією мовою якомога частіше; що вони розуміють важливість національної мови для розвитку України; що єдиною причиною, з якої вони не розмовляють по-українськи краще — бракує практики. Так, замість того, щоб спровокувати вороже ставлення, українська мова викликала усмішки і вдячність!
Отже, я вважаю, що дуже важливо обережно підходити до «мовного питання». Звинувачувати людину в тому, якою мовою вона говорить, — марна справа. Примус породжує протидію. В той же час прояви гордості за українську мову і любов до неї зустрічають розуміння і готовність співпрацювати. Ми, українці, « в цьому заодно» — ті з нас, хто живе в Україні й через історичні обставини говорить російською, й американські українці, у яких також через історичні обставини рідна мова — англійська. Пошуки того спільного, яке допоможе нам підтримати один одного у вираженні своєї української самосвідомості, важливіше, аніж сухі цифри перепису. Окрім того, це допоможе українцям зрозуміти, хто ми є насправді й ким себе вважаємо.
