На барикадах новизни

Здавалося б, епізод появи Миколи Михайловича Амосова в будівлі інституту туберкульозу на Байковій горі, про який мені якось розповіла патоморфолог цієї непорушної установи Валентина Фотіївна Юр’єва, відбувся майже нещодавно, але насправді — в середині минулого століття. Аби потім втілитися в український амосовський феномен, що увійшов до найкращих сучасних легенд Києва. От як все відбувалося.

Приїхавши на наукову конференцію до нашого стольного граду, Амосов рейсовим автобусом по старій роз’їждженій дорозі дістався до інституту. У валізці були «скельця» — зрізи тканин після операцій на легенях, що відображали тягар випадків. Звичайно, це, на жаль, відбитки недуг, коли вже завершилося життя. А тут виявилося — демонструються прямі результати хірургічних операцій. Зрозумівши, що це майже фантастика новітніх втручань безпосередньо на «акордеоні дихання», В. Юр’єва запросила в лабораторію директора інституту, досвідченого вченого-фтизіатра Олександра Самойловича Мамолата. Оцінивши гігантські зміни в хірургічних можливостях галузі, Мамолат відразу ж запросив ентузіаста з Брянська на посаду до інституту, гарантувавши, що відкриє для нього клініку. Так все почалося...

Думається, можна було б і далі обробляти це поле, досягнення М. Амосова на якому були, до речі, відмічені Ленінською премією. Але виникла хірургія в серці і серце в хірургії. Барикади ідей, за Ліною Костенко, лише почали множитися, аби зрештою впасти... Виконуючи тоді, в п’ятдесятих, традиційну, нехай і рідкісну за статистикою закриту операцію на серці щодо мітрального стенозу, звуження між передсердям і шлуночком унаслідок ревматизму, Амосов переконався — це глухий кут. Так виникла ідея про апарат штучного кровообігу, аби отримати можливість зупиняти серце — для необхідної перебудови. Звичайно, це не був перший апарат такого роду, він вже застосовувався, наприклад, навіть у Мексиці, де Микола Михайлович його побачив у лікувальній роботі. Але потрібно було створити свій АШК. Разом з ентузіастами І. Лісовим, О. Мавродієм, А. Трібчанновим, М. Амосов сконструював таку першу «модель». Благо, він був ще й інженером. Перші тварини — герої дослідів, потім перша клінічна операція, на жаль, невдала. Але через рік було прооперовано підлітка з пороком серця, коли понад півтори години АШК замінював «мотор життя». З цих моментів, на переломі шістдесятих, пішли операції за операцією, беззаперечно дуже важкі і не завжди вдалі: прибували дуже важкі хворі, і М. Амосов та його помічники А. Малахова, Л. Сидоренко, Г. Книшов, Ю. Панічкин, М. Зіньковський, разом з учителем і першопрохідцем, йшли на ризик. Успіх завжди коштував неймовірної праці, а невдачі — болісних переживань. У гіркоті цих переживань виникли сповідальні амосовські «Думки і серце», що сколихнули світ.

А барикади залишалися, зокрема необхідність поліпшення конструкції штучних клапанів, їх почали пересаджувати в клініці, аби уникати тромбозів. І знов-таки Амосов, який не припускав напівуспіхів, здійснив модернізацію.

ФОТО МИКОЛИ ЛАЗАРЕНКА

Світ рухався по вертикалях уточнення картин внутрішньосерцевої діагностики, і треба було впроваджувати рентгеноендоваскулярні дослідження, входити по судинах всередину серця, не торкаючись його. Цей новий цикл Микола Михайлович доручив Ю. Панічкину, йому тоді не було, як іншим деяким асам, навіть тридцяти. Поки не з’явився шведський прилад для таких зйомок — «Елема». Рентгенплівки до цього з максимальною швидкістю, аби бачити результати дослідження в динаміці, висмикувалися вручну. Микола Михайлович придумав для цього особливу «драбинку» маневру. Фотографії її збереглися»...

«А тим часом десь...». У Дебальцевому, тоді, коли Коля Амосов став студентом медінституту в Архангельську, підростав вже малюк Гена Книшов, син паровозного машиніста. Прийде час — і він, вже хірург у Донецьку, приїде до клініки на кафедру Амосова для удосконалення знань по грудній хірургії і назавжди зростеться з хірургією серця. Першим серед українських кардіохірургів вирушить у наукове відрядження до США і потім вперше в Україні виконає аортокоронарне шунтування — проклавши нову судинну гілочку до серця, що знемагає від закупорки вінцевих артерій. Поступово і ці операції — реальна альтернатива інфарктам міокарду — стали звичними у практиці Геннадія Васильовича Книшова, в подальшому Героя України, він ішов, як інші волонтери, поряд з Миколою Михайловичем як його заступник по науці, до 1988 року, щоб прийняти штурвал, але вже в створеному інституті серцево-судинної хірургії — Інституті Амосова, як його величають у народі. І знову це як живий міф.

Безперечно, Микола Михайлович мріяв про такий самостійний інститут, але до посади директора аж ніяк не прагнув, не хотілося в хірургічних пристрастях, звалювати на себе ще й адміністративну роботу. Але довелося, інститут виник, і керманичем заслужено став лише, у верхах не бачили іншої кандидатури — і мали рацію. А час все збігав. У свої сімдесят п’ять, продовжуючи ефективно оперувати, Микола Михайлович безповоротно оголосив, що іде з посади директора. Пам’ятається цей ранок, коли на історичній п’ятихвилинці все відбувалося зі сльозами на очах, але Амосов залишався Амосовим, повернувшись до просто хірургії, а ще до філософії, книг... Таємним голосуванням Геннадія Книшова, у конкуренції з Михайлом Зіньковським, блискучим дитячим кардіохірургом, було обрано директором інституту.

Його ноша виявилася драматичною — тривала перебудова, потім «родові перейми» незалежності України, і фінансування інституту практично припинилося. У цей період, багато в чому завдячуючи зусиллям Г. Книшова, Будинок порятунку сердець встояв: протягом року тут відбувалося від 4-х до 1,5 тисячі операцій. Потім зняли «залізну завісу», співробітники дістали можливість стажуватися в зарубіжних клініках. Саме ці ознайомлення з рукотворними чудесами спонукали Анатолія Вікторовича Руденка, нині члена-кореспондента НАН і академіка НАМН України, до нового кроку в аортокоронарному шунтуванні — без зупинка серця, коли під час судинної реконструкції воно продовжує працювати! Але про цей трамплін трохи згодом, а поки Г. Книшов доручив А. Руденку очолити відділ хірургічного лікування септичного ендокардиту.

Тут ми вступаємо, як сказано в Біблії, майже в долину смертної тіні. Нагноєння всередині серця примушує вдаватися до складної відновної методики, із заміною зруйнованих клапанів, коли життя декілька годин підтримує АШК. Але виконане майже неосяжне, а рецидив, на жаль, не за горами. Г. Книшов запропонував, на протидію інфекції, циркуляцію підігрітої крові — і неймовірний бар’єр відновлення імунітету було подолано.

Інститут отримав найкращі в світі результати в подоланні надскладної патології. Але потім, потім... Анатолій Руденко зосередився на судинному оновленні серця, яке для цього не зупиняють. Перші такі операції він зробив з кардіохірургом Чарльзом Райтом, який приїхав зі США для філантропічної допомоги, але потім абсолютно самостійно вирушив вперед, сформувавши на цій ділянці свою школу.

Результати інноваційних підходів і кількість операцій також належать до авангардних у світі. А боротьбу з септичним ендокардитом очолює сьогодні талановитий і досвідчений лікар-кардіохірург Олексій Крикунов. Книшов додав інституту і нових граней в електрофізіології серця, в новому розумінні його механіки, завдяки чому по-новому стали виглядати ситуації важкої серцевої недостатності. Максимально зменшувати ризик ускладнень — таким було його кредо, і воно втілювалося. Пам’ятається, як одного дня молодому хірургові В’ячеславу Черненку і мені він декілька годин захоплено описував ці зміни. На жаль, через декілька тижнів, близько двох років тому, він пішов з життя, біда підступно підкралася.

Але Амосова, який залишився поза хірургією і радів цим новим тектонічним зрушенням, вже не було, його власне опероване серце врешті-решт теж не витримало. На капітанському містку тепер був потрібен деміург, здатний до протистоянь і штурмів, аби втілити потенціали і надії своїх попередників. Ним став вихованець трьох гігантів — Миколи Амосова, Геннадія Книшова, Михайла Зіньковського, нині академік НАМН України Василь Лазоришинець. Так розгорнулися нові сторінки.

Одна з них — унікальні операції при критичних аномаліях серця у новонароджених та інших крихіток, коли в ці битви саме він і вступає, бо це якраз сфера вмінь і винаходів Василя Васильовича, що прийшов сюди з лікарні в Чернігові двадцять років тому. Символічно, що вже в книзі «Голоса времен» (1988) — своїй хроніці життя — М. Амосов зауважив, що Василь Лазоришинець та Ілля Ємець досягли в допомозі маленькому серцю радикальних успіхів. На цьому й зупинимося. Адже триває ніби третій етап у розвитку інституту, з відкриттям нових шляхів і перспективних варіантів вирішення вічних проблем, наприклад, складних відновлювальних втручань при аневризмах аорти. За Леонідом Ситаром, вершителем цих технологій та його партнером Іваном Кравченком на тонкий лід вийшов Віталій Кравченко. Та й загалом сьогодні за кадровим складом це абсолютно молодий інститут.

В чудовому нарисі «М.М. Амосов. Портрет» у двотомнику до 100-річчя з дня його народження, Катерина Амосова пише про батька: «Не приймав жодних подарунків, не «відпочивав» у санаторіях, не розуміючи цієї нудьги, не любив лікуватися. Зневажав «панство» в усіх проявах. Жив за принципом мета ніколи не виправдовувала засобів». Таким він був, збудувавши за своїм образом і подобою своє дітище.