Наслідки «змови»...

Спілкуючись з лікарем-хірургом Юрієм Чернієнком у квітні 2011-го, ми домовилися зустрітися через рік. Щоб поговорити — чи зміниться стан української медицини за цей час. Особливих змін, на жаль, не сталося. І в Юрія Чернієнка виникла ідея — «об’єднати по дещиці грамотних людей» з метою створення концепції лікування онкологічних захворювань. Поштовхом до глибшого вивчення даної проблематики для кандидата медичних наук, заступника директора з наукової діяльності Київської філії Міжвідомчого наукового Центру кріобіології і кріомедицини НАН, АМН, МОЗ України Юрія ЧЕРНІЄНКА стала особиста трагедія.

А вчора, коли до редакції «Дня» надійшов відкритий лист представників громадських організацій і волонтерів України, які опікаються тяжкохворими дітьми, стало ще раз зрозуміло: у профілактиці і лікуванні ракових хворих немає часткових проблем.

«НА ЛІКУВАННЯ ДРУЖИНИ ЗА ДВА РОКИ ВИТРАТИВ БЛИЗЬКО 400 ТИС. ГРН»

— Рік тому від раки померла моя дружина. Тому цю проблему я відчув, можна сказати, зсередини. Перші складнощі у нас почалися з діагностики, потім потрібно було провести генетичні дослідження, які в Україні не проводять. Довелося відправляти матеріал до Москви. Добре, що були зв’язки. Пізніше призначили хіміотерапію. Виписали потрібні ліки. Телефоную в аптеку, мені кажуть: «Так, є». Скільки коштує? — 25 тис. грн. А у мене в кишені лише 7 тис. Зрозуміло, довелося телефонувати всім знайомим, рідним... гроші я знайшов... Препарати для хіміотерапії дуже дорогі. За підрахунками одного мого знайомого, в середньому на лікування в Національному інституті раку пацієнт витрачає 100 тис. грн. Я на лікування дружини за два роки витратив близько 400 тис. грн. Допомагали гуртом... Рік після операції і курсу «хімії» моя дружина попрацювала — гарна, молода жінка. Потім пішли метастази в печінку, четвертий ступінь, а це невиліковно. Я з трьома дітьми осиротів. Примітно, що всі мої колеги казали — чого ти борешся, це ж фінал? І лише мій пацієнт, який теж поховав свою дружину, мене підтримував. Він постійно запитував: «Ви квіти купили? Подарунок дружині приготували?»... Дивна людина.

Після смерті дружини 2011 року, я почав глибше вникати в проблеми онкології. Життя змусило. Хоча я займаюся і проктологією, і урологією, і класичною хірургією.

Знайшлася людина, яка сформулювала це завдання, — розробити концепцію, ланцюжок дій: профілактика, рання діагностика, адекватне лікування і реабілітація. Він готовий профінансувати цю роботу. А якщо потрібно, то створити окремий медичний центр. Анатолій Матвійович Новик — народний депутат з 1998 по 2002 рр. Працював у Комітеті з питань охорони здоров’я Верховної Ради України. На даний момент, Анатолій Матвійович власник фармацевтичної компанії.

Чому в Анатолія Матвійовича виникла ця ідея? Його племінниця хвора на рак. Звичайна історія. Наглядалася-наглядалася, лікарі жодних рекомендацій не давали, а потім різко — у вас рак, треба оперувати. Прооперували, призначили хіміотерапію. Провели хімію. Тому що так треба. Далі — жодних рекомендацій щодо реабілітації не було. Проходить час — а нумо проведемо ще одну хіміотерапію. Знову-таки, тому що так треба. Одним словом, ця людина пережила цю трагедію через історію власної небоги.

— Гроші ви потенційно знайшли. А кадри? В якому вони стані сьогодні?

— Кадровий потенціал хоча і вичерпується з кожним роком, але він все ще зберігається. На жаль, проблему загострює виїзд людей за кордон. Наприклад, мій аспірант місяць пропрацював в одній з африканських країн. Приїхав захопленим. Говорить, навіть там на порядок краще технічна оснащеність, медикаментозна забезпеченість... Це притому, що у нас він працює в кращому онкологічному центрі.

Але є люди, які щиро закохані у свою професію. Я зараз працюю з молодими вченими, в яких є іскра знань, є колосальне прагнення до розвитку вітчизняної наукової медицини.

«ПРИХОДИЛО БАГАТО ЗАМОЖНИХ ЛЮДЕЙ, АЛЕ НІХТО НЕ ХОЧЕ ДАВАТИ ГРОШІ»

— Відомо, що показники смертності від хвороби на рак зростають з кожним роком. Які зараз дані по Україні?

— Україна на другому місці в Європі за темпами поширення раку. Офіційна, так би мовити, суха статистика свідчить, що кожного року в Україні понад 160 тисяч осіб дізнаються, що вони онкохворі; від раку вмирає близько 90 тисяч осіб, з них 35% люди працездатного віку; захворюють на рак 450 людей, з них помирає 250. Кожну годину реєструється понад 20 нових випадків захворювання, а 10 мешканців України вмирають від раку. Ризик розвитку онкологічних захворювань становить 27,7% для чоловіків і 18,5% для жінок. Про злоякісні новоутворення дізнаються в Україні кожен четвертий чоловік і кожна шоста жінка. За розрахунками фахівців, до 2020 року кількість вперше хворих на рак в Україні перевищить 200 тисяч. За останні десять років кількість онкохворих зросла на 25%, загальна чисельність населення скоротилася на чотири млн. чоловік. Онкологічна захворюваність стабільно поширюється на 2,6—3% на рік, і рак продовжує «молодшати».

З року в рік відбувається зростання захворюваності на рак, причому не за рахунок раннього виявлення, а за рахунок того, що люди звертаються до лікарів вже з конкретними скаргами. Не треба чекати, коли хворий прийде до лікаря, а активно виявляти, проводити моніторинг. Це робиться в Японії, Німеччині, США, Китаї. А ми сидимо в кабінетах і чекаємо, коли до нас приведуть або ще гірше — принесуть хворого. Взагалі попереду всіх, як я переконався, сьогодні представники японської та китайської наукової медицини. Вони вкладають колосальні кошти в наукові дослідження. Перебуваючи не так давно в Австрії на всесвітньому конгресі з кріохірургії, мене вразив такий факт. Виступає молода людина, представник Китаю, 28 років — професор, представник Японії, 30 років — професор. Пам’ятаю, коли мені хотіли дати ступінь доктора наук... так не дали ж, кажуть: йому лише 30 років, встигне, хай поки що походить у кандидатах.

Якщо неухильно зростає кількість онкологічних захворювань, то, природно, мають бути комплексні скринінг-дослідження, програми диспансеризації. Держава повинна реально виділяти на це гроші і керувати процесом профілактики та раннього виявлення захворювань.

— Як це відбувається в інших країнах?

— Мій друг по медінституту працює в Австрії. Він керує крупною хірургічною клінікою у Відні. Окрім традиційних форм фінансування медицини, там дуже розвинене таке явище, як меценатство. Те ж саме в США, я там працював у 1990-х. Багато лікарень не окупаються, тому долучаються меценати. Наведу факти. Згідно з рейтингом найбільшого британського незалежного благодійного фонду Charities Aid Foundation (CAF), лідерами за рівнем розвитку приватної благодійності є Австралія і Нова Зеландія. При цьому дуже важливо, що щедрість громадян цих країн знаходить підтримку на державному рівні.

— Наскільки в Україні розвинене меценатство?

— Слабо. Я нещодавно зустрічався з професором Тетяною Володимирівною Береговою, яка працює в Інституті фізіології при Київському національному університеті ім. Т. Г. Шевченка. Вона каже, що за останні три роки напрацювали хороший матеріал. Приходило багато заможних людей, але ніхто не хоче давати гроші на завершення досліджень. Те ж саме я чув з вуст проф. М. Ф. Гамалея в Інституті проблем онкології ім. Кавецького. Тому не дивно, що Україна, втім, як і Росія, перебуває в самому кінці вищезазначеного рейтингу. Наша країна ділить 147—149 місця з Грецією та Сербією. Росія — на 138-му місці.

«ВИННІ ВСІ — ВЛАДА, СУСПІЛЬСТВО, У ТОМУ ЧИСЛІ Й ЛІКАРІ»

— Де слід шукати причину невтішної ситуації в медицині?

— Тут так би мовити негативно-зворотний зв’язок. Загалом, винні всі — влада, суспільство, у тому числі лікарі. Можновладці знають точно, як виживають лікарі, педагоги... І вони це дозволяють. Тобто це, зі слів одного з політологів, «своєрідна змова»: народ бере своє, влада — своє (ділить мільярди). Наприклад, Інститут експериментальної патології, онкології і радіобіології Р. Є. Кавецького розробив українську вакцину проти раку, а в Міністерстві охорони здоров’я не хочуть реєструвати.

— Чому?

— Тому що необхідні кошти для виробництва. А іноземні компанії приходять з готовими препаратами. Пам’ятаєте, була історія з таміфлю. Я знаю українську компанію, яка розробила препарат на основі рослинної сировини, були проведені колосальні дослідження, цей препарат діє навіть на вірус ВІЛ. Але для української розробки необхідні додаткові кошти, а таміфлю — ось, готовий, і неважливо, що він токсичний і дуже дорогий. Зараз багато препаратів за кордоном знімають з виробництва. Вводяться нові стандарти. А ми як помийна яма — до нас везуть все. Тому що наші чиновники купуються.

«Я ВСЕ-ТАКИ ВІРЮ В УСПІХ ТУТ — В УКРАЇНІ»

— Використовуючи вашу лексику, це — діагноз. Які рецепти?

— Зокрема, проблему може вирішити об’єднання інтелігентних людей. Власне, це і є сьогодні мій головний меседж до колег і не лише — треба об’єднуватися і щось робити, не сидіти склавши руки.

Багато наших проблем, на жаль, закладено історично. Відсутність держави, несамостійність в керуванні країною і самими собою протягом багатьох століть дається взнаки, все це сидить у наших людях. Багато хто став безініціативним. А ініціативні виїжджають. Мій молодший брат виїхав до Канади. За професією геолог, а працює водієм хури. Моя племінниця теж виїхала — до Німеччини. Всі вони задоволені, тому що отримують хорошу зарплату, та й відношення в суспільстві там абсолютне інше. Скажу відверто, після смерті дружини я і собі і дітям зробив закордонні паспорти. У мене відкрита віза до США. Але я так і не виїхав. Не зміг. Я все-таки вірю в успіх тут — в Україні.