Насильство породжує насильство...

Моя знайома лікар-гінеколог працює на «швидкій допомозі»; це доброзичлива жінка спокійної та лагідної вдачі. Проте коли вона іноді розповідає про понівечені насильниками тіла маленьких дівчаток і хлопчиків, яких привозять до лікарні, обличчя жінки стає жорстоким, навіть людиноненависницьким. Вона визнає, що могла б, не задумуючись, убити злочинця, якби він стояв тоді перед нею — «голими руками».

У Будапешті відбулася міжнародна конференція «Зловживання правами дітей та захист дітей від фізичного й сексуального насильства», зорганізована Інститутом «Відкрите суспільство» (Нью-Йорк) за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Протягом трьох днів психологи, психіатри, педіатри, журналісти, працівники органів внутрішньої безпеки з багатьох країн слухали лекції висококваліфікованих фахівців та обговорювали питання, котрі сьогодні хвилюють увесь цивілізований світ.

Існують проблеми, які суспільство воліє не помічати і протягом довгого часу, іноді століттями, робить вигляд, ніби їх зовсім немає. Однією з таких проблем є порушення прав дитини, тобто найслабшої, найвразливішої частини людства. Ще 2—3 десятиліття тому вважалося, що злочини проти дітей є якимись нечисленними винятками, а злочинці — деградованими або клінічно ненормальними людьми. Склалися навіть стандартні образи таких монстрів, наприклад, брудний розбещений старий або підліток-наркоман, які в безлюдних місцях підкрадаються до малюків, необережно залишених дорослими без догляду. Американська статистика, накопичена за останні 20 років, свідчить про інше.

За цією страшною статистикою у Сполучених Штатах щоденно вбивають кілька дітей; половині жертв не виповнилося й п’яти років. Убивства скоюють найчастіше родичі. Цим злочинам, як правило, передує практика постійного знущання. Дітям завдають фізичних та емоційних травм. Ефективний захист дитини від її родичів у більшості країн досі не забезпечено.

Далі. Кожна четверта дитина хоча б один раз стає жертвою сексуального насильства або активного домагання з боку дорослих. Незалежно від статі, а також віку — педофіли не обходять дітей 3—5 років. Виявилося, що у 85% таких випадків злочинцями були люди, яких діти добре знали, до яких мали довіру й прихильність — найчастіше родичі чи близькі знайомі батьків. Більша половина випадків згвалтування відбувається вдома або у жертви, або в насильника, а не десь у глухому парку чи на пустирищі. Один із фахівців, виступаючи на будапештській конференції, гірко констатував, що серед насильників є представники всіх верств суспільства, починаючи від членів урядів та парламентів і кінчаючи тихомирними клерками чи вчителями.

Численні наукові дослідження встановили, що фізичне й сексуальне насильство та пов’язані з ними емоційні травми не проходять безслідно для розвитку дитини, мають довгостроковий і тяжкий вплив на її психіку. Зокрема, уявлення маленької людини про своє оточення отримує стале негативне забарвлення, вона відчуває хронічну недовіру до близьких, іноді страждає від постійного відчуття страху. Пережитий досвід часто сприяє зниженню самооцінки та впевненості в собі, що безумовно впливає на подальші успіхи людини в усіх сферах життя. А ще психологи стверджують про наявність зворотного зв’язку — хлопчик-жертва, ставши дорослим, часто буває схильним до сексуального насильства над дітьми.

Американська статистика вказує на те, що переважна більшість (понад 80 відсотків) насильств сьогодні залишається прихованою — найчастіше в надрах родини. Родини, яка традиційно опирається втручанню у її справи і вважає дитину чимось на зразок безправного домашнього раба минулих століть, із яким можна робити що завгодно. Саме тому дуже складно розпочинати судові справи, пов’язані із порушенням прав дітей — будь-які докази насильства старанно знищуються, жертви залякуються, а часто і не хочуть свідчити проти людей, яких вони люблять попри все. Сусіди й знайомі дотримуються, як правило, «джентльменської» стратегії невтручання в чужі справи.

Варто відзначити, що проблему захисту дітей — часто від їхніх батьків — в усій її складності, масштабах та страхітливості першими розпізнали журналісти. На початку 80-х років вони винесли цей прихований порок суспільства на екрани телебачення, на сторінки часописів, привернули до нього увагу вчених, уряду, почали домагатися розробки відповідного законодавства. У цей самий час у нас, тобто в колишньому Радянському Союзі, все було тихо й спокійно — жодна бульбашка не з’явилася на поверхні. Ефективно, як завжди, спрацьовував принцип — «ми не знаємо, значить у нас немає».

За останні десятиліття в США та багатьох інших країнах створена розгалужена мережа державних і недержавних організацій, метою яких є захист прав дітей, попередження насильства над ними, а також психічна реабілітація потерпілих. Численні соціальні програми займаються виявленням «сімей ризику» та фактів насилля, а також проводять просвітницьку роботу в цій царині. Як правило, до складу подібних груп чи комісій входять різні фахівці — психологи, психіатри, педіатри, соціальні працівники, педагоги, юристи, поліцейські. Їхня діяльність і статус підтримуються законодавством, зокрема, вони мають право розслідувати злочини, а при наявності достатніх причин — ставити питання про вилучення дитини з сім’ї. За поданням таких комісій у США щорічно відбирають у батьків і поміщають у спеціальних притулках близько мільйона неповнолітніх. Ця цифра красномовно свідчить про масштаби виявлених злочинів проти дітей.

А як ведеться дітям в Україні? Ми, на жаль, не є виключенням, і хвороба поширена і в нашому суспільстві, дарма що загнана всередину. Можна послатися на дослідження «Сексуальні зловживання щодо дітей та підлітків в Україні», проведені 1996 року Інститутом соціології НАНУ під керівництвом науковця Ольги Іващенко. Об’єктом соціологічних опитувань стали 1500 учнів шкіл, ПТУ, студентів та молодих ув’язнених у віці 14—19 років. Отримані дані мало відрізняються від результатів американської статистики: кожна третя дівчина і кожен сьомий юнак стали жертвами небажаних сексуальних домагань, а насильство пережила кожна десята дівчина. В усіх випадках фіксувалася важка психічна травма, третина жертв бажала померти.

Дослідження Інституту соціології дозволили зробити певні узагальнення. По-перше, в інтимних життєвих ситуаціях підлітки залишаються «сам-на сам» і часто навіть не відрізняють насильства від сексуальних залицянь. Дуже важливим є також той факт, що лише у 2% випадків потерпілі або їхні батьки звертаються до суду. Повна безкарність провокує насильницький секс, робить його своєрідною нормою.

У практичному вирішенні проблеми ми відстаємо від багатьох інших країн на десятиліття, бо, власне, ще й не починали її вирішувати. У системі МВС існує «Управління у справах неповнолітніх», але воно займається виключно неповнолітніми злочинцями. Досі відсутні в нас міждисциплінарні комісії (вельми популярні на Заході), які вивчали б кожну подібну справу у комплексі — сім’я, школа, лікувальна та психотерапевтична допомога, захист прав дитини, інформаційне забезпечення судових процедур. Наші карна, оздоровча та виховна системи залишаються поки що абсолютно байдужими до більшості випадків порушення прав дитини, якщо, звичайно, не дійде до вбивства чи насильства, пов’язаного із серйозними тілесними ушкодженнями.

Однією з причин такого стану справи є відсутність в Україні відповідного законодавства про «Захист прав дитини». Проект, розроблений Міністерством сім’ї та молоді, вже багато місяців «розглядається в комісіях» Верховної Ради. Можна якось зрозуміти зіткнення інтересів у питаннях приватизації, власності на землю тощо. Але як можна зволікати із Правами Дитини?

Ще однією причиною відсталості є недостатня поінформованість нашого суспільства щодо прав дитини та громадських обов’язків кожного з нас. Більшість дотримується позиції «моя хата скраю» навіть тоді, коли у сусідній квартирі чи хаті дитину брутально б’ють або систематично придушують її особистість криком, терором, повним ігноруванням її думки. Не секрет, що батьки іноді виміщають на дітях свій комплекс неповноцінності, свої службові невдачі; діти — це єдині люди, якими вони, зрештою, можуть досхочу командувати, над якими можуть «богувати» (так само, як над батьками богують начальники).

Було б несправедливо не згадати ті, хоча й поодинокі, пагони сучасного підходу до проблеми дітей, що починають проростати в Україні. Програма Захисту прав дитини, підтримувана Асоціацією психіатрів України та Міжнародним фондом «Відродження», об’єднує невелику групу ентузіастів, котрі працюють тут на громадських засадах. Науковці, лікарі, соціологи, вчителі, представники МВС та ЗМІ утворили першу в країні міжфахову команду з метою інформування суспільства та необхідної переорієнтації спеціалістів. За півтора року існування програма зорганізувала кілька семінарів та конференцій для вчителів, педіатрів, психологів; видала брошуру «Скривджені діти». Робота групи гальмується, однак, тим, що вона не має відповідного статусу, не має приміщення і засобів зв’язку, а також коштів для видання та розповсюдження необхідної літератури. За словами керівника групи Віталія Панка, «за таких умов і такими темпами важко очікувати помітних позитивних змін у настроях як законодавчих органів, так і суспільства у цілому».

№233 04.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»