НАВIЩО ВСЕВИШНIЙ СТВОРИВ ХВОРОБИ?
Хвороби, хоч їх і вважають справою рук диявола, як і діти, одні від Бога, а інші — від людей. Ми не станемо намагатися зрозуміти смисл останніх, оскільки багато що з того, що творить людина, позбавлено будь-якого смислу і являє собою біду. «Всі людські біди, — як відмітив Аврелій Августін, — відбуваються тому, що ми насолоджуємося тим, чим потрібно користуватися, і користуємося тим, чим потрібно насолоджуватися». Хвороби, які творить людина, — це плата за її гріхи: проти Розуму, Природи, Бога і самої себе. Спробувавши підмінити Бога — вона сама стала дияволом.
Ми не знаємо, за скільки днів і на який з них Бог створив хвороби, але попрацював він грунтовно. Підійшов до проблеми індивідуально — створив кожному своє, пов’язав однією хворобою багатьох і навіть створив такі, які вражають усіх. Свою розповiдь ми присвятимо переважно останнім, а головним «героєм» зробимо одне з найбільш грізних захворювань — рак. Не тільки для українців, але і для всього живого ця проблема надзвичайно актуальна, і, на нашу думку, за її вирішення беруться не з того кінця, оскільки і до цього дня не існує зрозумілої відповіді на запитання: навіщо його Всевишній сотворив?
Рак як захворювання відомий давно. Відомості про нього зустрічаються в папірусі древніх єгиптян, а також у древніх рукописах індусів. Ті та інші нараховують близько чотирьох тисяч років. Правда, назви «рак» і «саркома» приписують Гіппократу, який ніби побачив схожість між пухлиною й омаром.
Судячи з усього, спочатку рак вважався людською хворобою. Про те, що на нього хворіють і інші, дізналися пізніше. Понад сто років тому стало відомо, що такого роду пухлини зустрічаються у риб. Потім його виявили у земноводних і молюсків. Сьогодні вже відомо, що пухлини у риб досить поширені, вони описані у 230 видів. Не минули вони і акул, хрящ яких американські фармакологи пропонують приймати як профілактичний засіб від раку. У форельницьких господарствах США, Італії, Японії, Німеччини, Данії, Югославії і Чехії широке поширення, іноді характеру епізоотії, набули гепатоми — пухлини печінки.
В масовій кількості пухлини у молюсків зустрічаються в основному в трьох районах Світового океану: біля берегів Каліфорнії, біля атлантичного узбережжя США і вздовж берегів Австралії. В перших двох часто виявляються злоякісні новоутворення й у риб. В експерименті пухлини вдавалося викликати не тільки у морських, але і прісноводних молюсків.
Зібрано вже чималу інформацію про пухлини у земноводних. У них виявлено значно більшу кількість пухлин, ніж у молюсків і риб, і для них властивий більш широкий спектр ураження.
В ріках і замкнених водоймищах України останнім часом все частіше реєструються ракові захворювання у промислових риб — щуки, судака, окуня, ляща та інш., а в умовах штучного розведення — у коропа, форелі та інш. Якщо п’ять років тому захворювання раком у риб у Дніпрі зустрічалися в поодиноких випадках, то в останні роки вони стали поширеним явищем. Як стверджує доктор біологічних наук Л.П. Бучацький, у Київському водосховищі захворюваність щук лімфосаркоматозом у 1993 р. становила 11%, в 1995 р. вона зросла до 23%, — а в 1996 р. була зафіксована вже на рівні 32%.
Сьогодні не можна однозначно стверджувати, що споживання хворої риби спричиняє у людей подібне захворювання. Правда, є інформація, яка свідчить про збільшення числа випадків раку в населення тих районів Північної Америки, де реєструється велика кількість уражених пухлинами риб. Останнє, швидше, свідчить про загальну кризу навколишнього середовища, з приводу якого в квітні 2001 р. на екологічному саміті в Румунії було сказано наступне: «...за неймовірно короткий термін навколишнє середовище в багатьох районах Землі за токсичною і радіопроменевою агресивністю зробилося абсолютно іншим, ніж було протягом мільйонів років. Поки ми сперечалися про те, яких заходів потрібно вжити, щоб запобігти екологічній кризі, вона вже настала». Проте обережність не зашкодить. Населення, що споживає рибу з місцевих водоймищ, повинно мати уявлення про ознаки цієї хвороби.
В риб виявлено ті ж види пухлин, які властиві людині та іншим видам хребетних тварин. Описано новоутворення шкіри, печінки, нирок, м’язів, ендокринних залоз і деякі інші. Доброякісні і злоякісні пухлини шкіри, що спостерігаються у риб, складають найбiльшу частину від числа всіх, які зустрічаються. Тому, передусім, необхідно звертати увагу на зовнішню конфігурацію і шкіру. Якщо на ній виявляються невеликі припухлості розміром iз шпилькову головку білого кольору, що мають вигляд бородавки, то таку рибу потрібно забраковувати і, звичайно, не кидати в казанок або у водоймище. На більш пізніх стадіях захворювання окремі пухлини можуть зливатися, утворюючи гроно або велику припухлість з нерівними краями, що мають шорстку поверхню зі значними і численними соскоподібними або пупоподібними утвореннями, котрi досягають кількох сантиметрів. Забарвлення їх в більшості випадків стає темним. Ще пізніше пухлина некротизується і в процес залучаються м’язи, що лежать під щкірою, і навіть може бути розм’якшення і деформація скелета. Все це дозволяє досить легко розпізнати рибу з пухлинами шкіри. Якщо ж уражено внутрішні органи, то це можна виявити лише шляхом розтину.
Злоякісні новоутворення являють собою скупчення безлічі ракових клітин, а процес розвитку пухлини такий. У дораковій клітині, на відміну від нормальної, відбуваються такі зміни, які призводять до здатності до неконтрольованого розмноження, що робить процес подiлу практично єдиним заняттям. Природно, він вимагає великих витрат енергії, а тому ракові клітини, як правило, поглинають молекули вуглеводів з надзвичайно високою швидкістю, а перетворення енергії в них здійснюється без участі кисню, оскільки, найімовірніше, надходження кисню з кров’ю і поглинання клітиною вуглеводів погано скорельовані. Тому одним з головних питань у цій проблемі є таке: «Що дозволяє клітині вийти з-під контролю механізмів, що обмежують її ріст і подiл?»
Сучасні знання в цій галузі «свідчать про простоту механізму перетворення нормальної клітини в пухлинну». Американські професори Роберт А. Вайнберг і Тоні Хантер бачать цю простоту в наступному. В геномі ракових клітин виявлено особливі «ракові» гени. Вони виникають з нормальних, «доброякісних» генів, присутніх у геномі здорових клітин. Особливістю їх потрібно вважати те, що точкова мутація, що призводить до заміни в білку однієї амінокислоти, перетворює його в такий, який стає онкогенним білком, що перетворює клітину в ракову. Ген, здатний здійснити таку підступну програму, отримав назву протоонкогена, тобто попередника онкогена. Будучи прото- а не онкогеном, він продукує необхідний клітині білок, а тому клітина в процесі еволюції від нього не позбулася. Гену виявився властивий еволюційний консерватизм, і він увійшов до складу геномів від дріжджів до людини. У перетвореному вигляді, тобто у вигляді онкогенів, які є майже точними копіями протоонкогенів, вони входять і до складу вірусів. У людини з 30 тисяч генів протоонкогенами є приблизно сто. Таким чином, різні організми — від одноклітинних до гігантських багатоклітинних — виявилися «пов’язані однією вірьовкою». А смикати за неї можна різними способами.
Гріхопадіння віруса подібне до гріхопадіння Адама і Єви. В біблійній притчі про останніх говориться, що вони согрішили в раю, зірвавши плід з древа пізнання і розділивши його навпіл, тобто зруйнувавши ціле. І підштовхнув їх до цього диявол у вигляді змія-спокусника.
Вірус також «продав свою душу дияволу», розділивши цілісний процес життєдіяльності на два, практично незалежнi один від одного стани. Він розірвав індивідуальний кругообіг, який, на думку Платона, є дух. Тому неминучий і сумнів, який постійно виникає: вірус — це живе чи неживе? Розібратися в цьому всьому можна лише за умови використання уявлення з теоретичної екології.
Живе реалізовує дві стратегії. Одна забезпечує збереження себе, інша — збереження свого роду. Кожна з них, образно кажучи, має свій сценарій, який складається з певного числа функцій. Наприклад, для того, щоб ссавець реалізовував свою життєдіяльність, він повинен себе зберігати: здійснювати терморегуляцію, пересування, добування їжі та інш., а також забезпечувати збереження свого роду: злучатися, вагітніти, народжувати, вигодовувати дитинчат і здійснювати турботу про своє потомство. Всі ці функції є роботою, яка здійснюється з використанням енергії. Джерело енергії в усіх функцій одне і те ж — весь організм. Тому посилення однієї функції супроводжується ослабленням іншої або всіх інших разом взятих (якщо в одному місці збільшилось, то в іншому обов’язково зменшиться). Така взаємодія між функціями отримала назву принципу енергетичного балансу організму. Виражені альтернативні відносини мають функції, що забезпечують реалізацію різних стратегій. Однак пріоритет віддається тим, які зберігають себе. Чим більше енергії витрачається на рішення цього завдання, тим менше її припадає на відтворювання собі подібних. Наприклад, самка миші протягом року може створити біомасу у вигляді дитинчат, що в кілька разів перевищує її власну. У людини, яка вимагає величезної кількості енергії для підтримки своєї структури, новонароджений, як правило, складає близько 5% маси тіла матері. І причини зниження народжуваності у «цивілізованих» народів якраз і полягають у тому, що ціна їх власного життя постійно зростає. Бідні народи, як правило, характеризуються багатодітністю.
Отже, щоб реалізувати стратегію збереження свого роду, необхідно знизити витрати енергії на збереження себе. З цієї причини у більшості ссавців, та й не тільки у них, процес відтворювання припадає на теплий період року, коли для збереження себе потрібно менше енергії. Тепло, довкола росте або бігає їжа, одним словом — благодать.
Вірус має ніби два різні життя, кожне з яких пов’язане тільки з однією стратегією. Одна частина реалізовується в клітині, інша — в навколишньому середовищі. Причому вірус споживає енергію, перебуваючи в клітині, де і здійснює процес відтворювання. У навколишньому середовищі він знаходиться ніби в стані кристала.
Не маючи власного тіла, яке б резервувало йому енергію, він її запозичає у клітини господаря, перетворюючись в паразита цієї клітини. Але клітина добровільно віддавати її нікому не планувала. Тому вірус творить підлість, здійснює гріх, «розчленовує» клітину. Він вбудовується в її геном таким чином, щоб заблонаправляє отриманий надлишок енергії на своє відтворення. Він також може тривалий час перебувати в клітині, не видаючи своєї присутності.
Судячи з усього, геном віруса може вбудовуватися в різні ділянки клітинного генома і здатний призводити до різних наслідків. У одних випадках потік енергії прямує таким чином, що його поглинає вірус, в інших — він посилює частоту подiлу клітин.
Однак цим стратегія вірусів не обмежується. Серед них є такі, які не мають ДНК, а обмежуються лише РНК. Тому їх називають ретровірусами. Таким вірусам, щоб вбудуватися в клітинний геном, необхідно мати його ген. Роль такого «пароля» може виконати онкоген, який є майже точною копією протоонкогена. Залишаючи клітину, ретровіруси захоплюють його і надалі переносять в клітини вже інших організмів, що, природно, сприяє появі злоякісних новоутворень.
Таким чином, достовірно встановлено два шляхи виникнення злоякісних новоутворень. Перший пов’язаний з мутацією протоонкогена, другий — з перенесенням онкогена вірусом. Ці шляхи перетинаються двічі. Коли вірусовi потрібно отримати онкоген, він користується послугами мутації. Наступного разу, коли він вбудовує онкоген в геном клітини, знову здійснюється акт, подібний до мутації. Заражаючи клітину, вірус вносить у неї зiставлювану з мутацією зміну, оскільки частина його власної ДНК щодо ДНК клітини нікчемна. Вона становить усього одну мільйонну його частину. Все це дає підстави думати про простоту механізму перетворення нормальної клітини в пухлинну.
Однак існують усі підстави говорити ще про третій шлях, що призводить до раку. Це вплив різноманітних хімічних, фізичних та інших агентів, які називають канцерогенами. Серед них є багато таких, які не привносять в клітину енергію і тому не можуть спричиняти таке квантово-механічне явище, як мутація. Вони просто ушкоджують геном клітини і створюють в ній перешкоду для хвилі, що біжить. Але це принципово нічого не змінює.
Є всі підстави вважати, що в усіх трьох випадках виникають одні й ті ж наслідки, включається один і той же механізм. Його можна назвати механізмом, що спотворює зміст, породжує помилку. Тут цілком доречна наступна аналогія. Коректор, що вичитує текст, знімає інформацію, натрапивши на помилку, зупиняється і задумується над тим, як її потрібно усунути, зосереджує енергію (своє зусилля) на цьому. В гeномі помилка призводить до того, що вона поглинає більше енергії, тобто збільшує свої потреби, що неминуче спричиняє зниження потреб іншого гена або всіх інших разом взятих. Ген, який отримує більше енергії, виконує велику роботу: виробляє більше білка і перетворює нормальну клітину в ракову або сам піддається мутації і перетворюється з протоонкогена в онкоген. Тут доречно зробити один відступ від теми.
Нещодавно американські генетики не посоромилися сповістити світ про те, що вони поставили експеримент на кількох десятках дітей, геном яких зазнав корекції методами генної інженерії. Така корекція неминуче порушує біг хвилі в геномі (див. «День», 2001, № 77), а отже спричинятиме непередбачувані наслідки, від злоякісних новоутворень до психічних порушень. Через Інтернет вже було поширено інформацію про попередження Яна Вілмута— батька овечки «Доллі» — про те, що клонування є дуже ризикованою справою, оскільки воно призводить до різкого скорочення тривалості життя і різних природжених дефектів, що часто виявляє себе у вигляді різкого збільшення розмірів внутрішніх органів. Не можна залишити поза увагою й інформацію американських хірургів, які займаються шунтуванням аорти. Для цього найчастіше беруть вену з іншої частини тіла і замінюють нею ушкоджену ділянку аорти. Як відомо, по судинах біжить хвиля і тому вставка в них частини з іншого органу порушує її біг. Наслідки цього виявилися вражаючими. В 52% з числа тих, хто переніс операцію, погіршилася психічна діяльність, а у 42% вона не відновлювалася протягом наступних п’яти років.
Одним з досягнень перших трьох екологічних конференцій, які були проведені в Києві в довоєнні і 50-ті роки та присвячувалися масовим розмноженням тварин і побудовам прогнозів, було обгрунтування уявлення про епізоотійну густину популяції. Згідно з ним, популяція, густина населення якої досягає таких значень, що з’являється загроза її існуванню, знижує свою чисельність за рахунок епізоотії, яка в ній виникає. Такий механізм виявляється надзвичайно ефективним, оскільки він здатний протягом дуже короткого часу знизити чисельність споживача і врятувати рослинність, тобто епізоотії стали розглядатися як регулятори чисельності організмів. Причому ця регуляція може здійснюватися вибірково, зачіпаючи лише окремі види організмів шляхом поширення видоспецифіччисла можуть бути віднесені віспа, кір та інші. За рахунок них може здійснюватися тонка корекція, коли потрібно зупинити, відрегулювати чисельність того, хто може викликати певні порушення при розподілі потоків речовини та енергії.
Необхідність регуляції може охоплювати цілі класи тварин, і тоді всі вони хворіють на одні й ті ж хвороби. Знову ж, якщо говорити про людину, то вона може хворіти приблизно на шістдесят хвороб, на які хворіють і інші ссавці. До їх числа входять і такі, як чума, туляремія, лептоспіроз та інші. Образно кажучи, як тільки в процесі еволюції виникає група організмів, яка буде вiдiгравати визначальну роль в екосистемах, Всевишній відразу накидає на неї вузду.
Особливий інтерес в плані вищеозначеної проблеми являють собою два дуже важливi спостереження древніх. Софокл — п’яте століття до нової ери — в «Царі Едіпі» говорить про те, що хвороба переходила з посівів на тварин і утробних немовлят. Пізніше про подібні події згадує римський поет Овідій, що описав поголовну хворобу на острові Егіни, яка охопила не тільки тварин, рослини, але і людей. Про це ж говорив і інший римський поет — Лукрецій, — що описав мор в Аттиці.
Цим фактам не надавали особливого значення, оскільки вважалося, що у рослин, з одного боку, та тварин і людини — з другого, немає спільних хвороб. Однак сьогодні на них потрібно поглянути інакше. Вірусологи Київського національного університету імені Т. Шевченка, якими керує доктор біологічних наук А.Л.Бойко, б’ють тривогу в зв’язку з тим, що багато вірусів буквально перенасичили стічні води, а вірус тютюнової мозаїки виявляється в клітинах тварин, тобто втратив свою видоспецифічністъ. Отже, Бог може мати вузду на всіх. І якщо він нею скористається, то виникне велике вимирання, в епоху якого увійшло людство (див. «День», 2001, №41).
Серед великих вимирань найбільш вiдоме крейдяне, коли вимерла група динозаврів, що свого часу процвітала. Однак її вимирання не порушило спадкоємності життя. В її гонці сталася лише зміна лідера. Вимирання людства, про яке сьогодні так багато кажуть, буде означати відмову Всевишнього від свого задуму, від тієї спадкоємності, яка існувала протягом сотень мільйонів років. Чи можливо таке, чи можлива божественна самокритика? Виявляється, так.
І в цьому відношенні найбільший інтерес становить перше велике вимирання. Хоч життя на планеті з’явилося близько 3,5 мільярда років тому, значний стрибок в розвитку органічного світу стався 2,5 мільярда років тому і корелює за часом з мезо-протерозойским зледенінням. Характерною особливістю цього часу потрібно вважати процвітання без’ядерних фотосинтезуючих мікроорганізмів. У кінці протерозою (650 — 570 млн. років тому) фіксуються продукти життєдіяльності організмів, клітини яких вже мали ядро. Виявляються фітопланктон, гриби, різноманітні багатоклітинні водорості і тварини, у яких був відсутній скелет, але які ухитрялися досягати великих розмірів.
Складається враження, що в цей період біосфера випробовувала вельми самобутні «технології» життєдіяльності зі складними формами симетрії iз ковзаючою сегментацією, що належать до особливих класів і типів, характерних тільки для докембрійського періоду.
В самому кінці протерозою відбувається перше велике вимирання, яке проявилося в різкому скороченні чисельності і різноманітності мiкрофітопланктону, а також безслідного зникнення і більшої частини безхребетних тварин. Процес охопив усіх. Порушення в біосфері було настільки істотним, що у дослідників склалося враження про відсутність вираженої спадкоємності фауни протерозою і наступних періодів. Це дає підстави вважати, що в певних випадках біосфера може принципово змінювати напрям свого розвитку.
Абсолютно очевидно, що така подія не може бути наслідком певних геологічних процесів, сонячної активності, падіння метеорита і т. п. Необхідне серйозне нездужання біосфери, яке відбувається в самій живій речовині. І таким нездужанням могла бути одна спільна для всіх хвороба. Нею може бути мутаційний процес, показником якого у багатоклітинних тварин слід вважати злоякісні новоутворення.
Прийнявши цю гіпотезу, в Інституті зоології імені І.І. Шмальгаузена Національної Академії Наук України було сформульовано проблему моніторингу злоякісних новоутворень у гідробіонтів. Віриться, що комплексні дослідження вчених дозволять дати відповідь на головне питання: «Бути чи не бути? Ось в чому питання !»
Підведемо підсумок: Всевишній створив хвороби, щоб тримати у вузді тих, у кого він вдихнув Дух Святий, а при необхідності і виправляти свої власні помилки.
