НЕПРИВАБЛИВА ОСВIТА
У №91 «Дня» від 24.05.2002 був опублікований лист учителя математики та інформатики СШ №62 м. Дніпропетровська Владислава Ляпіна «Право на творчість — небезпечне?», у якому автор виклав власне бачення проблем існуючої системи освіти. Зокрема — несприйняття чиновниками і широким освітянським загалом учителів-новаторів. До дискусії, розпочатої В. Ляпіним, приєднується викладач-методист Київського технікуму залізничного транспорту Валентин Бондаренко, думки якого ми пропонуємо сьогодні увазі наших читачів. І ще раз запрошуємо всіх зацікавлених поділитися власним розумінням піднятих у цих листах проблем. ,/B>
Хтось (може навіть із дуже видатних!) сказав: «Суспільство, яке залишається без учителя, не має перспективи». Україна поступово втрачає вчителів не тільки тому, що їх просто не вистачає, а й тому, що вчитель повинен відповідати багатьом вимогам, поступово ж ці вимоги зменшуються, і сьогодні вчитель не в повній мірі відповідає своєму призначенню. У суспільство вчитель несе основи універсальної культури, тобто культури як єдиного процесу і єдиного світосприйняття. Але сьогоднішня культура стає поступово «мозаїчною», коли людина сприймає світ як суму розрізнених подій, явищ, дисциплін, не пов’язуючи їх між собою. Достатньо перегорнути сторінки більшості газет, які аж переповнені короткими повідомленнями з різних тем, і ця мозаїка не складається навіть у якусь контурну картину. Навіть найбільш «продвинуті» видання організовують на своїх сторінках вузько тематичні колонки, «пристроїти» матеріали, що торкаються різнобічності життя, досить складно. Мистецьким виразом такої культури є кліп, що замінив повноцінні художні твори, а на побутовому рівні — реклама, де навіть окремі елементи мозаїки досягають вершин безглуздя.
Наше суспільство дуже захопилося ринковими відносинами, але професія вчителя не може бути ринковою. Вчитель повинен відігравати у суспільстві стабілізуючу роль, так би мовити, експерта «гамбурзького рахунку». Сьогодні вчитель часто боїться сказати правдиве слово, бо він не захищений ані своїм матеріальним становищем, ані власним авторитетом, ані ставленням до нього самого суспільства. Багато вже говорилось про те, що школа повинна піклуватись про захист прав учителя. Так, це правильно, але права накладають певні вимоги і до обов’язків. Сьогодні ж будь-який навчальний заклад є місцем, де порушуються права дорослої людини — вчителя. Про це чомусь не прийнято говорити, але навіть зовнішні спостереження свідчать про різкі зміни у поведінці учнів. Починається з найпростішого, коли діти (дедалі все більше!) і не думають уступити дорогу, вислухати зауваження, виконати завдання, серйозно підготуватись до уроку. А закінчується конфліктами з батьками («Невже він зовсім не знає історії чи літератури, і взагалі — він найгірший?»), вирішенням питань за межами навчального закладу, аж до судових процесів. Уже є випадки «наїзду» на вчителя криміналу чи напівкриміналу.
Учитель повинен виховувати, формувати особистість, суспільство ж усе частіше оцінює роботу вчителя за «балами», які він же і виставляє. Дуже часто ми чуємо, що школа повинна бути орієнтованою на учня, вводиться самоврядування й інші демократичні методики. А коли вона працювала не на учня? Тільки чи завжди людина розуміє, що її рішення стосується долі всього суспільства? І якщо свобода вибору є ознакою цивілізованого суспільства, то і в ньому є три царини, де це не є абсолютним. Це збройні сили (силові структури), медицина і освіта, звичайно, при умові високого професіоналізму. Падіння професіоналізму призводить до зниження авторитету в даній галузі, це збільшує втручання позафахового, що врешті-решт розвалює державу. Історики вважають, що студентський рух 70 — 90-х років ХIХ століття був однією з досить вагомих причин революційних подій у державі, що призвели до її руйнування. А вимогами студентів була відмова від класичної гуманітарної освіти, вивчення мов, у тому числі грецької і латини, і взагалі зменшення «навантаження». Сьогодні все ще відчуваються недоліки прийнятих тоді (і пізніше!) рішень, а повернутись до повноцінної університетської освіти дуже складно. Саме тому згаданим напрямкам треба приділяти особливу увагу. Невирішення цих проблем призводить до того, що молоді йдуть на освітянську роботу дуже неохоче, а багато «старих» знаходять місце в інших галузях, бо за роки роботи вони отримали найкращі якості працівника: дисциплінованість, акуратність, вміння вести документацію, комплексний універсальний напрямок знань, вміння спілкуватися, добре володіння рідною мовою. Якщо до цього додаються знання іноземної мови і комп’ютера — ціни немає такому працівникові. Як конкретно вирішувати ці проблем — окрема розмова. Поки що необхідне усвідомлення цих проблем суспільством, урядом, керівництвом усіх рівнів і бажання їх вирішувати. Інакше все знову закінчиться балачками. Якщо ж говорити про головний напрямок реформування — це необхідність зробити працю освітянина привабливою не стільки матеріально (звичайно, треба довести зарплату до нормального рівня), скільки самими умовами роботи, які б стимулювали творчість, з одного боку, і робили її необхідним чинником оцінки цієї роботи — з другого. А це зменшення навантаження, забезпечення якісними підручниками і комп’ютерними програмами, зменшення наповненості класів, перехід на новий рівень контролю процесу навчання з використанням комп’ютерної системи тощо.
Тільки комплексне розв’язання всіх проблем може дати позитивний результат. Учити і виховувати дітей — це престижно й цікаво! Сьогодні ж для більшості — це важкий хліб виживання.
