«Незалежність треба виборювати»

Українці дізналися про бабусю із Запоріжжя Марію Лихвар ще під час Євромайдану. Попри будь-яку погоду 81-річна пенсіонерка, яка пересувається за допомогою милиць, їхала на мітинги під облдержадміністрацію. Їхала зі своїм незмінним атрибутом — жовто-блакитним прапорцем, зв’язаним власноруч.

Нині пані Марія усіляко підтримує українських військових у зоні АТО. Нещодавно придбала на власну пенсію дві пари берців для бійців. «Хіба це сенсація чи що? Ми повинні віддати все: гроші і душу!» — говорить жінка. Неодноразово 81-річна Марія Лихвар віддавала пенсію для солдатів.

Окрім грошей, Марія Лихвар в’яже прапорці для військових. Скільки вже зробила таких прапорців, точно сказати не може, бо їх було вже дуже багато. Щодо ситуації на Донбасі, то пані Марія вважає, що «Путін ніколи не випустить з лабетів Україну»...

«День» уже розповідав нашим читачам про Марію Лихвар (див. «День» за 25 квітня №75 «Третя революція» Марії Лихвар»), утім, ми вирішили детальніше познайомитися з цією вольовою і бадьорою жінкою і завітали до неї в гості.

Живе пані Марія в однокімнатній квартирі у найвіддаленішому районі Запоріжжя — Хортицькому. Її невеличке, але затишне помешкання видається міні-музеєм. Стіни кухні усипані фотографіями, портретами і календарями із зображенням українських політиків... Тут і Віктор Ющенко, і Юлія Тимошенко, і В’ячеслав Кириленко, кілька портретів В’ячеслава Чорновола. Останнього пані Марія любить найбільше. «Мій Чорновольчик! Він просто на льоту «хапав» питання і тут же відповідав. А який він розумний був», — каже зі смутком в голосі Марія Лихвар.

На стінах іншої кімнати мирно уживаються Сергій Єсенін та Степан Бандера. Тут же, у спальні, під телевізором лежить транспарант «Росія, руки геть від Севастополя!» Як згадує господиня, його було намальовано ще на початку 1990-х...

«Я НЕ ЗНАЮ СВОЄЇ МАМИ, ВОНА ПОМЕРЛА ВІД ГОЛОДУ 1933 РОКУ»

«Я походжу з села, якого вже немає, — Зелений Хутір (Пологівський р-н Запорізької області. — Ред.). Я не знаю своєї мами, вона померла від Голоду 1933 року, після того, як я народилася. Кажуть, що вона була чорною, як циганка Аза, але у нас не було навіть  її фотографії, — розповідає Марія Лихвар. — Тож я довго не знала, що живу з мачухою, поки не побачила її дітей. Бувало, спочатку вона нас поколотить, а потім ще й батько. А коли він починав її бити, ми благали його припинити. Він сідав і плакав: «Якщо я сердитий, ви до мене не підходьте».

«Батько пройшов війну. Після — працював головою колгоспу. Та якось до нього приїхав прокурор і попросив виписати картоплі. Батько відмовив: треба було збирати правління, щоб ухвалити це рішення. За це його посадили у тюрму до Дніпропетровська на вісім місяців. Це був 1947 рік, я тоді до сьомого класу ходила», — згадує пані Марія. А вже 1948-го вона вступає до технікуму, що у селі Федорівка (нині — село Чубарівка Запорізького району). «Я почала вчитися на агронома-шовковода. Але навчання не закінчила, тому що треба було багато ходити пішки до технікуму, а я була зовсім боса», — продовжує пані Марія. Згодом, коли батько знайшов іншу жінку, він переїздить з нею до Криму. Після цього у житті Марійки розпочинається новий період — донецький. Її хрещений батько, дядько Петро, відвозить 16-річну дівчину до Донецька.

«МАНЮ, ДОЗВОЛЬ НАЗИВАТИ ТЕБЕ ДОЧКОЮ»

«Дядько з тіткою працювали на м’ясокомбінаті, тож їсти було що. Але найголовніше — мені дали нормальний одяг», — розповідає Марія Лихвар. Оселилася вона у троюрідної сестри дядька Петра, яка мала двох дітей.

Взимку 1950-го пані Марія отримала першу серйозну в своєму житті роботу. «Почала працювати різноробочим у котельному цеху на металургійному заводі ім. Сталіна. Було важко. Та й бандитизм у той час був жахливий! А зараз — четверте покоління цих бандитів, з яких нічого не буде. Вони не хочуть працювати... Так само формувався і Янукович...» — говорить пані Марія.

Там же, у Донецьку, Марія Лихвар зустріла свого майбутнього чоловіка. «Його звали Микола і він був молодший за мене. Але ми не зареєстрували з ним шлюб, тому що він був раніше одружений. Проте його дружина не давала розлучення, коли ми пішли реєструвати нашу дитину», — додає вона. Чоловік пані Марії працював на шахті ім. Засядька, але згодом був змушений покинути роботу.

Згодом у Марії та Миколи народився син Валерій. Деякий час молода сім’я тулилася в комунальній квартирі, «курятнику», як згадує жінка. Але коли Микола поїхав на заробітки, Марія лишилася одна з сином. З того часу вона так і виховуватиме Валерія одна, не знаючи, що з її чоловіком. Марія лишилася жити з батьківським прізвищем — Лихвар. Як матері-одиначці їй дали кімнату в гуртожитку розміром 17 кв. м. Її вона ділила ще з однією жінкою, яка також мала дитину.

1964 року пані Марія з Валерієм переїздять до батька, який вже повернувся з  дружиною до Запоріжжя. Нова мачуха, у якої було троє дітей, радо їх прийняла. «Вона і раніше мені писала: «Маню, дозволь називати тебе дочкою». От я і переїхала до хати, яку побудував батько із «жужалки» (того, що залишилося від згорілого у печі вугілля. — Ред.), яку він возив з цегельного заводу, де працював», — говорить Марія Лихвар. З тих пір вона так і лишилася жити у Запоріжжі, працювала на різних роботах, виростила сина. А наприкінці 1980-х років стала активно підтримувати Народний рух України, взяла участь у трьох українських революціях...

ТРИ МАЙДАНИ І НЕЗМІННИЙ АТРИБУТ

Перша революція Марії Лихвар розпочалася 1991 року, коли вона приїхала потягом до Києва, оскільки «незалежність треба виборювати», додає пенсіонерка. «Тоді ж я спалила перед Радою комуністичний прапорець і на древко, що лишилося, зв’язала з мочалки і шапки жовто-блакитний прапор», — розповідає жінка про атрибут, з яким вона виходила на Євромайдан. Ще один аналогічний прапорець пані Марію попросили зв’язати для музею запорізького Майдану.

Того ж 1991-го пані Марія розносила по сусідських будинках листівки з прізвищами кандидатів, за яких слід голосувати. «Од руки на рулоні паперу я писала прізвища тих, за кого слід голосувати до Верховної Ради, облради, міськради і до районої ради. Обходила 10-12 будинків, кожен мав по чотири під’їзди, у яких по 36 квартир. А потім чую на вулиці люди кажуть: «Будемо голосувати за тих, чиї прізвища від руки написані!». Їх всіх і обрали», — додає Марія Лихвар. До речі, свою «політичну» діяльність тоді жінка поєднувала з відродженням української мови в місцевому осередку «Просвіти».

Ще одна історія того часу — пані Марія продала «Москвич-2140», який належив її сину, і віддала гроші (6 тис. 900 руб.) на потреби Народного руху. «Ма, продавай машину! Спершу нам треба державу підняти, щоб ніде наші діти не воювали. Радянський Союз, Росія — це ж імперія, яка всюди воюватиме», — такими словами підтримав Валерій свою матір. Однак рідний брат Микола цього не зрозумів. А невістка, яка не поділяє поглядів пані Марії, сказала, що «Україна все одно буде з Росією»...

На другу революцію, помаранчеву, пані Марія вже не їздила до Києва — була на милицях. Але це не заважало їй виходити на місцевий Майдан, який розмістився перед запорізькою облдержадміністрацією.  Про той час жінка згадає: «Всі люди кіно дивилися, але мене це не цікавило. Я дивилася новини». Власне, і зараз вона дивиться їх постійно.

Євромайдан для Марії Лихвар почався з часу, коли в центрі Києва брутально побили студентів. «Узимку я кожен день їздила під ОДА. Тільки 26 лютого не поїхала, бо надворі було слизько. Саме тоді Пеклушенко (екс-губернатор Запоріжжя. — Ред.) найняв «тітушок», які потім били людей. Я вийшла у двір і питаюся в Бога: йти мені чи не йти? Раптом в голову прийшла думка: не йти», — згадує жінка. А якось, коли вона стояла на зупинці, чекаючи на маршрутку, зупинилася машина: «Ви їдете на Майдан? Сідайте». Іншого разу, по закінченні мітингу, добрі запоріжці найняли бабусі таксі...

Коли я вже збирався додому, пані Марія наостанок зізналася, що вважає, що українці володіють найважливішою рисою — свободою душі: «Оскільки тільки з нею, свободою слова і душі, можна сказати владі, що вона не правильно робить».