Переселення у минуле

Після подій в Чорнобилі на Вінниччину у Немирівський район переселили людей із зони радіаційного забруднення. Там вони жили на Житомирщині в селі Обіходи, а їхнє нове поселення на Поділлі назвали Новими Обіходами. Люди, які живуть в цьому селі, ніколи не були за кордоном, але що таке ностальгія за рідним краєм, знають. Вони це не пережили. Вони з цим живуть. Живуть і тужать за своїм селом, у якому народились і росли. «Тяжко згадувати те життя. Вам не передати, який біль за тими місцями, де ріс, де пройшло дитинство, молодість, перше кохання, перший раз у перший клас. Все залишилось там», — каже Марина Собченко, переселенка із зони відчудження. Сільська вчителька. Ще трагічніше переживають вимушене переселення старі люди. «Моїй мамі 80 років, — розповідає Лідія Ярмоленко, — то вона кожен день плаче. Додому й додому. І мені моя домівка сниться весь час».

Українці, що живуть в Україні, але зазнали долі емігрантів. Вони чорнобильці, переселенці з Полісся. На Вінниччину приїхали десять років тому. Відтоді кожен їхній день помічений Чорнобилем і жалем. «Найбільше сумуємо за батьківщиною. Мені здається, кращого, ніж наше Полісся, краю, немає», — каже Василь Ярмоленко. Їхнє Полісся — це живописне поєднання лісів і річок, тому на Вінниччині шукали саме такий куточок для забудови нового села. Держава після аварії на ЧАЕС ніби намагалась загладити вину перед потерпілими. Нові просторі будинки, заасфальтовані дороги, телефони і природній газ. Але зі своїх радіаційно забруднених Обіходів у нові вінницькі Обіходи житомиряни їхати не бажали. Тоді їхній голова колгоспу Василь Мельник першою «вислав» на чужину свою вагітну доньку. «Я була як декабристка. Всі боялись їхати. І поки тато мене не відправив, ніхто з односельців iз місця не зрушив», — пригадує Марина Собченко. За нею потихеньку переселились усі. А на честь її тата в новому селі назвали одну з вулиць. Та це все потім. Спочатку ж було розчарування, яке згодом переросло в трагедію. На новому місці переселенців обіцяне владою було відсутнє. «Коли ми переїжджали, — пригадує Марина Собченко, — і район, і область — усі обіцяли свою допомогу, розказуючи, що і як буде на новому місці. Ну буквально манна з неба». Обіходівці манни й не чекали. Лише сподівались на нормальні умови життя і хоч якусь роботу. Та так її й не дочекавшись, 20 родин уже повернулись назад. Туди, де радіація. Додому. «Основна причина, через яку їдуть люди — це відсутність роботи у селі, — пояснює сільський голова Нових Обіходів Ніна Ковальчук. — Молодь відмовляється залишатись у селі. Для них тут не тільки немає роботи, а й нема де провести дозвілля. Нам тут не збудували ніякого клубу, молоді немає де навіть організувати дискотеку».

Недавно молоді таки придумали собі розвагу — вони збираються вечорами під вікнами сільського голови і скандують: «Хочемо клубу!» Ніна Ковальчук каже, що дуже їм співчуває, але зараз нічим не може допомогти: крім хат і школи, в селі нічого не збудували. Навіть магазину. По хліб свого часу ходили пішки у сусіднє село. А коли переселенці обжились, то відкрили на своїх подвір’ях чотири приватнi магазини. За товарами їздять у райцентр. Від Нових Обіходів до Немирова — 25 кілометрів. Відремонтувати взуття чи підстригтись — теж у район. Туди із села їздить автобус тричі на тиждень. Як можуть, миряться і звикають, але влада зачепила й найболючіше для чорнобильців — здоров’я. «Як ми сюди переїжджали, нам обіцяли, що тут буде лікарня з номерною аптекою. Але досьогодні нічого немає. Ми навіть медпункт розмістили у житловому будинку, — розповідає Юрій Терещук, сімейний лікар Новообіходівської амбулаторії. — Крім того, дуже мало виділяється коштів для лікування і діагностики хвороб. Через те, що амбулаторію досі не забезпечили елементарним, я не можу діагностувати захворювання на ранніх стадіях, а до району не всі мають змогу та не всі й хочуть їхати, особливо старші.

Чорнобильці в Нових Обіходах хворіють переважно на серцево-судинні захворювання, хвороби органів дихання, суглобів та хребта. Юрій Терещук сам також переселенець. Говорить, що такі, як він, частіше від інших хворіють на простудні захворювання. А в їхній амбулаторії немає не лише транспорту для надання швидкої допомоги, а й можливості для стерилізації медичних інструментів. На всі запити перед чорнобильцями розводять руками і кажуть вже сакраментальну фразу нашого часу: «Немає грошей».

Так само їм пояснюють, чому за десять років не створили робочих місць. Все життя ці люди працювали у колгоспі. Їм обіцяли, що й тут буде так само, але техніки не дали, ферми не добудували. Подбали лише про худобу, яку переселенці привезли із собою. 300 корів роздали в інші господарства, а про людей ніби забули. «Можливо, склалося б інакше наше життя на чужині, якби була робота. А так важко нам дуже тут приживатись. Уже скільки років пройшло, а нi ми, нi наші діти не мають постійної роботи», — бідкається Лідія Ярмоленко. Нове поселення приєднали до господарства, яке забезпечувало харчами армію. Обіцяли, що, крім полів і ферм, ще буде робота. Військові перейшли на систему тендерів і продукцію купують не в закріпленому господарстві, а там, де вигідно. Однак його землі залишились у підпорядкуванні Міноборони і розпаюванню не підлягають. Тому навіть землі переселенцям не дають більше за дозволений біля хати город. «Сьогодні у зв’язку з тим, що фінансування чорнобильських програм вкрай обмежене, будівництво припинилось, — пояснює Віталій Бондан, начальник управління у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи Вінницької області. — І в Нових Обіходах дійсно немає ні клубу, ні інших споруд соціального призначення. Можливо, їхній радгосп з часом підпорядкують нашому Міністерству. Тоді є надія, що воно виділить кошти і буде добудований той корівник. А люди матимуть роботу».

Все це плани, обіцянки. А що з них виходить, переселенці вже знають. «Я думаю, що вже нічого не добудують. Можливо, ще можна було б на щось сподіватись, якби не розвалювали те, що є», — каже Василь Ярмоленко.

Недобудували третину закладених житлових будинків і торговий центр. Його та десять хат уже продали із аукціону. Купують, щоб розібрати на будматеріали. А в адміністративному будинку села залишились лише внутрішні роботи. «Коштів не так і багато треба, — пояснює Ніна Ковальчук. — А ми могли б у ньому відкрити і амбулаторію, і клуб, і всі інші установи, які тимчасово вже десять років знаходяться у житлових будинках. Якщо його не добудувати, то він розвалиться через кілька років. Можливо, держава про нас згадає. Хоч у зв’язку із десятиріччям села і добудує цей адмінкорпус».

У ньому за планом мав бути і дитячий садок. У селі 50 дітей дошкільного віку. Садочок намагались відкрити в приміщенні школи, але батьки дітей у нього не пускають. «Вони отримують по 80 гривень як чорнобильці для харчування дітей. Якщо їх віддати у садочок, то це означає втратити ці гроші. А через те, що роботи немає, ніхто не хоче позбутись цієї допомоги, —пояснює Ніна Ковальчук. — Тому діти не можуть розвиватись у колективі і повноцінно готуватись до школи, як це необхідно».

Дитячі гроші — це не єдиний прибуток чорнобильців. Спритніші їдуть на заробітки у столицю чи райцентр. І живуть надією на краще. А старші вже її поховали. «Я, наприклад, — пояснює Василь Ярмоленко, — надію втратив, що щось воно буде. Нам уже десять років обіцяють дорогу доробити, а як на мене, то я не доживу, щоб вони щось зробили у цьому селі».

Свої обіцянки влада дотримала в тому, що возить переселенців раз на рік у рідне село. Цей день для них найрадісніший. Бо вони їдуть на цвинтар. На той, де могили рідних. Але їхніх там не буде. Їх поховають на чужині, куди вислали доживати вiку.