Пережити і розповісти

Документальний фільм про Великий Голод 1932—1933 років в Україні уже демонструвався по одному з українських телеканалів. Нібито. Кажу так, бо в його зйомках брав участь мій покійний чоловік Джеймс Мейс, і тут же я розповідала коротку історію створення Народної книги-меморіалу «Голод 33», упорядниками якої були незабутні Володимир Маняк та Лідія Коваленко. Отож, видається мені, що будь-який розголос про цей справді неординарний фільм до мене таки дійшов би. Творці фільму зауважували, що незважаючи на те, що цей фільм демонструвався в ООН, отримав за кордоном високі оцінки глядачів, дорога до українського глядача складна. І дуже проста: прокрутили стрічку не в той день, не в ту годину. Поставили десь самі собі жирну «галочку». Повтішалися своєю натхненною працею з чергового «відродження». А надалі розпланували, як би то перепрофілювати легендарну студію «Укртелефільм» у черговий банкомат. Рятуючи кіностудію, генеральний директор Олег Бійма пішов у підпілля, аби не підписувати бумаги з купівлі-продажу. Втім, про фільм, про все, що в кадрі та за кадром, згодом.

Нечисленна громада кінематографістів, письменників, науковців зібралася в Будинку кіно на зустріч із Президентом України Віктором Ющенком і головою фонду «Україна 2000» Катериною Ющенко. А фільм став вагомим предметом і приводом для серйозної й детальної розмови про проблеми культури, гуманітарної науки, зрештою — в найширшому сенсі проблеми державної політики у сфері духовності. Олег Бійма, який раптово «видужав після довготривалої хвороби», після зустрічі щиро ділився своїми враженнями: «Та ніколи я й не пригадую, щоби на подібні заходи з’являлися хоча би десятирядні чиновники від культури. А тут сам Президент. Тільки шкода, що ані тих же чиновників, ні журналістів, ні відомих діячів науки та культури…»

Таки правда.

У двері Будинку кіно натовп таки не ломився, не помічено було й представників міністерств, відомств. Не шуміли диктофони, не було журналістів взагалі. Не встигаємо, панове, за нашим Президентом. Тільки-но представляє десь в області голову адміністрації, зустрічається з міністрами, бере участь у різноманітних заходах. А ввечері три години сидить у кінозалі, дивиться, слухає, відповідає, запитує. Вочевидь темп, прискорення, яке надає подіям глава держави, не всім буде до снаги. Це висновок перший, який я зробила для себе після такої нібито рядової події — перегляду стрічки режисера Сергія Бубки та сценариста Богдана Гнатюка «Портрет темряви». Після перегляду розпочалося обговорення, й тут я опускаю всі репліки, виступи, ремарки, від яких мені ставало все нудніше й нудніше. Все ви чули, читали: держава не дбає про культуру, український кінематограф у занепаді, жодного фільму протягом тринадцяти років для дітей і юнацтва, гинуть пам’ятники, не будуються пам’ятники, не відроджуються храми, не будуються храми, а шовіністи, а ретрогради і т.д. і т.ін.

Розмова Президента, а це була таки розмова, а не офіційний виступ офіційної особи, була короткою, стислою, і я думаю, що не одному присутньому в залі ставало соромно за безсоромно вкрадений час людини, яка так цінує той же час.

Пунктирно: якщо слово Президента щось важить, то український глядач побачить цей фільм саме в той день і саме в той час. Ми ведемо розмову з російською стороною про передачу історичних пам’яток, дорогих серцю кожного українця. Нам є що запропонувати росіянам такого, від чого вони не відмовляться. Я запропонував Володимиру Путіну взяти під патронат російської сторони занедбане кладовище російських солдатів Брусилівського полку. Це ідея правдивого чоловіка, охоронця цвинтаря січових стрільців біля гори Маківка на Західній Україні. Натомість я буду просити, аби нас допустили до українських могил ГУЛАГу, сибірських українських поселень, аби нам дозволили поховати в українському пантеоні наших гетьманів, які замордовані в Росії, Олександра Довженка, який заповідав поховати його в Україні. Переконаний, що невдовзі знайде свій спочинок в Україні й Симон Петлюра. Ми ведемо перемовини з польською та шведською сторонами про передачу клейнодів Богдана Хмельницького. Нам нічого не треба просити. У нас колосальні польські архіви. А західні гуманітарії перше, що просили мене під час зустрічей: відкрити українські архіви. Не туристичні подорожі, не наукові розробки, а в першу чергу й передусім архіви. (До речі, я була вражена переговорами одного західного науковця, який намагався викупити, чи бодай скопіювати листування князя Курбського з своєю коханкою, яке зберігається в одній із львівських бібліотек. Торги дійшли аж до 300 доларів. Закінчення цієї історії достеменно не знаю, здається, директор бібліотеки «терміново захворіла». Бібліотека — не спецархів, доступ відкритий для всіх.) Торкнувся Президент і питання відбудови храмів. Десятинній церкві бути. Гетьман Калнишевський, де тільки бував, будував дивовижні перлини козацького бароко — дерев’яні церкви. Не за обов’язок — за честь повинен мати кожен глава облдержадміністрації заопікуватися двома-трьома такими спорудами. Батурин, Чернігів. Не треба агітувати, треба брати на замітку, складати проекти, стукати в двері міністерств, стукати в двері Президента. Немає українського кіноархіву. Все в Росії? Де? Що може зробити держава? Що можна — виторгувати, обміняти. Купити, зрештою.

Ставлення Віктора Ющенка до голодомору 32—33 років — тема окремої й не репортажної публікації. Я зроблю короткий відступ. На численних конференціях, лекціях, форумах, симпозіумах постійний автор «Дня», світлої пам’яті Джеймс Мейс, мов заклинання, висловлював свою майже дитячу наївну мрію. Щоб в останню суботу листопада, в день, коли на Заході поминали жертв голодомору, у вікні кожного українця загорілася свічка пам’яті, як живий дух народу. Всі сприймали ідею схвально, кивали головами, що безперечно треба щось робити. Джеймс знав, що не треба світ переконувати, що Україна пережила пекло, треба, щоб самі українці осягнули масштаби нашої Великої Катастрофи. І це буде початком зцілення, осягнення свого минулого та майбутнього. У цьому маленькому вогнику він вбачав найвеличніший народний пам’ятник, полум’я майбутнього розвитку народу. Після чотирьох операцій, після клінічної смерті, увесь у бинтах, схудлий, змарнілий, професор Мейс виступав в українському парламенті. Наступного дня його виступ був опублікований в газеті «День». Газета розпочала всеукраїнську акцію. Пішли вражаючі публікації на підтримку. У ті дні, здавалося, єдина газета кровоточила болем, із номера в номер намагалася достукатися до братів своїх журналістів, змагалася з тотальною байдужістю, чиновницьким канцеляризмом. І ще би трохи — тему би замовчали, затоптали. Віктор Ющенко, опальний політик, підхопив тему блискавично, масштабно, по-державному. Заграва помаранчевої революції для мене розпочалася на Михайлівській площі, коли кияни зібралися на спільну поминальну молитву, коли встановили тридцять тисяч свічок, коли старенька жінка зібрала в поділ дев’ять вогняних пучечків, порозставляла їх рядочком і приказувала: «це тобі, Ваню, це тобі, Катюшо, це тобі, Петрику…» Цю акцію ЗМІ замовчали. У телеефірі один кадр, без Ющенка. У пресі кілька рядків. Але кияни ішли з Михайлівської площі іншими. Вони пережили катарсис. І допізна у вікнах блимали маленькі вогники, запалені громадянами, які через два роки проголосували за свого народного Президента.

Без сумніву, у Віктора Ющенка це щось глибоко особисте. У його рідному селі Хоружівка від голоду померло понад 400 мешканців, і тільки у трьох десятків встановлено імена. «Люди без пам’яті — інваліди. У мене є діти. Я не хочу, щоб вони були інвалідами. Ми разом висадимо біля Аскольдової могили калиновий гай, привеземо кущі з кожного села, селища, міста. Відновимо конкурс проектів на кращий пам’ятник жертвам голодоморів. На Заході існує й діє велика група підтримки України з числа найвидатніших акторів світу, кінорежисерів, політиків, бізнесменів. Ми повинні поставити фільми, які дивитиметься світ, ми повинні побудувати державу, якою захоплюватиметься світ. У нас є кадри, готові до колосальної роботи з відновлення історичної пам’яті, історичної справедливості, у нас є уряд, готовий надати моральну й матеріальну підтримку. Ми повинні координувати свої зусилля, зосереджуватися на головному, брати на себе бодай маленьку ділянку роботи й доводити до кінця. Не все одразу. А потроху й разом.»

Отже, «Портрет темряви» йде до свого глядача. І так багато за кадром. У американки Євгенії Даллас коротке інтерв’ю. Не встигла вона розповісти, як загинула її сім’я, як пухла вона у столиці голоду Харкові від голоду, як її маленькою гвалтував директор дитячого будинку. Мізерним накладом, своїм коштом вона видала свої спогади українською й англійською мовами. За ними можна ставити кіноепопею. Дуже короткі й такі жалючі розповіді свідків голодомору. Жертв, тому що жили в ті часи. Героїв, тому що пережили, тому що розповіли. Знаю, якої подвижницької праці вимагає ця тема. На одному ентузіазмі, волячій упертості й непересічному таланті Сергій Дудка і Богдан Гнатюк знімали, відтворювали, монтували. Попереду детальний аналіз, своє слово скажуть професіонали кіноіндустрії. Попереду оціночні судження і, безсумнівно, нагороди. Я ж зробила для себе ще один висновок: нас підхопила історія. І політ буде дуже довгим, але й дуже складним.