«Поезжай в Киев — и все!!!»

«Бо ось наступає той день, що палає, як піч; і кожен, хто чинить безбожне, стане соломою. І спалить їх день той, який наступає... А для праведних зійде Сонце Правди, а також лікування у променях Його...»

Старий Завіт, Книга пророка Малахії

Все, що діється навколо, люди схильні оцінювати на підставі свого життєвого досвіду. Який досвід громадського життя мало старше та середнє покоління українців теперішнього суспільства? Та такий, що його можна охарактеризувати як мінусовий, тобто — ніякий. Що знали мешканці 1/6 земної кулі про життя інших країн, зокрема про сучасну демократію (від грецьких слів «демос» — народ і «кратос» — влада)? Тільки дві речі. По-перше, те, що єдиною у світі істинною демократією є радянський устрій, а по-друге, що всі західні «так звані демократії» є фальшивими, облудними та пригноблюючими життя більшості людей. Із цього багато хто робив логічний висновок, що там демократія ще гірша, ніж у нас. І загалом, що демократія є скоріше за все видумкою давніх греків, красивою казкою, розказаною нам талановитими античними «казкарями» — Солоном, Аристотелем та ін. Бо в СССР ніхто і ніколи — ніколи! — не мав найменшої змоги впливати на те, що відбувалося навколо нього. Адже вибори всіх рівнів — які старанно й пунктуально проводилися через певні інтервали — були очевидним для всіх гірким і безглуздим фарсом. А щодо подій початку 90-х років, то вони не встигли радикально змінити рівень громадянськості в країні (інакше ми б мали зараз інших обранців на вищих владних посадах). І ось — Майдан! Майдан, який послала нам доля й перевернув усі уявлення українців про самих себе. Як блискавично все змінилося навколо!

На вулицю вийшли люди, які до цього ніколи не цікавилися політикою — старі й малі, багаті й бідні, робітники й інтелігенція, здорові й хворі, пенсіонери та службовці, студенти й школярі старших класів, іноземці, що живуть у країні. Що трапилося? Як це можна назвати? Кризою? Заколотом? Святом свободи та впевненості в собі? Стрибкоподібною зміною параметрів громадянського суспільства? Братанням різних прошарків суспільства? Мабуть, усе разом. Складається таке враження, що не тільки активна частина українського суспільств, але й більшість його громадян скинули з себе пута мовчання й покори, вийшли з того стану зціпеніння, яке так старанно — на генному рівні — культивували в них усі минулі режими протягом століть.

Пройдіть вулицями Києва, послухайте, про що говорять швейцари, двірники, старі незаможні бабусі біля ваших власних будинків, у дворах! А скільки людей намагається зробити свій внесок у те, що відбувається! Хоча б дрібницю, хоч що-небудь. Ось біля пункту прийому теплих речей в Українському домі стоїть старенька жінка — вона принесла шерстяну кофтину й соромливо перепрошує за те, що кофта не нова, «але ж дуже тепла!». За нею очікує своєї черги простий чолов'яга з черевиками в руках: «Це для перевзування, щоб ноги не мокли. Я їх залатав, підбив — ще послужать якомусь хлопцю».

Іду Шовковичною вулицею. Два маленьких підприємства — «Фітобар» і «Салон красоты» винесли на тротуар столик, біля якого дві тендітні, модні, усміхнені дівчини пропонують усім бажаючим печиво, чай, бульйон — безкоштовно. Те саме відбувається й у маленькому сквері біля одного з будинків на Печерську. Але там чисто індивідуальна ініціатива: три старі жінки пригощають студентів бутербродами та гарячим чаєм. Одна бігає в квартиру, щоб наповняти дволітрові термоси, друга на табуреті, розстебнувши, попри вітер, розкішну шубу, готує канапки, а третя жінка розливає чай. Подібні сцени бачила й на Лютеранській. До речі, в суботу та неділю в'їзд із Лютеранської на Банкову ще перекривали КРАЗи з піском. Але що то була за картина! Кузови, велетенські шини, високі до неба кабіни були прикрашені помаранчевими стрічками, бантами, гаслами; на горах піску облаштувалися телеоператори, діти, фотографи-аматори та ще якісь любителі гострих відчуттів; міліція та водії робили вигляд, що все йде нормально, все під контролем.

Або така деталь. У суботу, під час позачергової сесії Верховної Ради України, на вулиці сотні людей збиралися біля приватних автомашин, які добровільно перетворилися в радіотранслятори виступів депутатів. Були там простенькі машини, були великі й довжелезні; але в кожній — усі двері настіж, радіо на повну потужність і повна повага до слухачів на тротуарах та мостових.

Символом цього благодатного катаклізму стали, як мені здалося, ті численні барабани, які з ранку до вечора лунають в усіх «стратегічних» місцях столиці. Трохи жаль, що кожен мітинг на Майдані, кожне важливе дійство розпочинається не звуками барабанів. Бо саме так ззивали на козацьку раду гігантські тулумбаси. Та й зараз відбувається щось подібне — як тільки якась група з барабанами починає свій концерт, навколо негайно збираються сотні людей. Бо ці древні звуки заворожують, пробуджують глибини пам'яті, колишню відвагу — люди випрямляються, піднімають голови.

Ще один, такий гарний і веселий у всій цій напрузі штрих: усі бронзові фігури на вулицях Києва кокетливо прикрашені помаранчевими кольорами. Паризьку шляпу пана Городецького обвиває жовтогаряча стрічка, на плечах стрункої Марії Заньковецької — такого самого кольору шарф; навіть зморшкувата шия киянина-Паніковського пов'язана грайливою яскравою косиночкою. Так і чуєш його заклик: «Поезжай в Киев и — все!!!».

Сьогодні всі живуть у страшній напрузі — чим усе закінчиться? Багато хто з нас так звик до поразок, що йому — попри все — важко очікувати «щасливого завершення». Особливо якщо таким завершенням вважати суттєві й негайні зміни у нашому житті, у суспільстві, у нашій власній моралі та поведінці. Але чим би не закінчилося те, що зараз відбувається в країні, українці вже ніколи не будуть тим народом, який має всього дві стратегії поведінки — або «безмолствовать», або «в ужасе молчать»!