Погляд лева

Розшифровувати цей пейзаж просто, радіючи природній того ранку серпневій ласці, що обеззброювала, не вдавалося, та й сонця в тіні величезних дерев старого парку було не так вже багато. Високі крони жадібно привласнили собі його ніжність ще на підході. Втім, тут виконує соло інше — очі щосили перестрибують з ярка на яр, з пагорба на натяк річки Глибочиці, хвилястий рельєф сам по собі захоплює, перетягує увагу, натякаючи — намацано слід ваговитішої насолоди, немовби іншої щільності, дещо сюрреалістичне. Без будь-яких особливих зусиль легко вловити, як архітектор Микола Казанський на замовлення місцевого аптекаря Бельського, побачивши й оцінивши природну інтригу, своєрідну драматургію цієї різнорівневої різноманітності, надихнувся і погодився 1889 року пограти тут, у цій місцині тоді на околиці Києва, зі своєю фантазією. Аптекар захотів ще побудувати особняк з аптекою і розбити пейзажний парк. Непогано, мимоволі подумала, схоже й тоді на ліках непогано заробляли.

Якщо коротко, доля цього маловідомого і сьогодні для багатьох киян парку, звичайно, строката. Вона, по суті, скаче вибоїнами історії разом із самою історією. Аптекар здавав приміщення особняка багатьом творчим людям — тут надихалися і письменники, і художники, відзначаючи особливу несхожість цього затишку на звичні ошатні багатолюдні парки. Цей завжди любив насичену тишу.

У ЦЬОМУ ВЕЛЬМИ ВИШУКАНОМУ ОСОБНЯКУ ПРОТЯГОМ ХХ СТОРІЧЧЯ АЖ ДО 1972 РОКУ МЕШКАЛО БАГАТО ВІДОМИХ ЛЮДЕЙ. АЛЕ НАРОДНИЙ ПОГОЛОС ЗАКРІПИВ ЗА БУДИНКОМ І ПАРКОМ ЛИШЕ ІМ’Я ХРУЩОВА

Після революції 17-го року, багато що, природно, було розграбовано й знищено, потім народний комісар НКВС Всеволод Балицький, нібито розтративши бюджетні гроші (один мільйон), ушляхетнив сюжет парку, ставки й ставочки і особливо мости, вірніше містки через ярки. Тут знову весело задзюркотіло життя, але сам він насолоджувався недовго — свого часу його було розстріляно, скоріше за все не за розтрату, причину потрібну знайшли. Втім, ніхто істину особливо не шукав. У 30-ті роки ХХ століття тут розташовувалася урядова резиденція, пізніше — піонерський табір і ще щось, але киянам цей куточок відомий як дача Хрущова, де Микита Сергійович жив до переїзду (до Москви), і, за словами очевидців, любив вранці бігати доріжками парку, напевно, мріючи схуднути, слухати спів солов’їв, милуватися розкішними трояндами. Яких тут тільки не було сортів...

 ІМ’Я НЕ ВЕЛЬМИ ЗАМОЖНОГО КИЇВСЬКОГО МІЩАНИНА  ОКТАВІАНА БЕЛЬСЬКОГО ПОТРАПИЛО В ОДИН РЯД ІЗ ТАКИМИ ОДІОЗНИМИ ОСОБИСТОСТЯМИ, ЯК ГОЛОВНИЙ ЧЕКІСТ УКРАЇНИ БАЛИЦЬКИЙ, КОМУНІСТИЧНІ БОНЗИ ХРУЩОВ ТА ШЕЛЕСТ САМЕ ТОМУ, ЩО ТІ У РІЗНИЙ ЧАС ПРОЖИВАЛИ У ВКРАДЕНІЙ У СКРОМНОГО АПТЕКАРЯ ЗАТИШНІЙ САДИБІ, ПОБУДОВАНІЙ І ВИПЛЕКАНІЙ У МАЛЬОВНИЧОМУ КУТОЧКУ ЛУК’ЯНІВКИ

Сьогодні ж перед моїми очима своєрідні приголомшуючі лаштунки з винахідливо загадковими будовами, наче фігурами відсутності та їхніми тінями до 10-ти містків, що напівзів’яли. Вони, перестрибували через маленькі рукотворні озера, де колись плавали качки та рибки, а доріжками довкола крокували павичі. Обходячи арки, які не треба ретельно старити, заманюючи туристів, закружляли нас легко. До речі, тут взагалі відвідувачів мало. Адже поруч, по суті,у цьому парку, на Герцена, 14, розташовано ПАГ АМНУ — Інститут педіатрії акушерства та гінекології, побудований 1978 року, це й рятує його від сміття в особливо сумних розмірах. У цих природних декораціях без жодної особливої манірності із захватів і вигуків, можна підбирати історію, не спотикаючись на всілякі попкорнові пропозиції невигадливого гламуру. Парк не потребує такого оживляжу, він потребує творчого збереження, розумної реставрації. Щоправда, якщо пересолити або недосолити, то може зникнути ця чудова тиша, коли нібито чутний шепіт старого мало не іграшкового замку, щебетання з величезної клітки, заввишки, напевно, метрів 5-6, для птахів. До неї, ажурної та елегантної, і порожньої, звичайно, вскочила, і за нашою давньою традицією з напарником Сергієм, мене він відразу ж клацнув. Здається, старовинний лев, який спить, але, схоже, все бачить, під одним із мостів, наче навіть трохи ожив — йому теж кортить різноманітності. Спочатку подумала, що він — новобуд, але виявилося — старожил, просто навіщось вбрали кам’яного звіра в позбавлений смаку прикид у вигляді вульгарної золотої фарби, ось і сплутала. Бачу, відчуваю — левові це не подобається, але він, мабуть, радий, що просто вижив, а чужий прикид, що ж, господар — пан. Якщо чесно, хто господар не знаємо. Парк покинутий, але тут явно, як можуть, за коштами, власне, певну чистоту підтримують, на щастя, повторюся, смітити особливо нікому. Ставкам пощастило менше — мабуть, куражно смітити, кидаючи зверху з моста пляшки та пакети. Ось і стали вони сумними болітцями.

Містки ж іще зберегли свою важку литу огорожу декількох маскарончиків, природно в безжалісній косметиці з численних шарів фарби, ще на місці. Три парних побачила, а один, втративши свого близнюка, і зовсім немовби відвернувся від огорожі. Було їх рази в три більше, жили б собі й жили, та чиїсь чіпкі руки відірвали, відрізали, виламали. Так бігли через місток і ось, хап-хап, і в руках маскарончик, а потім ще один і ще. Довелося, мабуть, попрацювати — маскарони добротно сиділи в гніздах.

СВІЙ ВНЕСОК В ОЗДОБЛЕННЯ ЧУДОВОГО ПАРКУ ПРОТЯГОМ МАЙЖЕ СТОРІЧЧЯ ЗРОБИЛИ УСІ, ХТО ТУТ ХАЗЯЙНУВАВ

Та все ж емоційну пам’ять не хотілося перенавантажувати й гасити цим. Відчуваю — ось вона мить, коли слухаєш і відповідаєш і, побажавши маскам, що залишилися, кращої долі, пішли ми блукати далі, уважно придивляючись до рельєфу. Дігери стверджують, або це теж байки та легенди, але все таки — що під парком знаходиться щось подібне до секретного бункера із залом для засідань. Який соковитий матеріал для тур-маршруту, але, швидше за все, як у нас прийнято — там які-небудь склади. Та й чи є цей бункер. Поза сумнівом одне — в цього парку шарм особливий, як у чогось, що не прагне щосили сподобатися, зачепитися за чийсь захват, просунути себе за статусом, заявивши про себе якось голосно і плакатно. Адже він такий — один, хай без розаріїв та павичів, але талановито задумані будови, мальовничі фрагменти, яким природа подарувала можливість так красиво старіти, а це вдається далеко не всім, дивує, оскільки форма — по суті — єство, що спливає з віком на поверхню, і тут вона не розчаровує: немає плагіату, немає вторинності, хоча живе він відверто по-бідному, але й безкоштовно дарує щось більше за те, що можна купити за гроші. Написавши матеріал, вирішила ще раз подивитися на скульптурного лева, збільшивши й наблизивши зображення на екрані. І здивувалася — у нього очі чоловіка, що страждає, тільки тіло лева. Причому, впевнена — страждає від кохання. Цікаво, хто позував, дізнатися скоріше за все, не вдасться, але нерв страждань схоплено так об’ємно, що чиєсь кохання залишилося жити в цьому парку назавжди. Та хіба маленька порція вражень така вже й мала?

Ми ж зустрінемося знову за новим поворотом, і відразу впізнаємо один одного — у мене в руках буде газета «День».