Постійний неспокій «промки»
Підполковник медичної служби Валерій Кушнір — про два місяці на передовій
Два місяці підполковник медичної служби Валерій Кушнір був начмедом легендарної 58-ї бригади, яка зараз стоїть на самісінькому «передку» — східних околицях Авдіївки. Розповідає, що, попри Мінські домовленості, бойовики щодня «щедро» поливають наших хлопців вогнем, але вони тримали і триматимуть оборону. Та найгірше те, що захищатися їм доводиться не тільки від ворогів, але й від бюрократії та невігластва з українського боку.
Авдіївська промзона, яку хлопці між собою називають «промкою», нині залишається найгарячішою точкою на карті АТО. Бойовики гатять по наших позиціях із різних видів озброєнь, не нехтують і забороненою ствольною артилерією й 120-міліметровими мінометами. Вогонь у відповідь можна відкривати лише за командою або коли обстріл несе реальну загрозу особовому складу. Хоча реальна загроза існує завжди, каже лікар, бо невідомо, що може «прилетіти» з ворожого боку.
«Влітку 2016 року я прибув у Авдіївку. Це була моя друга ротація. Перше, що вразило, це постійне «тріскотіння» зброї. Обстріли тривали по кілька годин. Навіть коли оголошували «місцеве перемир’я» з обох боків, щоб відремонтувати бліндажі, наприклад, «сепари» не відмовлялися від стрілецької зброї, «бахкали» й «бахкали». Пейзаж довкола нагадував блокбастер — полігон для військових тренувань: зруйнована інфраструктура, розбиті будинки, спалені автівки. У тих умовах неможливо було заспокоїтися чи відпочити. Ми навіть забували, який сьогодні день, адже працювали без вихідних. А ще навчилися розрізняти на слух, що працює: «Град» чи звичайні міномети. Під час обстрілів ховалися до бліндажів. Але, на жаль, був випадок, коли командир не встиг добігти. Від нього нічого не залишилося...», — розповідає Валерій.
Робота начмеда бригади на передовій — це постійний неспокій. А якщо враховувати той факт, що зі 178 медиків було близько третини, то навантаження зростає у рази. Та найважче, яка зазначає Валерій, було перечекати обстріл, щоб почути, що всі живі й здорові. Таке траплялося не часто.
«За два місяці моєї роботи у нас було 123 санітарні втрати (це й поранені, й загиблі). Більшість поранень одного типу — від осколків. Головне моє завдання як начмеда полягало в тому, щоб якнайшвидше, за «золоту» годину, доставити хворого до стабілізаційного центру, який розташовувався в Авдіївці. Враховуючи тамтешній стан доріг і транспорт «совдепівського» зразка, виникали різні ситуації, але максимальний час доставки за час мого керівництва складав 42 хвилини, найкоротший — 15 хвилин, — продовжує лікар. — Час від часу з метою безпеки доводилося змінювати маршрути. Якось у перестрілку потрапила наша «таблетка», обліплена червоними хрестами. По машині вели прицільний обстріл. Куля влетіла в лобове скло і пройшла за сантиметр від нашого медика. Їй та водієві скло посікло обличчя й тіло. На щастя, встигли вискочити з машини і відповзти. А за п’ять хвилин бойовики підірвали машину...»
Делікатно згадує Валерій Кушнір і про бюрократію, з якою доводиться воювати на передовій. Найпростіший приклад — поломка «швидкої». Щоб отримати ту чи іншу запчастину, доводиться писати заявки в усі інстанції, й не факт, що їх розглянуть і доставлять потрібну деталь. Легше працювати з волонтерами, бо на довірі й чесному слові за кілька днів вони ліквідовують поломку, і побита «таблетка» знову на ходу.
«Та найбільше дратує (і це м’яко кажучи), коли нашим хлопцям доводиться захищатися не лише від ворогів, а й від українських (місцевих) правоохоронних органів. З останнього, що запам’яталося, це ДТП, яке сталося з вини авдіївської поліції. П’яний оперативник віз п’яного прокурора і врізався в наш УАЗик, на якому хлопці поверталися з бойових позицій. Попри те, що саме правоохоронці були винні у пригоді, звинувачували в усьому наших хлопців. Передбачаючи подальші події, я всіх бійців повіз на «на освідчення на ступінь алкогольного сп’яніння», місцеві лікарі засвідчили тверезий стан всіх бійців у присутності представників поліції, але, попри це, поліція звинувачувала у нетверезому стані наших бійців. Зробили фотографії, зібрали незалежні свідчення, зробили схеми скоєння ДТП. Але поки не підключилися волонтери, депутати Верховної Ради, у ДТП звинувачували наших хлопців. Зрештою було винесено рішення, що висновок військової служби правопорядку та поліції міста Авдіївки розходиться зі схемою ДТП і не відповідає характеру пошкодження автомобіля. Коли я від’їжджав, справа ще не закінчилася, і вразило те, що українська поліція й прокуратура, яка мала би захищати наших бійців, чинила протиправні дії. Особливо вразили дії військової служби правопорядку, які прикривали «своїх» і не бажали навіть вислухати українських військових».
За понад два місяці на «передку» Валерію Кушніру довелося буквально жити на робочому місці, іноді працювати без сну і відпочинку. Адже у «промці» щодня хтось отримує поранення, а щоночі, коли обстріли посилюються, бійці ризикують не прокинутися... Його вмовляли залишитися. Дійсно, як він зізнається, розлучатися з цими відважними і щирими хлопцями було вкрай важко, але у Вінниці на нього чекав його рідний колектив шкірно-венерологічного відділення Вінницького військово-медичного центру, який Валерій Кушнір очолює вже понад 10 років.
