Про «Ахіллесову п’яту»

Ці питання є досить неоднозначними і залишаються відкритими для обговорення. Як історик я упевнено послуговуюсь мультикультуралізмом як певною методологією, адже вважаю необхідним розглядати історію України не лише як історію титульної нації, але і як історію усіх народів, що її населяли з давніх-давен. Проте як політолог я не є прихильником ані федералізму, ані двомовності, адже вважаю, що вони не лише не здатні «цементувати» Україну, а й можуть виступити додатковими факторами радикалізації міжетнічних стосунків та провокування міжнаціональних конфліктів. Не говоритимемо вже про легко прогнозоване суттєве посилення впливу на певні частини «федеративної України» з боку Росії та про безперечно негативні наслідки цього.

Коли сьогодні я чую нарікання на недостатнє опікування державою національно-культурними потребами меншин, я, обстоюючи необхідність максимального задоволення цих потреб, усе ж поволі замислююся над тим, про які ж, власне кажучи, меншини йдеться? Очевидно, насамперед про росіян, оскільки переважна більшість інших (за виключенням румунів та угорців) де-факто втратили свою мову і культуру внаслідок посиленої русифікаторської політики за радянських часів. З цієї ж причини на національну меншину майже перетворилися в Україні й самі українці. Маючи стійкий постколоніальний синдром, діти та онуки тих, хто розмовляв виключно українською мовою, сьогодні подекуди тяжіють до «більш високої культури» і відмовляються від своєї власної.

Я спостерігаю також і за процесами, що відбуваються на європейському просторі, й замислююся над тим, чому навіть такі потужні нації, як німецька, французька, британська сьогодні говорять про загрози існуванню власної культури та ідентичності, чому вони декларують відмову від державної політики полікультурності.

Вже майже 20 років Україна перебуває у пошуках об’єднуючої національної ідеї, і досвід цих пошуків, на жаль, є невтішним.

До 1991 року українці мовчазно погоджувалися зі своїм статусом «національної меншини». Бунтівники з інтелектуальних кіл завершували свій життєвий шлях у кегебістських психіатричних лікарнях, в’язницях і таборах. Проголошення незалежності актуалізувало проблему пошуку нової парадигми державного будівництва та ідеології. Утім, навряд чи можна стверджувати, що президенти України Л. Кравчук і Л. Кучма всерйоз переймалися формуванням української етнічної чи політичної нації. Опинившись у складній ситуації вибору стратегії будівництва нової держави, вони скоріше намагалися нічого не змінювати, аби щось «не зіпсувати».

Натомість президент В. Ющенко таки наважився на радикальні зміни, поставивши в епіцентр офіційної політики пам’яті засудження злочинів комуністичного режиму і визнавши Україну посттоталітарною, постколоніальною і постгеноцидною країною. В цьому контексті є зрозумілою логіка проголошення українським парламентом Голодомору геноцидом українського народу, так само як і відкриття ряду музеїв та меморіалів жертвам сталінських репресій — у Биківні (Київ), Дем’яновому Лазі (Станіславщина), тюрми на Лонцького (Львів) тощо. Важливим було і те, що трагедія України доби Другої світової війни в офіційній політиці пам’яті президента Ющенка розглядалася крізь призму злочинів двох тоталітарних режимів — сталінського і гітлерівського. З другого боку, офіційна модель пам’яті про Другу світову війну залишалася «гібридною», адже в ній знайшлося місце і для Степана Бандери та Романа Шухевича, і для старих радянських символів, найвиразнішими уособленнями якої було свято Перемоги 9 травня.

Політика пам’яті, що її проводив президент В. Ющенко, не знаходила розуміння з боку Росії, яка розглядала і вочевидь розглядає Мазепу, Петлюру, Голодомор, боротьбу ОУН і УПА лише «невдалими спробами» конструювання української ідентичності, хоча насправді усі ці моменти складали основи цієї ідентичності вже багато десятиліть. Зовсім не подобалася російській владі й пропонована Ющенком інтерпретація історії Другої світової війни. Вона вступала у протиріччя з офіційною політикою пам’яті самої Росії, насамперед її прагненнями використовувати Перемогу у Великій Вітчизняній війні як інструмент для відновлення політичного і культурного (цивілізаційного) впливу на пострадянський простір і як засіб конструювання «нової» російської ідентичності.

На відміну від усіх попередніх президентів, які декларували своє прагнення відроджувати й формувати українську ідентичність, Президент України Віктор Янукович став першим, хто продемонстрував абсолютну індиферентність або й навіть вороже ставлення до цієї проблеми. Якщо б правляча Партія регіонів насправді сповідувала принципи ліберальної ідеології, то таку позицію Президента можна було б пояснити світоглядним засудженням «агресивного націоналізму». Однак відмова від українського культурного націоналізму ніяким чином не пов’язана з лібералізмом та принципами європейської демократії. Бо насправді за гаслами правлячої партії про «орієнтацію на європейські цивілізаційні цінності» сьогодні нерідко маскується притаманна значній частині нинішньої політичної еліти банальна радянсько-російська ідентичність, яку (сподіваюсь безуспішно) й намагаються накинути усій Україні.

Так, можна погодитися з тим, що для частини населення, яке за радянських часів і вже за незалежної України спокійно обходилося без української мови та без української історії, намагання Ющенка «українізувати» країну були чужими. Але треба чесно визнати і те, що сьогодні для вагомої частини українців, причому не лише україномовних, наполегливі спроби Президента «перезавантажити пам’ять» оцінюються як «внутрішня окупація». Цензурування підручників з історії, публічна відмова від визнання Голодомору геноцидом, демонстративне позбавлення звання Героя України Бандери та Шухевича за мовчазної згоди на спорудження пам’ятників Сталіну і поширення радянської символіки, відновлення практики фальшиво-помпезного святкування Перемоги — усе це не консолідує, а навпаки, ще більше поглиблює розкол в українському суспільстві.

Культурна і гуманітарна політика нинішньої влади наразі безперечно є її ахіллесовою п’ятою. Власне, минулий рік продемонстрував, що владна команда просто не має прийнятної для України концепції гуманітарної політики. Вакуум заповнюється або критикою президента Ющенка (на взірець того, як провали в економічній політиці звалюються на «зловмисні» дії прем’єра Тимошенко) або спробами нав’язати Україні підходи до гуманітарної політики, опрацьовані в Москві. Ситуацію цю можна було б вважати комічною, якби не йшлося про доленосні для української держави проблеми, а по суті справи — про систему її національної безпеки. Адже це факт: діалогу з українською культурною та інтелектуальною елітою нова владна команда не має. Як у прямому, так і у переносному сенсі обидві сторони розмовляють різними мовами. Вочевидь, на різних мовах говорить влада і з усе більшою частиною українського населення, виразним відбиттям чого є перманентні майдани та стрімке зростання рейтингу партії «Свобода».

Насамкінець відзначу, що я добре розумію тих українських інтелектуалів, які, прагнучи зберегти головну цінність — українську державу, намагаються шукають вихід зі складної ситуації або у втечі від «російськомовної України», або в ідеї творення федеративної України чи навіть незалежної держави Галичина. Однак від такої тимчасової слабкості нам усім треба звільнятися. Адже сьогодні політику відмежування від комунізму і засудження злочинів сталінської імперії на тлі відродження українського національного наративу виразно заступає політика реанімації комуністично-радянської спадщини на тлі розмивання української ідентичності російською. То чи на часі за таких обставин вдаватися до мультикультурних експериментів у державному будівництві, провальність яких вже визнала Європа?

P. S. Від «Дня» — Вважаємо, що мислячі громадяни — різного роду занять — можуть продовжити обговорення...