Прощальна хроніка від Олександра Клєковкіна

1907

1 травня — вперше виставлено на сцені п'єсу (малюнки в трьох одмiнах) Марка Кропивницького «Скрутна доба». Цензор у своїх висновках писав про цей твір: «Пьеса изображает настроение деревни в конце 1905 года, вскоре после обнародования манифеста 17 октября. По деревням ходят ораторы, разъясняющие крестьянам смысл манифеста. Они говорят им об обещанных свободах, рисуют положение крестьян, недостаток земли и т.п. В народе идет сильное движение, происходят грабежи, набеги на дворянские усадьбы, слышатся толки о черносотенных погромах. Становой со старшинами водворяет порядок, круто расправляется кулаком и розгами, плохо разбирая, кто прав, кто виноват. Помещики и богатые землевладельцы бегут из деревень в город. Один из помещиков, Деревицкий, остался в своей усадьбе, желая повлиять на крестьян и привести их к порядку, но ничего не может сделать, так как, с одной стороны, крестьяне плохо доверяют ему, как «барину», а с другой, полиция своим вмешательством не дает ему инициативы над темным людом. Пьеса такого содержания не может быть, по моему мнению, разрешена к постановке на сцене». Виставлену трупою П. П. Кононенка 1, 3 i 4 травня 1907 року, п'єсу було заборонено.

8 липня — вiдкрилося одне з найвидатнiших шоу ХХ столiття «Зiгфельд'з Фоллiз», на Бродвеї. Створений Флоренсом Зiгфельдом видовищний жанр на довгi десятилiття став взiрцем для бродвейської продукцiї. Флоренс Зiгфельд вперше виставив на сценi величезну кiлькiсть дiвчат — «girls» — зі стрункими нiжками, якi, власне, й були найголовнiшою «родзинкою» цього видовища. Взявши за приклад англiйськi та французькi зразки, традицiю «мiнстерл-шоу» i бурлеску, Зiгфельд у своїх видовищах зумiв сформувати нацiональний жанр — ревю. Музичне ревю у Зiгфельда стало казкою для дорослих, фантастичною, винахiдливою, розкiшною, наповненою танцями, пiснями, жартами, красивими дiвчатами. Прославленi «зiрки», розкiшнi декорацiї, 70–80 дiвчат, котрi щоп'ятнадцять хвилин мiняли костюми й показували стегна, у поєднаннi зі вставними номерами — танцями, монологами, дiалогами, музичними iнтермедiями.

11 липня — Микола Садовський заснував у Києвi перший стацiонарний український театр . Ще в травнi 1906 року М. К. Садовський, пiсля однорiчного перебування в Галичинi (де вiн працював актором, режисером i керiвником театру товариства «Руська бесiда»), повернувся на Надднiпрянську Україну. Саме в цей час, як писав у своїх спогадах Садовський, в нього й виникла «думка поставити український театр на широку ногу». Яків Мамонтов писав про театр Садовського: «Міщанство («масовий глядач») вимагало синкретичних вистав (з танками та співами) і М. Садовський мусив давати романтично-побутові п'єси».

4 листопада — Мiська рада Чикаго оголошує заборону на «показ непристойних i аморальних фiльмiв» — перший цензурний акт у кiно .

12 грудня — в Московському художньому театрі відбулася прем'єра вистави «Життя людини» Леоніда Андреєва в постановцi К. С. Станiславського. У виставі було вперше використано принцип чорного кабінету (раніше застосованого в камері-обскурі та інших подібних видовищах). Як писав сам Станіславський, спочатку він винайшов принцип, принцип йому сподобався, він хотів застосувати його до вистави «Синій птах», відмовився, і став шукати іншу п'єсу. На щастя, трапилася символічна п'єса Андреєва, у петербурзькій постановці якої цього ж року щось подібне зробив і Мейєрхольд. Цей же принцип застосував В.І.Немирович-Данченко у постановці «Братів Карамазових» Ф. Достоєвського.

Постановку вистави «Коза-Дереза» М. Лисенка здійснено на Рiздво на хуторi «Затишок» в Марка Лукича Кропивницького, про що сам постановник вистави писав: «Живучи третю зиму в хуторi, досвiдчився я, що «ялинка» хоч i дає деяку втiху дiтям, але не таку, щоб варто було на неї надто втрачатись, як, наприклад, роблять це по городах. Двi зими дiти мої скликали хутірських мужичат до себе «на ялинку». I що ж я бачив: побiгають дiти навкруги ялинки, побравшись за руки, доки догорять на нiй свiчечки, потiм повитрiщаються на бенгальськi вогнi та магнiй, послухають, як стрiляють хлопушки, а далi починається грабiжка ялинки, роздаються ласощi та цяцьки i починається невгамовна штовханина, стусани, реви... Iнодi малюка якого-небудь таки добре нагодують буханцями, а iншому i синяка поставляють пiд оком... от i всього свята. Таку забавку щороку роблять i для школярiв городських шкiл i подекуди по сiльських школах. Не знаю, як думають городяне та селяне забавлять дiтей надалi, я ж задля хуторських дiтей наважився щороку на рiздво ставити дитячi спектаклi. [...] Намалював я декорацiю, вiдгородив закуток в залi задля сцени, i на перший день рiздва прийшло 127 душ дiтей, опрiч дорослих. Треба було бачити ту «публiку»; яке було задоволення, яка радiсть, скiльки подяки. Спектакль скiнчився в 5 годин, ще завидна. Роздали ласощi з ялинки та цяцьки, i дiтвора розбрелась по хуторах цiлком задоволена. Другого дня явилась депутацiя вiд дальших хуторiв, i я мусив поставити знову «Козу», на третiй день Рiздва. Зiбралось малечi 194 душi...».

За iнiцiативою М. Євреїнова i за участю багатьох iнших видатних театральних дiячiв (зокрема, художникiв об'єднання «Мир искусств») створено «Старовинний театр» . Двiчi вiн виносив на публiку свої роботи, однак, не знайшовши вiдгуку серед загалу, змушений був припинити своє iснування. В iдеологiї «Старовинного театру» лежала спроба реконструювати старовиннi театральнi стилi, жанри й вiдповiдно типи видовищ. Не зважаючи на те, що «Старовинний театр» проiснував недовго, вплив його iдей на театральний процес виявився досить значним. Так, зокрема, 1920-го року пiд керiвництвом учня Мейєрхольда, Сергiя Радлова, було створено Театр художнього дивертисменту, який пiзнiше було перейменовано на Театр Народної Комедiї. Радлов-режисер намагався вiдтворити площадний видовищний театр давнiх театральних епох, використовуючи при цьому й цирковi прийоми, елементи комедiї дель арте, росiйського балагану тощо.

У Стокгольмi зусиллями драматурга Августа Стрiндберга й режисера Августа Фалька створено «Iнтимний театр» . Естетика театру визначалася мрiєю Стрiндберга про камернi вистави для небагатьох (щоб у всiх куточках зали для глядачів чулися не напруженi голоси акторiв, а передавались найтоншi душевнi рухи) з перевагою малої драматургiчної форми, концентрацiєю уваги на психологiчнiй, фiлософськiй проблематицi, мiжособистісних стосунках тощо.

Георг Фукс разом з архітектором М. Литманом і художником Ф. Ерлером створив Мюнхенський художній театр . Вважаючи, що старий театр застарів і став надто «просвітницьким», «партійним» і «викривальним», Фукс оголошував об'єктом уваги театру красу для найвибагливішої і найвишуканішої публіки. Він закликав також до відродження на сцені святкових дійств (Festspiele). Провідна роль у такому театрі мусить належати, на думку Фукса, художникові, який мусить рельєфно висвітлювати акторів, міміку, жест.

(Початок див. у «Дні» від 28.01, 4, 18, 25. 02. Далі буде)