Просто лист до Набоки
Сенс життя — смерть, сказав мені тоді дядя Зігмунд Фрейд Набочиним почерком, а я й забула.
Я зараз не можу згадати, чи бачила я, щоб він коли-небудь біг. Чи швидко йшов. По-моєму, він завжди якось плівся, якось так особливо швендяв по вулиці, по університетському коридору, по парку. Скрізь. Він ліниво повз завжди, втягнувши свою патлату голову у плечі й виставивши вперед круглі без оправи окуляри. «О, Леннон»,— часто казали йому вслід один і той же жарт. Його бітлiвської зовнішності на той час вже вистачало на те, щоб на всякий випадок бути від нього подалі. Він швендяв по життю й часто зітхав: «Облом», що, як і зараз, означало — лінь мені, просто страшне як… Я завжди мало вірила в цей його «облом», і правильно, як тепер розумію, бо інакше як він встиг усе це, що він за ці 27 років устиг, та й ще й взяти й умерти десь у Вінниці, чомусь у Вінниці… Я тепер думаю, а як він міг бігти, чи швидко йти — хіба так зручно палити люльку, хіба під реггі у вас би вийшло квапитися кудись? Я думаю, він весь час чув реггі у своїй патлатій голові в круглих окулярах. Принаймні, я точно пам’ятаю, що від реггі його не можна було відірвати. Кілька років тому в Копенгагені на вулиці він стояв на вулиці зі своєю люлькою біля музикантів і нікуди не збирався звідти йти. Якби тоді його не потягли силою — може б, і досі стояв, може, не треба було його тягти нікуди силою. «Блін»,— сказав Набока. Й завередував у Християнію. Це єдине місце в Копенгагені, де дозволені легкі наркотики. «No hard drugs»,— написано там скрізь, але, швидше, для тупих туристів, бо старим хіпі, що проживають там, ніколи б не спало на думку проміняти на що-небудь старий кайф від доброї маріхуани. Набока прицмокував біля кожної ятки, де були розкладені найзабороненіші зразки всього, що куриться. Він розпитував бувалих ямайських торговців, що, де, як і почому. Він робив це кілька годин підряд. Я вже за цей час повірила блискучій розповіді одного чорношкірого пройдисвіта й купила в нього за всі гроші здоровезну срібну «шайбу» на пальця. Якою пообіцяла Набоці врізати, якщо він нарешті не припинить уявляти собі свободу й не визбирається звідси, з Християнії, бо пора вже спати. Решта Данії, принаймні, вже давно взялася до цього праведного діла. Його завжди мало зачіпали погрози. І я, люта, залишила його там біля компанії байдужих до всього дідуганів-хіпі, що курять там вічну вічність. І тепер я за тим вредним Набокою сумуватиму…
Щоправда, наступної ночі, коли я сиділа собі під данським місяцем і вдавала собі повну свободу, він виповз із свого номера чомусь із своєю сумкою через плече й теж всівся поряд мрійливо тягнути пиво… «Ти пам’ятаєш про «фіброву валізку»? — спитала я Набоку. Звісно, я могла пам’ятати такі дрібниці. Коли ми подружилися тоді, 27 років тому, я часто з’являлася в їхній з Наталкою квартирі на Березняках, мені стелили на підлозі солом’яний килимок — на «моєму місці», під вікном, там уже сиділа купа їхніх друзів, з’являвся надзвичайно красивий Сергій, якого прізвища я так ніколи й не запам’ятала — просто Художник (він завжди мав у кишені зубну щітку, бо з такими, як у нього, очима він ніколи не міг точно знати, де він сьогодні буде спати), збрідалися ще якісь дивні їхні друзі, які ніколи не говорили простими словами, вони всі читали на кухні одне одному якісь тексти, всі мігрували по хаті, ніхто не ліз у чужі розмови, й так ми впродовж ночі займалися різними дурницями. А тепер виявляється, то й було життя. Ми тоді, натомившись кожен своїм ділом, вмикали бобінний магнітофон на запис, казали першу фразу, яка завжди була одна й та сама: «Займався кривавий світанок». Далі хтось вигадував наступне речення, і так по колу кожен мав придумувати по фразі на продовження історії про героя, що завжди був незмінний так само — «хтось із фібровою валізкою в руках». Виходило смішно так, що можна було здохнути. Як вони не здохнуть вже, нарешті, думали про нас сусіди, чиї імена вже назавжди поглинула наша історія. Так регулярно ледь не щоночі «займався кривавий світанок», а де тепер та наша повість про чоловічка з фібровою валізкою, не знає ніхто після обшуку в Набочиній з Наталкою квартирі, що стався в результаті, бо людина з зовнішністю Леннона не могла на той час не догратися до обшуку. До речі, досі не знаю, яка вона, фіброва валізка, треба в словнику полазить. Набока сміявся. Бо всього цього досі не згадував. Ми пили нічне пиво й реготали на весь нудний Копенгаген, як тоді. Коли ще тільки займався кривавий світанок, й це було смішно. До речі, якраз ось так само, як тепер, посеред ночі, ти, Набока, брав відро й з другом Лімоном йшли цідити пиво з пивної бочки, що стояла під березняківським будинком. У цьому не було ніякого криміналу. Все було таке жлобське й противне в тому анекдоті про Брежнєва, в якому ми жили, що вкрасти «у них» трохи пива зовсім не означало «вкрасти». Може, так давив своє сумління колись і Робін Гуд. Утім, напевне, інакше, бо він не знав, що таке «совок». А потім, під ранок, любий і добрий Лімон вмощував свою розумну голову на плечі когось, хто сидів ближче, заявляв звичне «Я хочу померти тут» і спав собі сном чесної інтелігентної людини. Ніяк, здавалося б, не збагнути, чому єврей Лімон, він же Лі, він же Льоня Мілявський ходив після зони у вишиванці, говорив по-українськи, коли сина назвав Давидом. Цього не збагнути тільки тому, хто не знає, що таке «рвать на Родіну», робити все, щоб «їм» це не подобалось. А «їм» тоді не подобалося, коли говорили про Україну — не так, як тепер, а по-справжньому. Набока тоді принципово перейшов на українську й iз задоволенням вимовляв щось на зразок «з-запльований шинквас!». Я пам’ятаю лиш ці два слова з його тодішнього вірша про Україну, який він читав комусь на кухні, а я зайшла. Я пам’ятаю їх і досі, а Набока не вірив, що в нього був такий вірш, і для прочистки пам’яті замовив сонному готельному офіціанту ще пару данського пива.
Я й досі не віддала Набоці фотокартки з тої поїздки, а він просив. І я тепер ходитиму з ними, як той із фібровою валізкою, поки не зустрінемося. Та на воротях святий Петро може їх відібрати — досі ще ніхто не переказував звідти, які там порядки…
З ним завжди було добре вляпуватися в історії. Він ніколи не дбав про наслідки. Швендяв собі в ритмі реггі, все забував, трохи прибріхував, бо так смішніше, казав «Обло- ом!», витягав із-під парти «Роковые яйца» чи Солженіцина, замотаного в «Правду», — і давав читати. Не казав, що треба обережно. За законами реггі обережно не треба.
Про обережно казав, коли вийшов із зони й прийшов у неділю у відділ листів газети «Комсомольское знамя». Там сиділа я. Він спершу попросив замкнути двері. А потім сказав, що краще поговорити десь не тут. Знайшли якийсь парк. Він мав забинтовану руку — розказував, що в зоні, для того, щоб випустили, не придумавши новий «срок», перебив молотком кістку і відлежав останні дні в «бальнічкє». Розказував, як це робиться, щоб не так боліло. Я й досі пам’ятаю, але не скажу.
Коли він вийшов, я вже акуратно отримала від життя по мордяці — рівно настільки, щоб зрозуміти, що крім реггі є порядок, рівно настільки, щоб перестати бути наївною, думаючи, ніби життя — це тільки насолода. Щоб дійшло, які ми були ідіоти, коли кричали з Набокою на його балконі на всі нічні Березняки: «Геть Олімпіаду! Геть Олімпіаду!» Тоді на знак демократії в СРСР мали бути Олімпійські ігри. Тоді в квартиру постукав міліцейський наряд. Набока був невмолимий. Він сказав: «Не відкрию. Тут приватна територія». Він, певно, десь вичитав це в одній із своїх англомовних книжок, бо в совкових тоді таких слів не писали. Міліція, як тепер кажуть, була заскочена. Якби Набока матюкався — вони б просто відкрили би й надавали по шиї, як нормальному алкашу, а про приватну територію в них нічого не було ніде сказано, й вони пішли. Може, й приходили потім, та ми всі щасливо спали вже на березі озера недалеко від дому, й коли попрокидалися — навколо гудів пляж, і в нас рівно по половині тіла в усіх було червоною, бо стояв спекотний полудень, а нас ніхто не перевертав… Які ми були ідіоти веселі, а тепер не є. Олімпіада, звісно, потім була — ніхто в нас і не питався, Набока був з перебитою рукою, а у всіх, у кожного щось було в організмі підкручене… Візьми тепер та так поживи, як дуже розумний. Бо тільки птахи можуть запроста злетіти й мстиво нагадити на цю землю за те, що все на ній було не так… У решти був проставлений на нозі інвентарний номер.
Набоко! Я кілька днів тому ходила тебе ховати. В землю, не переживай. Куди тебе ще можна запхати, щоб ніхто не бачив. Ти завжди вилазив. Я вірю, що твоя душа… хотіла сказати — літала, але краще уявилося —швендяла між усіма нами, і оскільки в труні ти лежав без окулярів, у яких ходив усе життя, і без люльки, яку м’яв у руках навіть у ефірі (я все думала — зараз забудеться і запалить просто в телевізорі), то думаю, душа твоя швендяла між нами в окулярах і з люлькою — нам просто не дано тепер це бачити. Ти напевне чув, як ми тужилися впізнати одне одного, бо не бачилися по кілька десятків років, ти бачив, як ми делікатно розглядали одне в одного лисини й нерозправні пом’ятості на лицях, як нагадували одне одному, яке в кого тоді було прізвище і зачіска. Ти, певне, веселився з усього цього, бо ти лежав у домовині, скрізь було чорно й співали, що ти покинув нас, а виявилося, що згадувать про тебе дуже класно й смішно. А Наталка, твоя тодішня любов, сказала, що вас тоді мав би навiть зовсім лінивий опер арештувати — хто так листівки вішає? Хто так галасує і клеїть, де тільки бачить — на дверях, на вікнах, на стовпах? Ясно, що в метро «Більшовик» вас просто вже не могли не чекати. Бо в такому шоу тільки такий веселий кінець. З тобою, Набочина ти душа, найкраще було вляпуватися в різні історії... Ти швендяв між нами, мабуть, і бачив, як прийшли однокурсники — не всі, ясна справа, і не всіх ти навіть знаєш. Ти чув, як заплакала твоя студентка й пообіцяла, що тобі за них, твоїх учнів, ніколи не буде соромно. Повір їй. Я таке знаю почуття: мені завжди, тепер можна сказати — все життя, не хотілося, щоб ти якось взяв і сказав: «Ну а тепер ми з тобою дружити не будемо. Панімаєш?»
Про тебе казали, що ти присвятив себе Україні, що «не стало ще одного багнета», говорили слова, які будуть написані в офіційних статтях, казали, що тебе треба увічнити, — це все справді може бути сказано про тебе. Правда, ніякий ти не багнет. Набока, ти просто так зроблений, що тебе ніяк не можна ні об’їхати, ні обійти, ні не побачити, тебе ніяк не можна відформатувати. А зараз тим більше. Було так холодно на кладовищі. Твоє тіло чекало, поки над ним усе скажуть, а душа кружляла в зграї якихось чорних птиць — я бачила, серед них була одна особливо хвостата, можливо, вона була в твоїх окулярах… Я знаю, що кожен стояв і думав — «що вони кажуть! тільки я його знаю краще!» Я теж тебе знаю тільки як знаю я. Наприклад, про те, як же ти, справді, злісно брехав про свій «облом». Як ти гундів завжди, що на завтра багато задано — я злилася на тебе, бо знала, що ніхто на семінар не буде готовий, а ти якраз усе й знатимеш. Так би й луснула по башці тим товстим підручником! Ну ніколи не бачила, коли ти писав конспекти, ще й казав: «Дай списать!» По-моєму, хитра твоя душа, ти, коли народився, то вже все знав. А такому не можна надати потім ніякої форми. І йому не можна сказати «не можна». Мені так зараз хочеться заревіти. Ти вже кілька днів лежиш у землі. Я нічого про тебе не знаю. Хтось завтра спитає, а все, що я зможу про тебе сказать, не запишеш у підручник. Я можу розказать лиш про реггі і про фіброву валізку, і про «кривавий світанок». Я читаю все підряд, що пишуть скрізь про смерть Набоки — шукаю по слову той світ, що гніздився в твоїй патлатій голові… Куди тепер все це полетіло… Чому я це все пишу… Може, тому, що, як ти кажеш, «па жизні» вірю, що слова написані — це не просто текст… Ти тепер мовчиш. Але ж ти ще тут. Ти ж бачиш. І я впевнена, залітаєш тепер у кіоски й «на шару» читаєш усі газети. Може, що напишеш — хмарами, наприклад, чи пташками? Я тепер часто дивлюся в небо. Звикаю.
