Письменник, який пише фарбами, а малює словом
В один із таких сумних і, здавалося б, безнадійних днів герої його неопублікованих книг «Норинчанка і птах», «Полєшукова душа», «Деревлянин і янголиця» «Янка і первень» раптом зійшли зі сторінок рукописів і ожили на полотнах. Миколі пощастило: свій неповторний світ він може захистити сам. Маючи талант живописця, він дарує його людям через картини.
Писати олійними фарбами він почав давно. У їхньому селі Малі Мошки на Житомирщині майже у кожній хатині на парадній стіні навпроти ікон висіла написана малим Миколою картина. Замовляли «Трійку», «Козака і дівчину». На першу зароблену сином троячку батько купив в Овручі олійні фарби. І поблажливо дивився, як малював Микола свої дивні картинки довгими зимовими вечорами, коли путівці заносило снігом до пояса і часто мандрівники збивалися зі шляху, намагаючись знайти ці забуті Богом Малі Мошки.
Одного разу до рук відомого художника-графіка, автора української гривні Василя Лопати потрапив роман Миколи Закусила «Книга плачів». «Я занурився у цей світ — я не міг відірватися, я нічого подібного в українській літературі не читав з часів Миколи Васильовича Гоголя. Ця його міфологічна проза з елементами фантасмагорії просто вражає і виражає таку давність української душі, дохристиянську, яка йде на багато-багато тисяч років углиб», — так відгукнувся пізніше про прочитане відомий художник. Вони познайомились. Яким ж було здивування Василя Лопати, коли він дізнався, що автор «Книги плачів» пише картини. Не менше був збентежений і Микола Закусило, який отримав у подарунок від художника... книгу. Виявляється, не тільки йому, письменнику, було тісно в рамках суворо окресленого виду творчості, а й художник Василь Лопата на якийсь час віддав перевагу перу прозаїка над олівцем і пензлем, випустивши чудово написану книгу спогадів «Десь на дні мого серця».
Саме завдяки Василю Лопаті в Музеї гетьманства у Києві відкрилася перша персональна виставка письменника і тепер уже художника Миколи Закусила. На виставку прийшло багато друзів письменника. Професор філософії Іван Мартинюк згадував, як у студентські роки в будзагоні на Сахаліні вони сьорбали з однієї миски суп. І як на спомин про будзагін майже кожен його боєць отримав від Миколи свій портрет, намальований олівцем. А в Киргизії, де вони після землетрусу будували в зруйнованому аулі будинки, на новосілля Закусило дарував дітям малюнки гірської річки і маленьких ягнят. «Тоді в твоїх роботах були любов й інтерес до життя, — сказав друг. — Тепер у них додалася філософія життя. Свої лекції про вищі філософські матерії я міг би проілюструвати твоїми картинами».
Про філософію буття письменника сказав спостережливий літературний критик, професор Києво-Могилянської академії Сергій Квіт: «Закусило знає ціну своїй прозі. Його творчість ні на що не схожа. Мені особливо імпонує в ньому те, що в ревних письменницьких колах Микола нікого не розштовхує ліктями, не лізе наперед. Можливо, він не вміє себе вигідно подати. Але рано чи пізно його слово дійде до читача і прозвучить, як того хоче письменник».
А письменник, видавець нової хвилі, який уміє бачити і цінити в літературі краще, Михайло Малюк пригадав, як читав-перечитував Миколину «Грамотку скорблячих», як не міг стримати бурю почуттів: і плакав, і сміявся, перегортаючи сторінку за сторінкою цього справді народного епосу. «Миколо, ми ще видамо твій двотомник. І проілюструємо його твоїми картинами. Я в це вірю», — так закінчив свій виступ Михайло Малюк. І це не просто красиві слова. Саме Малюк першим простяг руку допомоги письменнику в найважчий для нього час, коли хворіла дитина і не було грошей на найнеобхідніше. Саме він першим видав «Грамотку», заплативши за неї гонорар. А ще кажуть, що у письменницькому світі заправляють заздрість і злість. Неправда. Все залежить не від обставин, а від самої людини. Адже фарби на палітрі й у житті змішує сам художник.
