Шахтарі гинуть у вибоях, боячись втратити роботу

Леся ХОМЕНКО

 Проголошений Незалежною профспілкою гірників України страйк, незважаючи на назву, загальнонаціональних масштабів не набув. За даними самої профспілки, в «найударніші» дні в акції брали участь до 44 шахт. У Міністерстві вугільної промисловості повідомили, що на роботу не виходили гірники 32—33 шахт, причому кількість працюючих на них становить 60 тисяч, а страйкував лише кожен п’ятий.

В НПГУ вважають, що масштаби акції керівництво галузі навмисне применшує. Але факт залишається фактом: грізна зброя пролетаріату від частого використання втратила свою гостроту. У стані стихійного страйку в країні постійно перебувають 10—11 вугільних підприємств.

Щодо Донецької області, то тут кількість колективів, які припинили видобуток, коливалася від шести до восьми. Саме коливалася, тому що одностайності не було: одна зміна ухвалювала рішення страйкувати, а друга спускалась у вибій. Найпослідовнішими виявилися лише декілька красноармійських шахт — «Родинська», імені Димитрова, «Україна» та «Центральна», що зрозуміло: саме в цих краях розпочиналася профспілкова кар’єра голови НПГУ Михайла Волинця.

Один із активістів цієї профспілки голова НПГ Донецька Михайло Крилов відмовився давати будь-які коментарі з приводу акції з причини досить поважної: після програшу на парламентських виборах народному депутатові й голові Ліберальної партії Володимиру Щербаню профспілковий лідер зайнятий виключно судовими процесами з цього приводу.

На думку заступника голови НПГ Донецька, голови незалежної профспілки гірників шахти імені Горького Сергія Ілляшенка, шахтарські колективи доведені до такого стану, що зупинитися можуть у будь-який момент.

— Але більшість людей не хоче втрачати робочі місця, — так пояснює низьку активність мій співрозмовник. — Адже є приклади, коли після тривалого страйку шахту просто закривали.

За даними профспілки, гірникам України заборгували 3,3 мільярда гривень, із них у Донецькій області — більше мільярда. Вимога повернути гроші є однією з основних під час страйку. Хоча стан шахт дуже й дуже різний навіть у межах однієї області. Якщо в Донецьку затримка платні становить від 4 до 8 місяців, у Красноармійську — від 4 до 6, то в Шахтарську, Торезі, Сніжному, Єнакієві — від 8 до 12 місяців.

По суті, державна дотація є єдиним джерелом надходження «живих грошей» на вугільні підприємства, тому страйкарі наполягають на збільшенні її розмірів і на визнанні вугільної галузі пріоритетною і базовою. Сьогодні дотація покриває від 30 до 50 відсотків різниці між собівартістю та оптовою ціною вугілля, тож, збільшуючи видобуток, колективи збільшують і власні збитки.

— Проводиться послідовна державна політика на знищення вугільної промисловості, та й усієї виробничої сфери України, — резюмує голова НПГ Донбасу Микола Волинко.

У той же час він вважає оголошений НПГУ всеукраїнський страйк лише задоволенням амбіцій керівництва профспілки. В надрах НПГ Донбасу визріває ідея пішого походу гірників на Київ, з цією метою ведуться переговори з іншими профспілками.

Наймасовіша профспілка працівників вугільної промисловості України теж страйк не схвалила, навпаки — в трудових колективах веде стримування «протестантських» настроїв.

— Сьогодні страйк не має сенсу, адже попит на паливо скоротився, — пояснює заступник голови ЦК профспілки Віктор Турманов. — Ми надіслали звернення Президентові України, де йдеться про виплату заборгованості щодо заробітної плати, про заборону ввезення імпортного вугілля за демпінговими цінами і про введення держзамовлення на вугілля. У разі, якщо Президент не погодиться на зустріч, ми залишаємо за собою право проведення подальших акцій протесту в рамках Конституції і закону. Яких саме — це вирішать представники регіонів.

Названі вимоги повністю збігаються з вимогами НПГУ. Тому твердження про те, що об’єднанню зусиль усіх гірників заважають лише особисті амбіції профспілкових лідерів, має під собою підстави. Адже, наприклад, в обласному центрі інтереси гірників захищають небагато-немало, аж п’ять незалежних одна від одної профспілкових організацій.

Варто врахувати й той факт, що пік активності «офіційної» профспілки припав на передвиборний період, коли голова ЦК Віктор Держак входив до першої п’ятірки списку блоку «Трудова Україна». Саме тоді шахтарі виставили свої пікети в Києві і скликали надзвичайний з’їзд. «Трудова Україна», активно підтримувана обласною виконавчою владою, набрала на Донеччині 15 відсотків голосів, але цього виявилося замало, аби пройти всеукраїнський бар’єр.

— Єдності в шахтарському русі поки не намічається, — з жалем каже Сергій Ілляшенко. — Хоча напруга така, що люди ось-ось вийдуть на дороги, як два роки тому.

Нинішня акція шахтарів розпочалася як стихійна, і тільки цим можна пояснити на рідкість невдалий момент її проведення. Адже опалювальний сезон закінчився і споживання електроенергії скоротилося. Запасів палива на електростанціях більш ніж достатньо: за словами першого заступника голови Донецької облдержадміністрації Анатолія Близнюка, щодоби енергетикам надходить 27 тисяч тонн вугілля, у той час як спалюється лише 16 тисяч. Оскільки оплата за спожите паливо не надходить, вузол проблем тільки затягується.

Зиму, що минула, Україна пережила в борг. Тепер, коли потреба в паливі різко скоротилася, фінансовий стан шахт, що видобувають енергетичне вугілля, стає критичним. Підприємства вимагають введення державного замовлення.

До недавнього часу колективи, які видають нагора коксівне паливо, були в більш вигідному становищі: попит на їхню продукцію був стабільним. Але з початку року металурги скоротили виробництво, і сьогодні склади шахт і коксохімзаводів забиті паливом. Саме тому ефект всеукраїнського страйку споживачі не відчули на собі. А погроза припинити відвантаження вугілля лише підштовхнула тих же коксохіміків шукати більш надійних постачальників за межами України.

Сподіватися, що після «грюкоту касок» до регіону потечуть гроші, було б наївно, хоча щомісячна дотація в травні на вугільні підприємства таки надійшла. Не забарилися й наслідки іншого роду: за даними керівників НПГУ, на Луганщині адміністрація декількох шахт подала до суду на організаторів страйку. А запитання, скільки ж вугілля потрібно Україні, якщо це єдиний вітчизняний енергоносій, так і залишилося без відповіді.

Незважаючи на песимістичний прогноз, чекати повторення сценарію двохрічної давності навряд чи можливо. Сьогоднішньому гірникові справді нема чого втрачати, крім... свого робочого місця, за яке вряди-годи ще платять. За умов масового безробіття в шахтарських містечках і селищах «гвардія праці» перетворюється на безправні гвинтики в руках адміністрації та тих же профспілкових лідерів. А символічна залізна рука робітничого класу дедалі більше нагадує не міцний кулак, а простягнуту долоню жебрака.

Донецьк