Школа, що відмовилася від авторитарного тиску вчителя
Існує суспільна закономірність, рятівна для кризових ситуацій, а саме: чим суттєвішою, важливішою для людей є якась система, тим більшим запасом живучості вона наділена. Навіть якщо від такої живучої системи відключити всі канали життєзабезпечення, вона ще довгий час буде рухатися у звичному напрямку і нормально (правильніше, квазінормально) функціонувати. За інерцією, виключно за рахунок своїх неабияких внутрішніх ресурсів, насамперед людських. Однією з таких високоінерційних систем є наша освіта. Справді, без належного державного фінансування, без необхідного забезпечення школи підручниками й узагалі книжками, без пристойної платні вчителям, всупереч постійному відтоку кадрів (зокрема, у вуличну торгівлю), попри падіння суспільного престижу освіти і т. д. і т. п., українська освіта існує, зберігає свій неабиякий рівень, а часто й підвищує його.
Напередодні Дня працівників освіти я мала честь відвідати школу № 196, що на Борщагівці. Це звичайна — не комерційна, не приватна, не елітна чи привілейована — середня школа, яка щойно відзначила своє 30-річчя. Відкривали її 1969 року як українську школу (на сільській тоді Борщагівці це дозволялося) з німецькою мовою як іноземною. Невдовзі, однак, школа стала змішаною: на три російських класи припадав один український. 1989 року школа знову стала українською, а трохи пізніше отримала статус спеціалізованої — із розширеним вивченням англійської мови. Починаючи з першого класу, всі вивчають англійську мову, а до спеціальних англійських старших класів учнів відбирають тестуванням.
— Усього в школі навчається 1245 учнів — це 40 класів, — розповідає директор школи Микола Рябченко. — Цікаво, що 80% учнів школи не є мешканцями нашого району. Багато дітей із прилеглих, уже не міських районів, багато також із більш центральних кварталів. Уже минув місяць, як розпочався навчальний рік, а до мого кабінету все йдуть і йдуть батьки із проханням прийняти на навчання дітей. Які причини, запитуєте ви? Думаю, їх кілька. Не хочу бути нескромним, але почну з того, що в нас стабільний кваліфікований педагогічний колектив. Важливо для батьків іще, мабуть, те, що цього року успішно вступили до вищих навчальних закладів 70% наших випускників, а без атестата не залишився жоден учень. На другий рік залишили всього п'ятьох. Отож маємо цілих шість перших класів, у яких навчаються 180 учнів.
Ми повністю відмовилися від системи авторитарного тиску вчителя, повністю, так би мовити, демократизували навчальний процес. Дисципліна при цьому не погіршилася, а навпаки. Як батьки, так і учні це дуже цінують. Стежимо за методичними новинками, зокрема, почали випробовувати один із нових інструментів процесу навчання — критичне мислення.
Останні два роки нам сплачують платню регулярно, іноді навіть раніше. Однак хіба то гроші за складну й важку вчительську роботу? Судіть самі. Учитель вищої категорії має ставку 140 гривень, а мінімальна ставка — 110 гривень. Ставка директора — 180 гривень (директор відповідає за навчання та безпеку майже 1300 учнів, за кілька десятків працівників школи, за стан великого «підприємства» — школи. — Авт. ), — закінчує директор школи.
Як бачимо, педагоги продовжують навчати дітей, розробляють підручники, підтримують у хоч якомусь порядку школи, навіть запроваджують нові методики і предмети. І все це не завдяки комусь або чомусь, не завдяки підтримці держави, а попри щоденні незліченні труднощі і байдужість влади.
