Шлях через в’язницю

Ми надзвичайно мало знаємо один про одного. Майже нічого не знаємо, хоч живемо за сусідніми дверми.

Попри те, що доба інформаційних перегонів перетворила людину на складову постійних трансформаційних зсувів, попри те, що впродовж доби людина може долати тисячі кілометрів, бачити нові обличчя, спілкуватися з безліччю людей — усе одно ми дуже мало знаємо один про одного. Відчуженість постає як синдром нового суспільства, що здолало час і простір, але залишилося боржником у самого життя, заручником людських якостей. Ми — як не парадоксально — все ще люди, і не варто бездумно прощатися з тим, для чого нас створено, підносячи невиправданий культ техно. На моє переконання, сутність людини за останні два тисячоліття не змінилася. Так, нас зіпсувало «квартирне питання», ми тепер самостійні, хочемо від життя більшого драйву й легкості. Це прекрасно, але!

Чи це той драйв, що нам потрібен?

Ми ж бо так любимо вибудовувати мур ілюзій і підніматися вгору тим муром, злітати над світом, як ілюзіоніст Девід Коперфілд. Але часто той злет — лише спільництво, загарбання чужого місця, що призначене для іншого пасажира. Повторювати інших легше. А от як знайти себе?

Ми надзвичайно мало знаємо себе.

Живучи в Україні, ми ледь-ледь обізнані із культурним простором, українським літературним процесом. У непритомності від слова «постмодернізм» (і отямлення від слова «соцреалізм») ми насправді не бачимо суті явищ. Якою є сучасна література? Хто є її репрезентантом? Чи це лише станіславівський феномен? Чи київський? А чи знаєте ви, що відбувається в Одесі? У літературній українській Одесі?

Поява в столичних книгарнях виданої в Одесі книжки Олекси Різниченка (справжнє прізвище Різників) за умов, коли в незалежній Україні й досі спрацьовують імперські схеми (все життя — і літературне також! — твориться лише в Києві!, а все інше — маргінальне), — явище цікаве. Українська література сьогодення замикається в київському дискурсі (здебільшого), в львівському, харківському, івано-франківському — почасти. Уся інша Україна incognita, виявляється, мабуть, неписьменна і малограмотна, бо літератури там немає...

«Бран» О. Різникова (Бран. Містерія. — Одеса: Друк, 2006. — 192 с.) — це пережита і відтворена в тексті містерія людини в тоталітарній системі за умов афатичного струсу свідомості. Унаслідок мозкових травм з’явилася система усереднення людини, яка може бути або одновимірною, або взагалі не-бути. Систему «Або-або» визначає монолітна суть ідеологічного базису, що увійшов у кров і мозок совєтської людини.

24 лютого Олексі Різниченкові — 70 років. Олекса Різниченко — одеський поет, мовознавець і дисидент. Двічі був репресований (1959—1961 та 1971—1977 рр.). Відбув у таборах сім років. Уже це наближає його на біографічному рівні до таких, як Майк Йогансен, Борис Тен, Григорій Кочур... Змайстрував собі в роки «совєтські» листівку в Первомайську і написав: «Долой коммунистическую пропаганду! Долой диктатуру партии!». Що зроблено за цей час у періоди національних травм і катастроф? Життя цієї людини — це роки ув’язнення, постання проти «диктатури Партії», невизнання, гоніння, відчуження, заздрість та жовч із боку «колег», пошук ідентичності, смерть близьких людей. І попри все, за цей час видано кілька поетичних збірок, досліджено історію Голодомору в Україні, з’явилася мовознавча праця «Спадщина тисячоліть», що лягла в основу телевізійної програми. Саме так твориться інтелектуальне поле нації, без якого система еліт є неможливою. Ми ніколи не зможемо увійти в інший, привабливіший, вільготніший простір без переосмислення національної системи безпеки знань із історії, літератури, мови, географії. Скажу простіше: Україна не буде європейською ніколи, якщо вчитель мови й літератури, математики та історії, біології та хімії фінансово буде прирівняний до зарплати людини без вищої освіти. Можна мені в цьому дорікнути, але суспільство, в якому цей принцип порушено, — не новина для нашої історії. Такий світ має назву варварського, і сьогодні цього варварства нам — не позичати.

Щоб подивитися на добу акме цього нео-манкурства та нео-цинічного варварства, пропоную прочитати й осмислити поему «Бран» О. Різниченка. Головний герой містерії — в’язень, і цей факт має символьне прочитання. Усі, хто причетний до системи соціально-ідеологічного абсурду, від народження — в’язні. Ті Льоні, що виринають із сутності наратора, — в’язні ідентичності, кіборґоподібні монстри, що, визначаючи себе як суб’єкт маргінального, люмпенізованого штаму, перетворювались на совєтські плазмові структури, які не знали виміру етичної свободи та відповідальності. У такій структурі немає свідомості, є лише проліферація; така людина не здатна мислити й осмислювати. Система, яку вона бачить навколо, позбавлена сенсу, але Льоня не прагне шукати відповіді, адже він не розуміє ситуації кризи, подвійності, фальші; він злився з ідеологічним мутантом, який уже встиг знищити мільйони. Цей мутант — продукт історичний, він уособлює систему перетворення плебсу і люмпенів на основу майбутньої системи. Російська совєтська мова в середовищі такого плебсу — засіб суто дефенсивний.

П. Слотердайк, один із інтелектуальних провокаторів ХХ сторіччя, розробив теорію подвійного агента, що поєднує в собі ідею множинності ідентичностей в одній людині. Людина — це переплетіння неузгодженостей, конфліктів, але момент прийняття рішень змушує її переходити в площини різних ідентичностей. З. Фройд, наприклад, дотримувався думки, що людина та її свідомість є незмінними від народження й до смерті. Тобто у процесі ініціації в суспільстві можна казати хіба що про варіації, а не про суттєві коливання діапазону свідомості. Пізніше Ж. Лакан розкритикував теорію Фройда, стверджуючи, що людська свідомість — це постійне мандрування з однієї ідентичності в іншу. Маємо ситуацію Донкіхота — божевільне роздвоєння, розтроєння або й мультиплікаційну трепанацію ідентичностей.

Як стверджує білоруська дослідниця Ольга Шпарага, «перша характеристика ідентичності — це становлення себе в культурі й історії, що потребує від людини зусилля. Друга характеристика випливає з першої: з того, що процес ідентифікації починається не в чистій свідомості, а у світі, і що такий процес є завданням людини. Одинична множинність людини — один із основних маркерів сучасної теорії ідентичності. Третя найважливіша характеристика ідентичності пов’язана з тимчасовим вимірюванням». Якщо самосвідомість є одномоментним актом, то ідентичність розгортається в часі. Особливу увагу звернув на тимчасове вимірювання ідентичності Поль Рікер, для якого час оповідання — синонім опосередкування через культуру реальні й уявні світи інших історій. Згідно з П. Рікером, саме потреба узгодження різних відрізків моєї життєвої історії і змушує шукати себе, оскільки існує постійна загроза оволодіння та узгодження цієї життєвої історії іншими.

Сьогодні ми перебуваємо в часі непомічено-запущеного-детонатора. Українська історична ситуація переходить у стан переформатування найкращих соціалістичних цінностей із заглибленням в обігравання любові до України із не менш сильним бажанням достосувати геополітичний і соціально-культурний кордон України до акваторії совєтських ідеологем.

Імплантат, що вклала колишня система, має бути вирізано. «Бран» Олекси Різникова — це не література, знаково обернена до епохи Cовєтів, а іронічний погляд на ту систему, що прагне вжитися в нову історичну добу. У момент зустрічних поглядів відбувається спалення атавізмів радянського абсурду. На жаль, сьогодні нова політична українська табакерка — не менш совєтська. Замість чіткої програми євроінтеграції, що має вивести суспільство на шлях до погляду збоку задля визначення національної ідентичності на основі історії, маємо абсурдне відтворення ідеї «трьох братських народов». Так і українська література для більшості — це менша література, що не може бути прирівняна до імперської. Українська мова в такій ланцюговій схемі — продукт або меншовартісний, або ілюзіоністський. Українська література може бути осмислена як апендикс до могутнього богатирського тіла імперії. Натомість те, що може вивести літературу на рівень естетичної пересади, має бути нівельовано й зредуковано.

«Бран» — це твір, що порушує питання сеґментації свідомості людини, яка все життя перебуває у світі множинних інтерпретацій. І знайти себе — дуже важко. Наратор у містерії — це переплетіння голосів. Текстова структура підводить нас до розуміння людини як багатогранного кристалу, через який може пролитися вище Світло або вийти катастрофічне Зло. Герой відчуває в собі боротьбу між власними ідентичностями, їхнє співіснування не може знайти знаменника. Коду розуміння немає, бо для цього потрібна гармонізація зі світом, що назовні. Але він (цей світ!) — інша реальність на тоталітарних законах, схемах примітивізації людини, зведення до абсолютного нуля. Мова перетворилася зі структури ідентифікації, на структуру пролонгації безпам’ятства й усереднення. У людині є світло, голос родової пам’яті, але ці голоси минулих ідентичностей «знімає» каток совєтської в’язниці. Носієм радянської суспільної свідомості було знеособлене колективне тіло радянського народу, а свій вияв свідомість знаходила в радянській ідеології. Це тіло було універсальною матрицею культурно-історичного життя.

Власне, в’язниця — це образ, виведений на універсальний рівень і позбавлений рамок. Це Паноптикум М. Фуко, архетипна модель світобудови, що не може бути зруйнована. Вона є, існувала завжди і буде існувати вічно. Інша проблема — чи буде в ній людина, чи обмежить вона себе муром зі стереотипів, комплектів; чи буде рабом? У людині рабство є природно набутим захистом від світу, що тримається на волосині від падіння в безодню. Світ без етики та із надточеною естетики — це світ апокаліптичний. А наратологія Люципера, есхатологічні візії — це простори, в яких людина апріорно не може перебувати у стані динамічної рівноваги між своїми сутностями. Власне, наратор і вводить це поняття (Сутник) як домінантне. Воно визначає подальші структури взаємодії. Розділ містерії, в якому голоси ідентичностей мають можливість сказати своє останнє слово, тобто момент карнавального оголення Сутників — дуже яскравий. У «Домі, в якому розбиваються серця» Б. Шоу, один із персонажів (Менген) пропонує зняти з себе одяг. У «Брані» момент зняття оболонки свідомості, що зростила в собі різні голоси, набуває символічного звучання.

Одним із епіграфів до цього тексту є слова Конфуція: «Мудра людина шукає все в собі, нерозумна — в іншому». Мушу сказати, що в цій східній філософській думці криється код для входження в подальшу матрицю всього тексту. Процес самоосягання і пошук свого питомого коду, тобто входження в субкоди свідомості в пошуках відповіді на запитання: «Хто я?» — це момент, до якого людина наближається впродовж життя. Власна ідентичність — це стан гармонійного мовчання. Цей принцип використовували здавна — від гісихастів до естетики театру мовчання Моріса Метерлінка в європейській традиції ХХ сторіччі.

Мушу сказати, що після звернення до чительника тексту містерії передують аж п’ять цитат: дві з Франка, одна з Вінграновського, Стуса і Конфуція. Усе більше складається враження, що перед нами не твір літератури в класичному розумінні, а, як свідчить Р. Барт у статті «Від твору до тексту», саме текст, що є полем різних дискурсивних практик, простором перехрещування методологій. Це поле внутрішньої нестабільності, адже свідомість суб’єкта, який творить час і простір, — ніби голограма, що має безліч складових.

Починається «Бран» із вірша багатокрилість. Наратор уводить старий у часі написання текст (лютий 1972 року), що виконує в текстуальному просторі функцію домінантного центру. Цей вірш — стан, на якому людина відчуває, як внутрішні центробіжні сили (крила!) ламають психологічні структури, заносять людину в різні виміри, через які людина має пройти етапи ініціації, ніби Кіхана з «Байгорода» Яновського. Шлях наратора «Брану» — це розповідь психологізованого Данте в момент проходженням всіма колами Пекла, Чистилища і Раю. Принаймні, саме цей образ подорожі, маршруту в потойбіччя виринає з перших сторінок. Сутники — це ті, хто обертаються у вирі пекельного вітру, або навпаки — янголи з Божого світла.

Кожен розділ обрамлює графічний малюнок: павутиння, що уособлює в’язницю, фізичні еманації Сутників, чорного і білого птаха, що свідчать про символьне зведення всіх сутностей Людини до протистояння добра і зла, моралі й аморальності, сили і слабкості, любові й ненависті. У цих бінарних структурах розкривається сама ризома тексту. В ній — перехрещення лабіринтів у часі: для тексту властиві ретардації та ретроспекції, психологізовані діалоги, «розповіді про неспокій», боротьба між собою на рівні «Еґо» і «Супер-Еґо». Кожен Сутник має своє матеріалізоване зображення, свою піктуру. Наратор у заглибленні в потрощене «Я», в голограму власної свідомості ніби дивиться у дзеркало. Його внутрішній монолог віктимізується, це евентуальна бесіда у просторі з безліччю дзеркал.

«Бран» — це суміш гарнітур, маркувань і петитів. Текст є дуже підлаштованим для читача. Різні гарнітури, кеглі — все це естетична гра з читачем. Водночас сам текст свідчить про перехід акцентуації від простору автора до простору читача. Він улаштований під читача.

Кожна сутність — це не механізована структура, позбавлена повноти саморозкриття. Князь, Душак, Небник, Льоня, Спокусник, Родовик, Співко, Водолюб, Мовар, Поет, Лячко, Кацапчук, Ченчик — це неологізми, які визначають рівні внутрішньої енергетичної субстанції наратора. Кожен має свою історію, свою біографію з датами народження.

Гра з текстом перлокутивно викривляє власні атавізми совєтської доби, що сьогодні набувають нечуваного прогресу. Це метастази тоталітарної чуми, які обволочують павутинням, заганяючи в системи одноклітинності (термін Михайлини Коцюбинської) мислення. Можливість вийти на етап «смерті страху» перед минулим, момент іронічного сміху над власними помилками, Сутниками-страхами — вивільняє людину, розправляючи крила.

Текст наповнений іронією, а тому трагедія сколапсованого совєтського світу обертається на трагічне світовідчуття хіба що для зовнішніх бранців самої системи. Наратор-в’язень втілює категорії життєвої свободи, адже сама боротьба Сутників, вихід кожного на психологічну поверхню, здатність до промовляння перетворює людину на суб’єкта, значно вищого за систему. Попри те, що тематично твір апелює до системи совєтських знаків і кодів, текст виконує функцію деструкції системи, іронія з’їдає ілюзію «тоталітарного порядку». Саме у в’язниці — місці, в якому, за радянськими стандартами, мав би бути найбільший порядок, відбувається проліферація можливості порядку. Людина в момент свободи від ідеологічного простору, під час рефлексувань вивільнюється. Зустрічі з Льонею, Кацапчуком — це моменти зустрічі віч-на-віч із тими, хто більше не має влади над людиною, яка збунтувалася проти системи, а себто й проти себе, проти тої ідентичності, яка живиться совєтським сущим, ідеологічною баландою.

Текст «Брану» — це складний гібрид ідентичностей. Текст постав як сплав текстів-голосів, що були написані і в 50-і роки ХХ-го, і вже у ХХI сторіччі. Зміни свідомості, що відбувалися на рівні ідентичностей, зліплені в одного Януса із безліччю облич; вони вибудовують складну для аналізу структуру. Сутники, поставлені в один текстуальний простір, не уживаються. Тексти, написані в різний час, накладаються в палімпсест, що не має початку і кінця. Він вториться «тут і тепер», ми (читачі) створюємо власний простір, дискутуючи з тими Сутниками, що є іншими для нашої свідомості. Є в «Брані» абсолютно анахронічні тексти, медитації, звернення до Маяковського, що несвідомо зумовлюють дієгезис, внутрішній діалог текстів під час їхнього взаємного накладання. Тексти інтегруються, ворогують, говорять. Така комунікація — це експеримент у літературі. Свого часу М. Костомаров у повісті «Чернігівка» вжив принцип, за яким наратор говорив російською, а герої — українською. Подібну схему маємо й у «Брані», коли Льоню вбудовано в систему російського дискурсу, а Олекса — це візаві, людина, яка ідентифікує себе як українського суб’єкта, хоча й у пошкодженому національному тілі. Проте свідомість Олекси через іронічне ставлення до розколотої реальності виконує ремедійну функцію, рятуючи і вивищуючи героя над світом чужих в’язниць.

А ми здатні злетіти над світом марнот? Сьогодні?